Із шухляди минулого
…Мов по літу й не ходив,
і вже – осінь?
Осіння пісня
Низовки сіль судомить губи,
У небі - сіра каламуть.
Гілки піднявши, наче труби,
На кручі яблуні гудуть.
Немов у них якраз і влився
Весь добрий шлях осінніх дум.
І в звуках, втілених у листя,
Летить від крони давній сум.
Спішить униз, додому, в спокій...
Стихає. Губиться на мить.
Торкаю листя ненароком –
І знов мелодія бринить.
Останні миті жовтень губить.
Метуть вітри осінню путь.
Гілки піднявши., наче труби,
Тривожно яблуні гудуть.
1988
***
Буду вічно рвати і писати
В колі вічних дум –
Тільки б не лишалося позаду
Те, до чого йду.
Хай воно хоч інколи та зблисне
Крізь чекання дим...
Хай воно не далі і не ближче –
Вище хай завжди!
1990
Дільниця К
Гортав пожовтілий ольвійський довідник –
Люблю я довідники всякі гортать –
І раптом надибав на пам'яті рідне,
І пам'ять до нього уже заверта.
Воно у мені то замре, то озветься,
Неначе далекий вогонь маяка...
Ти бач, як та частка життя мого зветься:
Це просто дільниця під назвою "К".
...Був рік шістдесятий, був рік олімпійський,
Був рік після школи - тому й не забув,
Як доктор Граневич у серпень ольвійський
Студентів привіз із свого ХДУ.
Він сам до розкопів добратись не в змозі –
Такий був тілистий, що аж ого-го!
І дядько сільський на колгоспному возі
Щодня на роботу привозив його.
Робота ж його полягала у тому,
Щоб зверху над нами під зонтом сидіть.
І хлопців гнітив, окрім спеки і втоми,
Ще й цей на горбі усевидючий дід.
В обідню перерву той зонт величезний –
Не те що сидіти, а можна й лежать –
"Губився" в розкопах - й шукався так "чесно",
Що як його можна було відшукать?
ХДУ - Харківський державний університет
Професор без нього - як я без лопати,
Професор без нього - заледве живий,
Тож дядько його і відвозив до хати,
На тім і кінчаючи день трудовий.
Та іншому всі дивувались завзято –
Не так, як у нас, - вже й дивуємось ми:
Було тому доку під восьмий десяток,
А чаду його - десь не більше восьми.
Піввіку спливло, а зі мною мов досі
Той серпень, те літо, те давнє життя,
Де дівчинка Аня, професорська доця,
Без міри вродливе єврейське дитя.
Дві чорні коси то по грудях зміяться,
А то за спиною вже мають крильми.
Так смішно дитинство лиш може сміятись
І смішно-серйозним ставати за мить.
Її не помітить ніяк неможливо.
Хоч іншим забита була голова.
І те янголятко зі мною дружило –
Як дружать дитинство і юність бува.
Звичайно ж, та дружба була однобока,
Я більше вдавав, що цікаво й мені...
І збігли у осінь стрімкі її кроки,
За літа межу голосок відбринів.
І втрат не було, і чогось було шкода –
Неначе ті втрати і справді були,
Мов тільки тоді і дитинство і школа
Від мене вже й зримо назавжди пішли.
...Розкопує пам'ять на тому все боці,
Де хтозна колишнє ольвійське життя,
Де дівчинка Аня, професорська доця,
Без міри вродливе єврейське дитя.
Бути чи не буть?
17 березня 1991 р. відбувся референдум, який мав вирішити долю СРСР
Вона прийшла - пора великих рішень,
Від неї вже нікуди не звернуть.
Питає в нас наш праведник і грішник,
Питає з болем: "Бути чи не буть?"
Для нього ти - і спокій, і тривога,
Життя самого доленосна суть!
Нема другого вибору ні в кого,
Є перед кожним;: "Бути чи не буть?"
Нема для нього ні порад, ні санкцій,
У нім - людини неймовірна круть...
У всі часи рішає кожен сам це,
Це вибір серця — "Бути чи не буть?"
Одне життя у кожного на світі,
Одна-єдина неповторна путь...
