Перший день Перемоги
І ось до кожного порогу
Таки дійшла, дійшла вона!
Яка солодка Перемога!
Яка гірка була війна...
В життя і смерті ще на грані
Довкіл окопи, наче шви...
Як день раптово цей нагрянув!
Як довго ми до нього йшли...
Іще дійти до всього треба,
Що в горі бачили здаля.
Яке легке початку небо!
Яка важка кінця земля...
А в громі першого параду
Немовби чуть останній бій.
Яка коротка стрічі радість!
Який розлуки довгий біль...
Спішили...
Вже така - то наша біографія,
Що спішили як тільки могли:
Відкриття найбільші в географії
Ще вітрилом зроблені були.
Рід наш, здавна схильний до експресії,
Поспішав робить своє добро:
Всі шедеври прози і поезії
Написало гусяче перо.
Старе кіно
О кінострічки давніх літ!
Старезні кадри...
Готую пам'ять у політ –
І ви, мов карти.
Жадаю знову пережить
Ті болі й рани...
Екран зі мною задрижить –
Хвала екрану!
Мабуть, лиш ти одне, кіно,
Відкрило чесно
Із залу осені вікно
У наші весни.
Шипить доріжка, як змія,
Все те ж... Одначе –
На цьому місці я сміявсь,
А зараз – плачу...
Кінець літа
Щоб лишити у пам'яті світу
Тільки вроду свою золоту,
Так раптово спинилося літо
На ходу, на бігу, на льоту.
Марно з часом уже сперечатись,
І, доївши свого кавуна,
Знову літечко йде передчасно,
Щоб не встигнуть набриднути нам.
Золоте замикаючи коло,
Влігся серпень зів'ялим вінком.
Кличе, кличе дитинство до школи
Перше вересня першим дзвінком.
І така іще літня погода,
І до літа самого лиш крок.
І не хочеться вірить природі,
Що й для неї це – перший дзвінок.
Два резервуари
Не раз для мене мить бува спасенна,
Яка шкільне із далі поверта.
А тут чомусь згадав про два басейни,
Що їх задачна повнила вода.
Басейни ті сполучені питанням,
Як простір в час у них переросте.
Таке собі було переливання –
Хоча і не з порожнього в пусте.
І раптом думка згадці й не до пари –
Немов прийшла не в двері, а в вікно:
А нам також по два резервуари
На все життя природою дано.
Людина їх наповнює обидва,
І все життя нема тому кінця.
Та і природі, мабуть же, обидно,
Коли у них міняються місця.
Бо справді страшно, бо жахливо просто,
Бо дійсно має ненормальний вид,
Коли той шлунок (Боже, яка проза!)
Бува в людини вищим голови.
Обом їм треба від життя немало –
Та різне ж геть, як небо і земля!
Щоб рівні ці ми завжди відрізняли –
Саме їх серце вічно розділя.
...А час летить і всіх кудись несе нас,
(Хоча ми всі і знаємо – куди... ).
Шкільна задача про старі басейни,
Що й досі повні давньої води.
Бігуни
Старт! І вітром ніби здуло
Їх з чекання площини!
Ніби винеслись із дула
Разом з пострілом вони.
Швидші, швидші їхні рухи –
Ні додати, ні віднять:
Ось підняти тільки руки,
Лиш підняти – полетять!
Не злічити стадій гону,
Не розглянути кінця.
На орбіті стадіону,
Як супутники – серця.
За витком виток лягає,
Кожен крок, немов печать...
Час чиїсь надії крає,
Бігуни до стрічки мчать.
Що там? Що? Секунди звершень?
Чи медалі золоті?
Просто треба бути першим –
Хоч єдиний раз в житті!
Пахне акація
У весни тій редакції,
Що до літа вже прагне,
Так запахла акація,
Як ніколи не пахла.
Повна цвіту, мов грації,
З травня сходячи краю,
Так запахла акація,
Як життя, що минає...
