Чуже кіно
Дивлюсь у телека вікно –
Мене він "дістає":
"Його кіно", "її кіно",
А де ж кіно моє?
Стріляють, ріжуть, душать, б'ють,
Чужі, гидкі слова...
Чужа, страшна, тваринна лють
Екран аж залива.
Спішать, біжать, летять, немов
У тім життя і сенс.
І куца їхня вся любов,
Як слово саме - "секс".
Летить в кімнату дикий шум
Із їхнього здаля.
І пивом нашим кров чужу
Реклама розбавля.
...Дарує телека вікно
Все нові сінема.
"Його кіно"... "її кіно"...
І лиш мого нема.
2001
Двадцять друге червня
Як це було? Я не знаю, не знаю...
Що мені скаже та книжка чи фільм?
Вибухи перші з останніми снами
Дико сплелися в пробудження біль.
Здиблені думи, нажахані лиця,
Здогади ріжуть гостріш за ножі...
З нашого неба на нашу землицю
Раптом посипались бомби чужі.
І захиталась земля , ніби човен,
І затремтіла від страху вона.
Все ще було. Й не було вже нічого.
Було одне, найстрашніше - війна!
Вже вона входила в душу і в тіло,
Вже забирала в біди круговерть.
Тільки за те, що ми жити хотіли,
Ворог нам карою визначив - смерть.
В горе ми двері тоді відчиняли,
В горе своє, а не в ранку пісні.
Знали уже, що вона - вітчизняна,
Те, що велика, - узнали пізніш.
Всіх її днів непомірна напруга
Вже напливала з вогню далини.
Знову сьогодні у нас двадцять друге.
Тільки субота. Як та - до війни.
1990
Остання ніч Миколи Кузнєцова
Ішли на схід. Хто міг тоді порадить.
Хто міг вгадать в нічні години ті,
Що крайню хату пасткою Боратин
Отак прицільно кине на путі...
Спочинок. Хліб. І руки чиїсь теплі
Вже молоко, мов з казки, тобі ллють.
А там, внизу, в підвалі, як у пеклі,
На них чекала потойбічна лють.
В бандита подих зупинився ніби.
Хижак раптово наче знавіснів:
"Це ж Пауль Зіберт! Зіберт, Зіберт, Зіберт!
Це ж ми за ним ганялись стільки днів!"
...Хитає жах колиску серед хати,
Звелась рука - і вибух, і вогонь...
В останню мить від власної гранати
Він встиг закрить ровесника мого.
Іти всю ніч - і не дійти до ранку,
Здолати зиму - й не зазнать тепла...
Остання мить прострілила Зирянку,
Остання мить в безсмертя потекла.
Зирянка - село на Уралі, в якому народився М.І.Кузнєцов Боратин - село, в якому загинув Кузнєцов.
***
Дописався - паперу не стало
І нема під рукою ніде.
Все, що біле, вже ручка списала,
Не запишеш - забудеш, пройде...
Все б отак не ставало паперу.
Все б цією турботою жить.
А рядок, наче хвиля у берег,
Хай до мене біжить і біжить.
1993
Дві кулі
Омонімічність слів облудна,
Не раз - антоніми самі!
А ці - близькі так само будуть,
Як день бува близький сові.
Твердіть учені і поети
Народам істину оцю:
Життя орбіта - у планети,
Орбіта смерті - у свинцю.
Чотири літери - і форма,
Чотири літери... А зміст?
Одній - кінець звичайна норма,
Другій - у вічність нашу міст.
Хай вічно ж мир Земля святкує!
О світ! Ніколи не розкуй
Високий зміст земної кулі
На підлу злість свинцевих куль.
Омоніми — слова, однакові за написанням, але різні за змістом Антоніми - слова з протилежним значенням.
1990
Важкі партії
Пам 'яті О,М.Присяженка
Тільки зорями небо засіється,
Лиш на листі роса задрижить –
Знову граємо в шахи з сусідою:
Я сиджу, а партнер мій - лежить.
Так і граєм. Та долі умови я
Серцем досі ніяк не прийму...
Ноги зовсім хлопчині відмовили,
Руки ледве підвладні йому.
Люди рідко нещасними родяться,
Лихо щастя стирає, мов грим...
Щоб життя не відвикло боротися,
Я навчив його мудрощам гри.
І зневіра, бувало, пекла мене,
І, здавалось, усе це - дарма...
...Знову дошка між нами покладена,
Чорно-біла, як доля сама.
Знов себе я опісля картатиму
За поспішний, за хитрий свій мат.
Дуже важко бува кандидатові
Новачка за противника мать.
1982
Хлібороб
Усе життя - як на долоні,
І зримий наче його плин:
З весни очей в зимові скроні
Літами зморшки потекли.
Мов колосок, достиглий серед
Пропахлих працею полів.
І руки завжди повні зерен,
Що затверділи в мозолі.
1991
Вода
Все це дуже просто,
Все це надто просто,
Лиш тому так рідко
В думку запада:
В часу — океану –
Неосяжний простір,
Та життя людини –
Як в руці вода.
І живи, де хочеш –
На горбі, чи в балці –
Все одно не знаєш,
Як воно вірніш:
Розтули долоню –
Витече крізь пальці,
В кулаці затисни –
Щезне ще скоріш.
1992
Аплодуйте, гравці!
То вони на трибунах продутих,
То їх сонце пече, як вогонь.
Аплодуйте, гравці, аплодуйте!
Для такого не шкода долонь.
То на них із небесного сита
Проливається осені душ...
Та ніяким дощам не залити
Їх високого полум'я душ.
