Дві постаті
Схожі прагнення, болі і рани.
Схожа звершень висока пора...
Від орлиного злету Богдана
Так багато чогось у Петра.
У посадці, у владності жесту,
В розумінні найдальшого дня...
Як нелегко було, мабуть, звести
Над безоднею долю — коня!
Так ось руку в майбутнє простерти,
Так відчути історії мить...
Тож слідів їх епохам не стерти,
Їхніх коней вікам не спинить.
Кінець Паризької комуни
Париж блокують чорні хмари —
Ведуть останні комунари
Останній бій.
Безжальна смерть тобі, юначе,
Цілунків перших шле гарячих
Вогненний рій.
Прощай навіки, камараде!
Востаннє прапор барикади
Майнув і щез...
Вже Нотр Дам
На помин дзвонить,
І маки квітнуть і холонуть
На Пер Ла - Шез.
Та чує час: у смертній тиші
Потьє Комуни кров'ю пише
Безсмертний гімн.
І двом останнім цифрам дати
Зуміє свій порядок дати.
Грядущий грім*.
* 1871р. - рік Паризької Комуни, 1917р. -рік Жовтневої революції.
"Рятуйте Данзаса!", -
просив смертельно поранений Пушкін
Забувши про себе,
Крізь муки облогу –
Найперша, найбільша
За нього тривога.
Мов смерть відступила.
Мов знайдено засіб:
Рятуйте Данзаса!
Рятуйте Данзаса!
На інше у нього
Так мало вже часу –
Рятуйте Данзаса!
Рятуйте Данзаса!
В гарячки полоні
Не зрадила пам'ять,
І Арендт бувалий
Дивується навіть.
Лейб-медик безсилий —
Життя вже кінчалось,
Та мужність така
І йому не стрічалась!
Як духу людського
Остання окраса:
Рятуйте Данзаса!
Рятуйте Данзаса!
К.К.Данзас (1801 - 1870) - товариш О.С.Пушкіна по Ліцею. Інженер-підполковник, секундант поета в його дуелі з Ж.Дантесом. Пушкін боявся, що Данзас може бути покараний за секундування.
Арендт М. Ф. (1785 - 1859) - лейб-медик імператорського двору, лікував Пушкіна після дуелі.
Шарф
Які експромти! Ні повтору!
Чужий, небачений, не наш
Апаш танцює Айседора,
Жагучий сонячний апаш.
Він - сам екстаз, від нього - все в ній!
Та різне бачить поміж строф:
Саме захоплення - Єсенін,
І наче лід - Марієнгоф.
Які експромти! Ні повтору!
Сама уся - суцільний шарм,
Апаш танцює Айседора,
І за партнера в неї шарф.
Який п'янкий, могутній танець!
Він ніби полум'я ріка...
Розкішний шарф горить і тане
В її всевміючих руках.
Які експромти! Ні повтору!
Чужий, небачений, не наш…
Цей шарф задушить Айседору,
Неначе з помсти за апаш.
Чернець
І все, як в мозаїці смальта,
Приглушено зблисне на мить:
Є острів під назвою Мальта
У ньому Хмельницький лежить.
... Тиміш був до скону, як рана,
А Юрій - непевність одна...
Богдане, великий Богдане,
Який ти нещасний в синах!
На нього лишив Україну,
Йому заповів булаву,
А доля несла, як пір'їну,
Хилила, як вітер траву.
Чужі - до ворожості - плани
Понищили власні усі...
Він, може б, найвищого сану
Досяг на духовній стезі.
Його б, може, й досі любили,
Бо праведність вічне дає.
Яка то біда для людини
Прожити життя не своє!
Гріхів так багато накоїв,
Аж важко і зараз простить,
... А доля - хай турка рукою
Вела і вела в монастир.
Не шабля зробила, не куля
Останній в мозаїці шов:
Монахом він був у Стамбулі
І ним же з життя і пішов.
Він прагнув до іншого війська,
І прагнень скорботний вінець:
Лежить у могилі мальтійській
Суботівський родом чернець.
Я родом звідти…
***
Я родом звідти, де лиман
Руками хвиль зорю колише,
Де лопухи, немов туман,
Де полином пропахла тиша.
Я з того краю, за який
Нема багатшого музею…
Як спомин, чайка заячить,
І серце тягнеться за нею.
Я з того краю, де земля
Набухла соком виноградним,
Де мирний труд і подвиг ратний
І досі час не розділя.
Краса землі і болі ран,
Краса землі і легкість піни...
Жива водиця України
Тече одвіку в мій лиман.
Рідне
Низовка диха втомлено і чисто.
Біжить ромашок жовто-білий слід...
Комусь - ніщо, для мене ж це - Вітчизна
В своїх дрібницях, милих аж до сліз.
Вгорі жовтіють кручі, наче скирти,
Внизу - лиман приглушено шумить.
І цілий день обстукують сокирки
На полині настояну блакить.
Воно бува й незримим, як повітря,
Чи то, як серця власного битгя.
