Лиман
Мене завжди постійність його тішить,
І біля нього вірилось не раз:
Двох рік вода, з розгону сюди вбігши,
Спинилась тут - і зупинила час.
В таку незмінність завжди він закутий,
Що справді часу невідчутний біг.
Але вода піщинками секунди
Все вимива з-під моїх босих ніг.
Стежка
Вірші для дітей
Пісня про стежку
Барвами ранку для мене ти квітла,
З сонцем виходячи вдень,
Та моя перша стежина до світла
Й досі до нього веде.
Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.
Зрання душа на тобі набиралась,
Наче той жайвір, тепла...
То лиш здавалось, що ти мені слалась –
Ти мене вгору вела.
Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.
І що було, і що є, і що буде –
Їм за тобою вже йти.
Хто мене першим виводить у люди?
Хто ж, як не ти, як не ти!...
Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.
Школою люди життя називають –
Вічна це школа людей!
Тож і стежина кінця вже не має,
Та, що до школи веде.
Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.
Біля обеліска
Вони — солдати праведного війська,
Вони й за тебе полягли колись.
Якщо проходиш біля обеліска,
То хоч на мить коротку зупинись.
Вони не тут. Задавнено і важко
На них тягар землі чужої ліг...
Зірви маленьку квіточку ромашку
І поклади Великому до ніг.
Батьківщина
Від слова "батьки" - Батьківщина
Від слова "батьки" і - Вітчизна .
З цієї простої причини
Нас дітьми Вкраїна і числить.
Немає без кореня крони,
Без нього ні цвіту, ні плоду.
Хай крона та буде й корона –
Вона одного із ним роду.
І світ упізнати захочеш –
Поїздиш, побачиш багато.
Та де є у нього куточок,
Миліший від рідної хати?
Куди не повернуть дороги –
Повсюди вже з нами весь вік наш
Стежина ота від порогу
І світло у маминих вікнах.
До них і любов твоя щира,
До них і любов твоя чиста.
Від слова "батьки" - Батьківщина ,
Від слова "батьки" і - Вітчизна.
Очаків
Майже світлом початку
Світять два маяки.
Наш маленький Очаків
Пам'ятають віки.
Тут своє після бою
Шмідт пророче сказав,
І відлунила болем
Ті слова Березань.
А в музеї тут, певно,
Завжди море шумить:
Це Судковського пензлем
Зупинилася мить.
В давній берег б'є море.
Як у пам'яті дзвін.
І правицю Суворов
Над століттями звів.
Рідні місця
І досі пісок цей
Збігає до хвиль...
І сонях під сонцем
Висушує бриль.
І маки до мене
Несуть прапорці,
Стежини, як вени.
На рідній руці.
Високим заметом
Шипшина пахтить,
І бджілка за медом
І досі летить.
На сонячну гірку
По схилу полинь,
Де солодко й гірко
Вирує полин
Де в глинищі й досі
Домують стрижі,
Де видно, що осінь
Уже на межі.
Де часу печатки
Зриває чебрець,
Де вічно початком
Буває кінець!
Америка під кленом
Грицієнку Іллюші
Під кленом тиша встояна
І зовсім інший світ:
Читаю "Тома Сойєра",
Мені дванадцять літ.
Одні стежини топчемо,
Одна на двох біда:
З американським хлопчиком
Я нерозлийвода.
Під клена зелен-вітами
Найкращий друг - це він.
Я Тому більше відданий,
Ніж Гекльберрі Фінн.
Про спільне наше свідчило,
Що й справді у ті дні
Блакитноока дівчинка
Подобалась мені.
...Паркан уже побілений,
І після всіх турбот
Так весело нам бігати,
Шукаючи пригод.
Я з Томом був на острові,
В печері з ним блукав,
Вночі від жаху гострого
На цвинтарі дрижав.
Обом за зла химерами
Добра відкрився бік.
...Далекий, як Америка,
П'ятдесят п'ятий рік.
Ластівки
Доки вись не закрила
Щемна вирію мить,
Точать ластівки крила
Об небесну блакить.
З перших осені істин
Вже не та й висота.
І, мов гаснучі іскри,
Щебет їх доліта.
Пролетять над землею,
Аж грудьми доторкнуть,
Щоб її ще зелену
Пам'ятати, мабуть
Розтривоженим хором
Десь на зламі крутім
Упадуть, як мінори,
В нотні стани дротів.
Посидять, пощебечуть,
Відпочинуть і знов –
Криленята за плечі
І у неба вікно.
Знову точать вже й гострі
Свої крила вони,
Ними краяти простір
Чужини, чужини...
Він неміряно довгий,
Він гіркий, як полин...
Під голівкою - вогник,
Що весну розпалив.
Листопад
Доки грудень батіг піднімає,
Відпускаючи стужам віжки,
Засипа листопад, засипає
Всі дороги, всі літа стежки.
І природа в такому вже стані,
Що чекає одні холоди...
Лиш тепла ніби краплі останні,
Червоніють шипшини плоди.
Школа кличе
Вже не бджоли - тільки оси
Носять сонячні меди.