Мушва
Післязавтра зима, а сьогодні
Так наївна природа жива:
Мов за маревом літа в погоні,
Все летить над землею мушва.
І по-літньому зовсім достоту
На таки передзимних путях
У своїх найдрібніших істотах
Торжествує велике життя.
Хай довкіл на природи подвір'ї
Вже чітка передзим'я печать,
Та срібні переливи повітря
У мінорі найтоншім звучать.
То спадає до самого долу,
То злітає прозора імла.
І зника, як перекотиполе,
Чи як подих останній тепла.
Останні вісті
Щось, мабуть, повчальне і справді є
В словах "проводжаємо день":
Планета вістями печальними
Вночі саме часто гуде.
Журба мене тихо погойдує,
Та слухаю аж до кінця,
Де день мені просто погодою
Синоптика знов обіця.
Неспокій
А все це даремно, даремно!
Хитаючи листя світи,
Тікають від бурі дерева,
Мов можна від себе втекти.
Під вітром злягають додолу,
Мов спокій шукають внизу,
Але вже така-то їх доля,
Щоб стоячи стріти грозу.
Як прагнуть їх віти подалі,
Подалі від бурі втекти!
Та треба негоди поталу
На місці своєму зустріть.
І марно хвилюються крони –
Трима їх і корінь, і грунт.
І з бунтом зеленої крові
Моєї зливається бунт.
***
В жовтім пилі лободи
Ноги босі.
Мов по літу й не ходив –
І вже осінь?
Павутиння наплива,
Все заносить...
Коли в ньому й голова,
Це вже – осінь.
Яхти
З передгроззя на воду - яхти,
Як відбитий зигзаг зірниці.
А на березі тільки : "Ах ти!.." -
На весь шир в бережан зіниці.
Аж у хвилі причал заскочив,
Кинув руку у слід косою.
... І летять твої сині очі
За крилатою їх красою.
Крикни ж чайкою, крикни: "Ось я!" -
Аргонавти почують, може...
На твоє золоте волосся
Гриву хвилі зміняє кожен.
Тільки сильні і горді люди
Ловлять втіху у тому вирі!
Крикни ж, крикни, бо пізно буде,
Білий ключ відлетить у вирій.
І залишить лиш спогад – як ти
Вперше птаха в собі відкрила.
... Розлетілись на хвилях яхти,
Віддалися вітрам вітрила.
Температура тіла
Крізь віки пролазять черепахи,
Крокодили, давнішні, як Ніл...
Чом же ми, розумні горопахи,
Так недовго втоптуємо діл?
І наука, на таке сердита,
Заявляє твердо й напряму:
Досить людство ледь охолодити –
Сотні літ добавляться йому.
Треба скинуть градусів лиш зо два
Із одвічних "тридцять шість і п'ять" -
І років появиться безодня,
Їх не буде сенсу й рахувать.
Що гадать і що тут рахувати,
Коли час нам кида мимохідь:
Хто горить - не може не згорати,
Хто горить - не може не згоріть.
Та тому, що серце не льодина
І життя коротке, наче мить.
Так спішить, спішить, спішить людина –
І встига людське своє зробить.
І її земній такій натурі
Вже й космічне світить майбуття
При високій цій температурі,
При низькій тривалості життя.
Щастя
Пам'ять в минуле послав на часину,
Хай би вона поміж літ походила:
Був я в житті коли-небудь щасливий,
Стрів я в житті хоч би раз таке диво?
Пам'ять печально шепоче одне лиш,
Щастя знаходить одну тільки міру:
В тому краю, куди спогади стелиш,
Був такий час, коли в щастя ти вірив.
Вітер у кронах оголених шаста,
День, як життя, із доби вибуває...
Давне, позірне, придумане щастя...
Може, воно лиш таким і буває?
Не тримайте старих фотографій
Не тримайте старих фотографій,
Тих, де молодість ваша буя, -
Будуть сумом гірких епітафій
Навіть дати далекі стоять.
Де багаття горіли високі,
Буде тільки печаль попеліть...