А варто втратить все це і, повірте,
Що враз порожнім зробиться життя.
Куцурубу
Де минуле віки у грядущину стелить.
Де здружились навіки вода і зело –
Куцуруб! Куцуруб! Між лиманом і степом
Найрідніше з усіх українське село.
І затихлі роки мені пам'ять озвучить,
І схолонула даль знову літом стає...
Тут колись я малим вибирався на кручі
І вдивлявся у даль, як в майбутнє своє.
У глибинах твоїх - мого роду коріння,
На стежинах твоїх - мої перші сліди...
Із далеких усюд, як в свої володіння,
Неодмінно душа завертала сюди.
Звідси батько пішов до останнього війська,
Півстоліття спливло, а його все нема...
Наша пам'ять горить кумачем обеліска
І несе крізь літа дорогі імена.
Тільки вибити нас ворогам не вдалося,
Тільки вічно при нас наша віра жива,
І сплітаючи дні із лози і колосся,
Славлять працю людську куцурубські жнива.
...Попливли, попливли, наче згадки, тумани,
Павутиння летить, і сади у меду.
І немов дзвонарі, теплі хвилі лиману
Б'ють і б'ють унизу в срібні дзвони медуз.
Ти минуле моє, ти грядущини тема.
Народило мене і на ноги звело,
Куцуруб, Куцуруб! Між лиманом і степом
Наймиліше з усіх українське село.
Верба
А.Коваленку
А вже путі, з роками переплутані,
У сивий іній завели з роси...
Мій милий край! Дитинства край – Парутине,
Де всі дерева вербами росли...
Приймає серце спомини, як заліки
У пам'яті... Згадалося, як ти
В кінці весни прибув до мене здалеку
І хату нашу все не міг знайти.
Тобі сказали, де приблизно й тулиться,
А головне - знайти її просте:
Вона одна така лише на вулиці.
Бо край городу там верба росте.
Та їх правдива та рекомендація
Якраз вела і в сторону не ту:
Як ти міг знать, що та верба - акація,
Яка тоді уся була в цвіту.
Бо лиш для себе знали таки твердо ми,
І знали це старі уже й малі,
Що всі дерева звуться тільки вербами –
Так повелось у нашому селі.
То, може, пам'ять про краї вербові ті,
З яких найдальші жителі села,
Ростила верби хоч в словеснім побуті,
Бо ж у селі і жодна не росла.
...Вже літ і літ від зустрічі останньої,
А ти, мабуть, про них і позабув.
Коли мене розшукував ще давнього,
Неначе неіснуючу вербу.
І в літню ніч, під зорями окатими.
Коли, як рідні, радість і журба,
Згадалась нам і та верба - акація,
Чи навпаки - акація - верба.
І мов роки були неперебутими,
Мене виносив спогадів розлив
У милий край, дитинства край - Парутине,
Де всі дерева вербами росли.
Солончаки
Солончаки, Солончаки...
Дороги дві, як дві руки,
Одна - в ольвійське потойбіччя.
Друга - в очаківські віки.
Тут що не назва - часу звіт:
Ось Аджигол - мов турка слід...
На низку дивностей наниж,
Як шум століть - Сари-Комиш.
В колисці пам'яті гойда
Цю давнину жива вода.
І як живого часу рух,
Злилися тут Дніпро і Буг.
Солончаки, Солончаки...
Дороги дві, як дві руки,
І все до вічності росте,
Між ними - степ.
Чортувате*
Доріг назад роки не пам’ятають,
А спогади із вирійного краю
І без доріг вертають залюбки.
Село те звалось дивно: Чортувате,
Хаток у нім настільки небагато –
"Пішли на хутір", - звали хлопчаки.
Над балкою, де тітчина хатина,
Гуде, як дзвін, забджолена шипшина,
І балка повна сонця й полину...
А за селом - люцерни море синє,
І там, як чайка, мамина хустина
Пливе, пливе у тиху далину.
Село-дитя так рано засинає,
Лиш млин старий все крилами махає,
Він і злетить невдовзі - в небуття...
Горіх, як гай, у Горлова Івана,
Подія року - серія "Тарзана",
І кожен день - завдовжки у життя.
Та балка, повна споминів по вінця,
І знов із неї, як воскресла мить,
Біжить до мене Вася Іваніцький,
Біжить, біжить – і вже не добіжить…
* - нині село Прибузьке
Листочок иа дверях
Пам 'яті Н. Ф. Білостецької
Приходив і вранці, й надвечір,
Та все, ще раніш, ніж замок,
Цей аркушик білий на дверях
Мене не пускав до книжок.
А згодом він став і не білим
Під осені жовтим крилом,
Бо дні усе бігли та бігли,
Хворобі й кінця не було.
Проходив повз ґанок в смерканні –
I хлюпнув по сходинках щем:
Неначе листочок останній,
Прибитий холодним дощем.