Коли поряд літо й осінь,
Саме час до школи йти.
І, як завжди, літа шкода,
Що пішло воно від нас.
Але кличе, кличе школа,
Коли кличе, значить, час.
Свій веселий рід скликає,
Всіх збирає, ким живе,
Під крило своє приймає,
Наче літечко нове.
До побачення, і поле,
І лиману даль дзвінка!
Кличе, кличе, кличе школа
Співом першого дзвінка.
Метелиця
Метелиця, метелиця,
Розлогі крила віхол!
Сніжинки, мов метелики,
Летять на світло вікон.
Рятуючись від мороку,
Тікаючи від ночі,
Польотом довгим зморені,
Аж тут спочити хочуть.
Надворі, як заведений,
Завії біга віник.
А сніг росте заметами
І дороста до вікон.
Метелиця, метелиця.
Летять, летять без ліку
Сніжинки, мов метелики,
До світла наших вікон.
Діалог
Сказала Мишка Кішці,
Коли сиділа в нірці:
- Давай, сусідко, знаєш,
Домовимось, як люди:
Мене ти не чіпаєш –
І я тебе не буду.
-Чому ж, - сказала Кішка, -
Чіпай скільки завгодно!
Бо саме тоді трішки
Була вона голодна.
Ой сніги...
Ой сніги, сніги,
Білої снаги
Набира зима
Повні береги.
Набира зима,
Щоб весні віддать,
Щоб весні віддать,
Що змогла набрать.
Весна - літечку,
Літо - осені...
Снігопад несе
Все, що просимо.
Тож летіть, сніги,
Білої снаги
Набирай, зима,
Повні береги.
Берег осені
Хоч не дуже й помітна вона,
З павутиння лише її сіть –
Солоніша в лимані вода,
І солодша у яблуці сік.
Тож при березі плесо тому
Зеленішим поволі стає –
Це трава свою барву йому
Неохоче, але віддає.
Жовтий пил засипа лободу, .
І медузи, як натяк на лід:..
І полинні стежини ведуть
У її листопадовий світ.
Березень
Сніг ще лютим лежить,
Та щодень осіда,
І з-під нього біжить
Березнева вода.
Хай вже в китицях всі
Скатертини дахів,
Та нуртує вже сік
Навіть в гілці глухій.
І тепло вже не гість,
Воно вдома вже тут.
І проталини скрізь,
Як веснянки, ростуть.
Над задумою круч.
Над розлогістю нив
Продзвенів уже ключ,
Що весну відчинив.
Так починається літо
В природи все - одні лише повтори,
Ніщо в ній не буває навпаки.
Уже й пора копати помідори,
Зривать з кущів дозрілі буряки.
І серпень літо починає знову,
І знов зима прийде після весни...
Ростуть собі на вулиці корови,
Ідуть кудись баштаном кавуни.
Позеленіли яблука червоні,
На лободу піднявся жовтий пил.
І знов горіх дозрілу вже ворону
До гілки круглим дзьобом прикріпив.
Дзвенять на квітах вже останні звуки,
Шкільний дзвінок дарує перший цвіт.
Свого вже посивілого онука
Веде до школи семилітній дід.
Про жалість
Таке, може, дивно і слухать, -
Тепер і самому вже сміх:
В дитинстві й набридливу муху
Ніяк от я вбити не міг.
Навчився ловить я їх ловко,
Ловить - і надвір випускать.
Казали, що я - "мухоловка",
Бо як же було ще прозвать.
Не всіх, мабуть, можна й любити,
Не всяке створіння втіша,
Та всяке безжалісно вбити –
Нехай не дозволить душа.
Для чогось вони та потрібні,
І так, як мені, і тобі,
Цей світ їм і милий, і рідний,
Болить їм так само їх біль.
Маленькі, найменші істотки –
По їхньому зросту ж, мабуть,
Їх вік неймовірно короткий –
Нехай хоч його проживуть.
Друг
Друг мій зростом невеличкий,
Та вся суть і в тім,
Що йому якраз і личить
Коротеньке - Бім.
Хай не білий він і вуха
Чорного нема —
Він і жовтим добре слуха —
Жовтими двома.
Хай не ходить полювати –
Цілий день собі
Все сидить він біля хати.
Все одно він – Бім.
Раз потрапив під машину –
Це гуляв коли –
Покалічив ноги, спину
Пішоход малий.
Я його, мабуть, що з місяць
З ложки годував.
Знов лаписька порох місять,
Знову чути: гав!
Та тепер коли забачить
Вже машину цю –
Так же рветься, прямо плаче –
Добре, що ланцюг.
Кожен день його потроху
Та чомусь учив.
По ході мене, по кроку
Впізнає вночі.
А якою грає грою
Кожен його рух,
Коли Біма я з собою
На лиман беру.
Ляпа лапами, гребеться,
Хвильку доганя,
А в пісок як убереться –
Справжнє чортеня.
В спеку в будці день усенький,
Бо не любить мух.
То нічого, що маленький,
Він - великий друг!
