Тим часом продовжувалася мобілізація призовного віку. Цілі черги стояли біля дверей військкомату з проханням зарахувати їх добровольцями.
Я вже не раз був у воєнкома з проханням відправити мене на фронт, але той категорично відмовляв, посилаючись на мою непридатність до стройової служби.
- Нісенітниця ця плоскостопість! - доводив я йому.
- Встигнеш. Коли знадобишся, - викличу. Дай відправити спочатку стройовиків. Йди працюй, - непохитно відповідав воєнком.
У ці напружені, гарячі дні наші партійні, радянські і господарські органи посилено займалися евакуацією підприємств і організацій в глибокий тил країни. Зокрема, евакуювалися рибозавод, консервний завод і ряд інших підприємств і організацій, що мали значення для забезпечення нашої армії. Перший секретар Очаківського райкому партії Павло Євдокимович Назаренко був завантажений понад всяку межу. Потрібно було поспішати, оскільки з фронтів поступали тривожні повідомлення. Червона Армія, несучи важкі втрати в оборонних боях, відступала на схід. Вже до середини липня у зв'язку з просуванням частин 11-ої німецько-фашистської армії і 1-ої танкової групи гітлерівців положення радянських військ на Правобережній Україні різко погіршало. Одночасно ускладнювалися і завдання евакуації: потрібно було щонайшвидше доставити в місця призначення устаткування і цінні матеріали, щоб відновити там підприємства і забезпечити випуск необхідної продукції для військових потреб. Для цього належало в гранично стислі терміни виконати кваліфіковану і трудомістку роботу по демонтажу устаткування, упакувати його в ящики, завантажити вручну на машини і доставити до Миколаєва на залізничну станцію. Крім того, необхідно було підібрати кваліфіковані кадри як для відновлення підприємств на новому місці, так і для забезпечення їх ефективної роботи по випуску готової продукції.
Якийсь час я працював у складі бригади по демонтажу устаткування. Їхати разом із заводом в евакуацію категорично відмовився і все чекав своєї черги відправки на фронт.
І тут за рішенням районного комітету партії і районної Ради депутатів трудящих (голова виконкому Ф. Ф. Волченко) почав формуватися Очаківський винищувальний батальйон. У його склад увійшли в основному комуністи, комсомольці, представники радянського активу, звільнені з тієї або іншої причини (найчастіше - за станом здоров'я) від мобілізації в Червону Армію. Командиром винищувального батальйону призначили викладача математики Очаківської середньої школи № 1 Анатолія Григоровича Шевченка. Він був всесторонньо розвинений і непогано знав військову справу, мав в місті великий авторитет. Загалом, людина була для цієї посади найбільш відповідна. Батальйон розміщувався в приміщенні кінотеатру імені А. В. Суворова (нині друкарня і редакція газети «Чорноморська 3ірка»).
У цей підрозділ був зарахований і я. З гордістю і радістю я вступив в ряди бійців батальйону, оскільки вважався, як вже мовилося, непридатним до стройової служби. У військовому квитку значилося: «Вневойськовик», і, по правді сказати, це слово мене пригноблювало. Ще в допризовні роки я мріяв стати військовим льотчиком або моряком, але в період проходження у військкоматі комісії мене «забракували».
Бійцям винищувального батальйону з складів Очаківського гарнізону були видані трофейні, сильно зношені рушниці, що залишилися ще з часів першої світової війни, і по дві гранати РГД. Я отримав німецьку рушницю і до неї 200 патронів. На батальйон видали також два ручні кулемети, і ми, ще малодосвідчені у військовій справі бійці, вважали, що наш батальйон озброєний до зубів. Але, звичайно ж, насправді батальйону як бойовій одиниці необхідно ще багато чого з озброєння.
Перед командуванням стояло важливе і невідкладне завдання: у короткий термін створити хочаб який боєздатний підрозділ. З ранку і до пізнього вечора проходили тактичні навчання і заняття по вивченню зброї. Тим, хто до війни пройшов навчання в Осоавіахімі, було легко. Вони добре володіли рушницею, кулеметом, гранатою. Але частина бійців, як старших, так і молодших віків, була навчена недостатньо, з ними довелося наполегливо працювати. І всі вивчали основні необхідні прийоми: штиковий бій, стрілянину залпом, перебігання під час атаки, повзання по-пластунськи і так далі. Комбат нервував, оскільки окремі бійці погано освоювали деякі елементи підготовки. Доводилося неодноразово для всіх повторювати одне і теж, тим часом час був украй обмежений. Тоді вирішили малонавчених бійців виділити в окремі групи, закріпивши за ними найбільш підготовлених командирів відділень і взводів. Потім учбові заняття почали проводити в степу не тільки вдень, але і вночі. Що і говорити, на перших порах було дуже важко. Проте ці напружені бойові заняття помітно загартовували бійців, а ті, що раніше відставали стали явно підтягуватися.
Не обходилося і без «ЧП». Якось Василь Федорченко, що ще до ладу не навчився поводитися з трофейною рушницею, вирішив зарядити її, і, як йому здавалося, поставив на запобіжник. На справді він помилково поставив чеку на бойовий взвод, випадково натиснув на курок, і - прогримів постріл. На щастя, куля лише злегка зачепила гімнастерку бійця, що стояв неподалеку. Після цього випадку ще ретельніше узялися за вивчення трофейної зброї, причому доводилося стикатися і з чималими труднощами, бо японські, німецькі, французькі і інші зарубіжні зразки рушниць різко відрізнялися по своїй конструкції один від одного, та і від наших, вітчизняних.
Всі ми горіли бажанням швидше вступити в бій з ненависним ворогом. І хто з нас міг подумати, що нам доведеться в початковий, такий, який виявився таким важким, період війни з морально і фізично застарілою, зношеною зброєю битися з сильним, підступним ворогом, озброєним досконалою військовою технікою?
Коментарі