А потім з тобою й без тебе
Спинились ми тут мимохідь,
І під листопадовим небом
Невтішно розплакалась мідь.
Лишила Наташу хвороба,
Лишила ось так накінець...
І жінка, від горя хоробра,
Зірвала з дверей папірець.
Процесія зникла за рогом,
Віддалився плач і затих.
Лиш місце пусте некрологом
На дверях темніло глухих.
Сівачок
Світлій пам 'яті Миколи Федоровича Сівачка - викладача фізики, багатолітнього директора Парутинської школи.
Хоч при світлі споминів та знову
Вас побачу крізь усі роки:
Знов на Вас костюм напіввійськовий,
Знов на Вас дзеркальні "хромаки".
До тих днів прислухаюсь я знову –
Голос Ваш ніскільки не змінивсь –
І давно не слухану вже мову
Я почую ясно, як колись.
Кожне слово справді наче важить –
Відчуваю це іще й тепер...
І, здавалось, ніби аж не Ваші
Вже такі дитячі ваші "р".
Уже в іній визріли ті роси,
І давно той час віддаленів,
А закони фізики і досі,
Як життя закони, - при мені.
І для мене вічна їхня сила
Від уроку Вашого й тече...
"Сівачок" - лиш прізвище носили,
А були ж Ви - справжнім сівачем.
Острів Майський
Тут чайки плач неситої,
Тут хвиль зелений стан...
Не віриться: насипаний –
Природою вже став.
Заглиблений початками
В самого часу дно,
Супутником Очакова
Зробився він давно.
І як з лиману в море він,
Уже ось третій вік
Із нашої історії
Не випливає він.
"Мій острів" - Шмідт назвав його –
І гірко був правий,
Коли кінцем життя свого
Зійшов на острови.
І пам'ять глухо скрикує.
І давнє завжди з ним,
З учасником великої,
Найбільшої війни.
Солоне й прісне звідавши,
Між ними він стоїть.
Відбитий - і навіки вже –
У водах трьох століть.
Лиман не віддаляється,
Лиман - його життя,
Та в море він вдивляється,
Неначе в майбуття.
І чайки плач неситої,
І хвиль зелених стан...
Не віриться: насипаний –
Природою вже став.
Дві матері
Давнє мальвами під хатою
Відбуяло, відцвіло...
Два села, немов дві матері, -
Так в житті воно й було.
І від віку мов у затінку,
По літах пройду і крізь:
Народила одна матінка,
Але в іншої вже зріс.
Йду тихенько згадок стежкою,
Пам'ятаю що за чим:
Де пішов до класу першого,
Де останній закінчив...
Вже ніщо не переплутаю,
Все, як треба, розберу:
Перший вірш мій - це Парутине,
Перша книжка - Куцуруб...
І в обох - вже стільки першого,
Мов другого й не було...
Все минуле помережано
Першим світлом і теплом.
Тільки серце про те відає,
Лиш для нього не "чомусь",
Що до матері до рідної
Я усе-таки вернувсь.
І хоч іншою, вже ширшою,
Тут зробилася вода,
Але тим немов і зближує
Береги мої вона.
І в дорозі до фарватеру,
До глибокої води,
Два села, мої дві матері,
Вже зі мною назавжди.
Моє село
На тихії води, під яснії зорі
Вели сюди предків свободи сліди.
Хай ти в Україні, мов крапля у морі,
Та в морі й краплина - то море завжди.
У нас про початки відомості куці –
Багато побачиш з такого здаля?
І хто його зна, чи дали тому Куцу
За службу солдатську легенду - рубля...
Та знаєм одне - і нема в тім туману,
І дякуєм долі за службу добру,
Що є на планеті село над лиманом
З єдиним у світі ім'ям - Куцуруб.
...Шаблі тут свистіли, і коні іржали.
Згоряла в пожарах приземлена вись...
Чого лиш земля ця в житті не зазнала,
Чого тільки край цей не звідав колись.
Уже не зійдуть всі ті юні надії,
Що мертвими впали у землю сиру...
Он там, між дерев, обеліск червоніє –
То рана, то рана твоя, Куцуруб.
І тиша вернула до кожної хати,
І щастя людські свої крила звело.
І щедре на працю, на пісню багате,
І довше, і ширше , і вище село.
Нас дружби зоря недарма осіяла,
І як отам збоку та хтось не крути,
А з нами живуть, як брати, росіяни,
Вже з давніх давен і довіку - брати.
І справді ж, як сестри, близькі наші мови!
Хоч рідною звати одну тільки звик, -
Бува, й не помітиш у дружній розмові,
Що з мови ти вже перейшов на "язык".
А он і вірмени - такі чорночубі,
А очі сябрів, наче льон, зацвіли...
Дай, Боже, щоб так, як у нас в Куцурубі,
Всі люди Землі ще довіку жили.
Ні простір, ні час не виносять із тебе,
Як пам'ять синівську про матір стару,
Цю землю твою між лиманом і степом,
Твою Україну - село Куцуруб.
