13 серпня, вранці, до Очакова знов прибув член військової ради Чорноморського флоту дивізійний комісар Н. М. Кулаков. Знайомлячись з обстановкою, побував на батареях, розмовляв з червонофлотцями і червоноармійцями, які запевнили, що вони повні рішучості битися з фашистами до останнього дихання, що в боях і на сухопуші моряки-чорноморці не осоромлять честі флоту. Дивізійний комісар не міг не визнати, що сил і засобів, щоб успішно захистити Очаків, замало, і пообіцяв, по можливості, хоч чимось допомогти. Звичайно, на багато чого розраховувати не доводилося: обстановка скрізь була дуже складна. І, дійсно, на другий день до Очакова прибула рота моряків під командуванням капітана 3 рангу Миколи Миколайовича Тарана; ця допомога виявилась дуже до речі - рота прямо з маршу вступила в бій.
Микола Михайлович Кулаков згадував про ці відвідини міста: «Була надія, що Очаків вдасться утримати, і це представлялося важливим, зокрема, для того, щоб присікати можливі спроби супротивника, що вийшов до Бугу, виводити якісь легкі кораблі, наприклад торпедні катери, в Чорне море, на наші комунікації, що пов'язували Севастополь з Одесою».
Крім того, при детальнішому ознайомленні з обстановкою, в результаті бесід з командирами, пише Н. М. Кулаков, виникла думка про доцільність - і перш за все для сприяння оборони Одеси - мати в районі, що примикає до Дніпровсько-Бузького лиману, єдине формування зі всіх частин, які мав в своєму розпорядженні там Чорноморський флот на березі, на островах, на Кінбурнській і Тендрівській косах, під командуванням єдиного начальника, підлеглого безпосередньо командувачеві флотом. Дане завдання і було вирішене через декілька днів утворенням Тендровської бойової ділянки. Але про це пізніше.
За наказом командування 13 серпня два торпедні катери на чолі з начальником штабу 2-го дивізіону 2-ої бригади торпедних катерів капітан- лейтенантом Л. Ф. Шамборським вийшли до Миколаєва, маючи завдання доставити звідти до Очакова віце-адмірала Р. І. Левченко. Проте на траверзі Парутине наші катери були раптово атаковані фашистськими пікіруючими бомбардувальниками. Завдяки умілому маневруванню моряки відхилилися від прицільного бомбометання, а точним зенітним вогнем збили один літак супротивника. Проте гітлерівці повторювали атаку за атакою, ведучи з пікірування шквальний вогонь з гармат і великокаліберних кулеметів. Коли був важко поранений кулеметник першого торпедного катера, його замінив Л. Ф. Шамборський і продовжував вести вогонь по ворогові. Але при черговому заході «юнкерсів» на цьому катері виникла пожежа, і він почав тонути. Другий катер також отримав в корпусі багато пробоїн, але все таки встиг підібрати екіпаж тонучого катера і напівзатопленим викинутися на берег. Обидва командири катерів і п'ять матросів в цьому нерівному бою отримали поранення. Капітан-лейтенант Л. Ф. Шамборський був убитий уламком снаряда.
Його загибель важко переживали в бригаді, та і у всьому гарнізоні. Леонард Францович Шамборський, випускник Ленінградського військово-морського училища, комуніст, був прекрасним фахівцем, відмінним організатором і вихователем, глибоко порядною і висококультурною людиною - досить сказати, що він вільно володів польською, англійською, французькою і німецькою мовами. При всій своїй вимогливості, незмінній прихильності до строгої дисципліни і порядку він залишався доброзичливим і уважним до підлеглих. Все це викликало до нього любов і пошану товаришів по службі.