Чим сьогодні початок віддячить.
Що чекатиме їх у кінці?
Не пропущено жодного матчу,
Поіменно відомі гравці.
Хай кумири їх зовсім не гранди –
Кожна гра притяга, як магніт!
Ближче б лиш до тієї команди,
Без якої і жити не слід.
Її шквалом атаки продуте,
Б'ється серце, гаряче, живе.
Аплодуйте ж, гравці, аплодуйте!
Тільки ними ваш світ і живе.
1989
***
Як скромна суть... Як бучно лине
За нею суєтностей рій!
Лиш з глини створена людина,
З металу - пам'ятники їй.
1990
Непевність
Кожен день міняється погода:
То зима, то осінь, то весна.
Ніби найпостійнішій природі
Стала враз постійність затісна.
І вона спішить, щоб лиш за тиждень
Прокрутити, може, цілий рік.
Чи не так в житті своєму теж ми
Загубили змінам уже лік?
Ми писали істини й стирали,
Ми були і ніби й не були.
Ми від чого тільки не вмирали,
І при кому тільки не жили...
І усе, що думалось: останнє,
Щезло вже, як випадковий гість.
Кожен день приходить, як питання,
На яке ніхто не відповість.
Що не день – міняється погода,
Зранку дощ, під нсчір – заметіль.
Все нема постійності в природі,
Як немає певності в житті.
1994
***
Хай вчора ти цим мене вбила:
"Любила..."
Сьогодні я ним лиш себе оживлю:
"Люблю!"
1987
Черги
Як невтомні черви
На Землі путях,
Черги, черги, черги,
Черги за життям.
За водою, сіллю,
Хлібом і вином...
Всі ми, всі ми, всі ми,
Всі ми - як одно.
Де вони,обличчя?
Лиш потилиць стрій...
Вічні переклички –
Не життя, а бій.
Через грудень, червень,
Через простір, час –
Черги, черги, черги
Полонили нас.
Черги, черги... тісно
Людям на Землі...
По землі - за різним,
В землю - за одним.
1992
К.В.
І все зробилося, настало,
Хоч так надіявся: мине...
Коли ж тебе-таки не стало.
Мені здавалося - мене.
І довго я собі на подив,
Який не вичах і тепер,
Шукав себе - а не знаходив
Таки тебе, таки тебе...
1989
А жити коли?
Як люди первісні, як діти наївні,
Безмовно приймаємо біди свої.
І злигодні наші - то лиха стихійні,
І черга їх вічно над нами стоїть.
В житті, що як мить, чи багато нам треба?
Для кого ж ті гасла і лозунги злі?
Громи й блискавиці народжує небо,
Та б'ють вони завжди лише по Землі.
Туманні ідеї, як привиди, бродять,
Вже важко збагнути, де храм, а де хлів...
Принизливий бартер, де хліб за свободу,
Такий же гіркий, як свобода за хліб.
І сиплеться час, що пустий, як полова,
І серце давно за врожаєм болить.
Бо зерен лиш стало, щоб викласти слово, -
Те "вижити" наше...
А жити ж коли?
1993
За круглим столом
Відпрацьований голос,
Заготовлений фон.
І, мов келих , по колу
Вже пішов мікрофон.
Від обличчя - обличчю,
Від руки - до руки.
Це застілля вже звичне,
В нім - роки і роки.
В цьому світлому залі
Не розмова, а вірш.
Кожен відповідь знає,
Запитання - тим більш.
І хитають основи,
І кінчають зі злом.
0 ці вічні розмови,
Що за круглим столом!
Тільки б часу їм стало –
Все рішили б. Та ось
Закінчилась вистава,
І життя почалось.
1990
З двотисячним!
І дожили, і дожили нівроку!
Лиш мить, як спалах вічності, майне –
І три нулі у колісниці року
Покотять вслід за двійкою-конем.
Покотять нас у далі невідомі,
У часу світ, що стелиться без меж...
Хай рік новий нам буде рідним домом,
А з ним - і вік,
Й тисячоліття - теж.
Хай не несе нам ні секунди злої
Усіх років уся грядуща рать.
Двотисячний! Як дивно: тільки слово!
Як легко круглі дати називать.
В знаменний рік відчинять скоро двері,
Як в сьогодення, села і міста.
Дві тисячі... Вже стільки нашій ері,
Що повела рахунок від Христа.
А ми дійшли, а ми дійшли, нівроку!
Ось перед нами він уже стоїть.
З двотисячним вас, добрі люди, роком,
З двотисячним, супутники мої!
2000
Хвилина
Притихла планета. Планета в задумі...
Є вічно у свята цей болю момент...
І вітер зелений задавненим сумом
Наповнює груди людей і знамен.
Хвилина мовчання... Оце ж недаремно
Святкуючий люд так схвильовано змовк...
Старіють над нами високі дерева,
А в пам'яті крони не зжовк і листок.
І тиша розкинула споминів крила.
І чути, як час крізь серця проплива...
Отак помовчать, щоб ця мить умістила
Всі чисті, і щирі, і вічні слова.
Спинились колони. Лиш кроком чеканним
Жива наша пам'ять продовжує путь...
Хвилина мовчання. Хвилина чекання.
Затихли живі, щоб загиблих почуть.
1988
Зміни
Час, усе міняючи з літами,
Врізнобіч немов себе простер:
Голуби домашні не літають,
Все літають горлиці тепер.
На землі ж, чому - сказати важко,
Може, світ лікуючи від лих,
Заселяють лікарські ромашки
Всі місця ромашок польових.
1993