Не тримайте старих своїх копій,
Разом з юністю їх попаліть.
Підкорившись природи закону,
Після всіх листопадів і бур
Не хваліться ніколи й нікому:
"Ось таким, бач, і я колись був!.."
Ні в альбомі, ні в книзі, ні в шафі
Слід у давнє шукати не слід.
Не тримайте старих фотографій –
Ще до старості їх попаліть.
Сльози зими
Мабуть, цей сніг уже останній,
І не покривши все як слід,
Він ще до вечора розтане,
Немов зими останній слід.
І влада холоду все вужча,
І над усім тепла печать...
Із хмари лютого, мабуть ще,
Сніжинки в березень летять.
Вони в непевності неначе,
Кружлять то в той, то в інший бік...
Чи це зима ними не плаче,
Уже кінчаючи свій вік?
А сніг летить і білим стелить,
Хоча пора уже й така,
Що не його, а тільки зелень
Земля оголена чека.
Свята простота
І скільки у ньому простого,
І скільки у нім висоти:
До Бога, до Бога самого
Звертаються люди на "Ти"!
Вже звикли, що так воно й треба,
І зміст цього вічно живий.
Бо ж збільшило б відстань до неба
Звертання до Бога на "Ви".
Сумління мене не тривожить,
І навіть не кажу "прости",
Коли я до тебе, мій Боже,
Звертаюся знову на "Ти".
Кому тільки "Ви" те нещире
В житті я своїм не казав...
А тут - це не міра, а віра,
Духовного вічна краса.
І скільки у ньому людського,
І скільки у нім простоти:
Як діти до батька, до Бога
Звертаються люди на "Ти".
Горизонт
Я туди, де небо приземлилось,
Чи земля звелася в небеса,
Поки серце бити не втомилось,
Буду йти і вірить в чудеса.
Там ява і мрія не різнились,
Там душа злітала до висот,
Де земне і зоряне зріднились
На межі, що зветься горизонт.
Я б не міг без нього ані днини
По житті так довго крокувать,
Він мені, як вітер із долини
На пропахлу потом сіножать.
То далеко він, то зовсім близько...
Хоч його повік не досягти,
Я до неіснуючої риски
Йду, неначе до життя мети.
***
Я під часу вітром
Думаю не раз:
Кожен день, як фільтр,
Пропускає нас.
Як сама природа,
В сні і наяву
Ми нові приходим
В кожну мить нову.
І якоїсь частки –
Зразу й не згадать –
У собі так часто
Вже не відшукать.
Лічильники життя
Коли відхилили себе від тварини,
По зорях рівняючи путь,
То перший лічильник, який сотворили,
Не міг не годинником буть.
Тече і тече із бездонної чаші,
Навіщо його і лічить?
Та надто короткі дороги вже наші,
І нам дорога кожна мить.
Серцям у прискоренні вторячи наче,
Безсонні, як наші серця,
Відлічують нам без повернень і здачі
З початку і аж до кінця.
І ніби з Всевишнього зв'язаний пультом,
Узявши мій вік на приціл,
Свій стук механічний звіряючи з пульсом,
Він лічить мій час на руці.
Відгоріло...
Вже коли – й пригадується блідо,
Склав я перший свій тривожний звіт:
Відгоріла половина літа,
Тільки б літа, а то, певне, - літ.
...Знов плодами обважніли віти,
Знов надворі місяць номер сім...
Відгоріла половина літа,
А літа? Невже такі і всі?
Гуси кричать
Сльшишь: гуси кричат...
В.Луговской
Їх не видно мені,
Та мов шлях той веду я.
Чую крики сумні –
І в душі їх відлуння:
Своє довге "прощай"
Мені гуси кричать.
Линуть крики в імлі,
Тужні крики прощання,
Наче смуток землі,
Що на грані ридання.
Наче смуток землі
На ридання крилі.
Чую: гуси кричать
Над селом вже заснулим.
Їхній крик, мов печать.
Мов печать на минулім.
Стародавня печаль...
Але гуси кричать!