Прийдеш ти нею, як з душевним звітом,
З отим, що вибрав - "Бути чи не буть?"
Звучать слова ці, наче долі гама,
Гримлять набожно, стишено гудуть...
І кожен з нас найперше зараз - Гамлет
Перед питанням "Бути чи не буть?"
16 березня 1991
Прозріння
Здавалось, вічності не стерти
Нам часом виданих прикрас...
А що вважалося безсмертним –
Щеза без сліду повсякчас.
І сум весни, і холод літа,
І сірих осеней вага...
А що вважалось монолітом —
Під ноги порохом ляга.
Не гріють більш брехні каміни,
Не їсться хліб її глевкий.
Спливає з дна важке каміння,
І тонуть, тонуть поплавки.
Наш кожний крок навіки з нами,
Нам стука в пам'ять кожна мить.
І що ненавидіти - знаєм,
І узнаємо - що любить.
1988
Руслані
(Жарт)
Снігів і морозів наслала природа
У наші південні краї.
Та всім до вподоби усяка погода –
Бо ж ти нам пророчиш її.
Міняєш ти зачіски, сукні міняєш,
І личать тобі вони всі.
Недаром ти "Писанки" прізвище маєш –
Дано воно справжній красі.
О труднощі наші! О злі наші біди!
І де оті "бабки" знайдеш?
Я навіть до тебе уже не доїду,
А ти на Канари зовеш.
Від слів твоїх зразу у хаті тепліє,
Мов сходить весни благодать.
Тебе я ревную і до "Гамалії" -
А що вже про інших казать!...
На зустріч з тобою до телеекрана
Спішу, як до сонця з пітьми.
Руслано, Руслано, чарівна Руслано,
Як жаль, що не я твій Людмил!
1995
Руслана Писанка - українська актриса, в 90-ті рр,. телеведуча програми метеорологічних зведень.
"Гамалія" - фірма, яку рекламувала Р.Писанка.
Живіть, старі!
Живіть, старі! І хай подалі біль ще,
Що ми за вами - слідуюча віть...
Живіть, старі! Живіть по сто і більше,
Лишати нас, прошу вас, не спішіть!
Ми все-таки найперше - егоїсти,
І хай в цім разі егоїст і я,
Живіть, старі! Хіба вам з нами тісно?
Живими з нами йдіть у майбуття!
Живіть собі. Бо доки вам на світі
Іще належать титули старих –
Ми - молоді! Ми тільки ваші діти!
Живіть, старі, і не виходьте з гри...
І хай вам чола зорано до краю,
Хай сніг з вершин ніколи не збіжить –
Живіть, старі! Живіть, живіть! - благаю.
Лиш поряд з вами молодості жить.
1986
Осколки
І біль несподівано виник,
Прорвався крізь відстань і час...
Далекі, забуті провини
Осколками ходять по нас.
Їх досі не вивела праця,
Не вимили часу дощі...
І добре, що ще операцій
Не вміють робить на душі.
1990
Ходики
Щомить кінчається старе
І дальшає близьке.
А стрілки йдуть лише вперед,
Немов життя людське.
Хода незрима і німа.
Безповоротна путь.
Для них повернення нема,
Вони, як люди, йдуть.
То снігом землю заміта,
То квітне все навкруг...
Природи вічна суєта –
То маятника рух.
Так - ні, так - ні,
Світло - пітьма, світло - пітьма.
День - ніч, день - ніч,
Літо - зима, літо - зима.
Ми-таки люди, та щораз,
Мов те для них пусте,
Хитали маятники нас
Усіх, як є, систем.
Я- ми, я - ми.
В горі - в біді, в горі - в біді.
Ями -ями
Зараз - тоді, зараз - тоді.
Мабуть, навічно завели
Ті ходики, й не сміх,
Що перші в світі ми були
По виробництву їх.
1990
Брат
Там, у місті дерев'янім,
Де моряни злі,
Жив колись Василь Ульянов,
Старший брат Іллі.
Вчитись їх хотілось дуже,
Мрію час гасив...
Хай хоч учиться Іллюша, -
Вирішив Василь.
- Хай хоч він з вершин погляне,
Хто ми та чиї.
...І поплив Ілля Ульянов
Проти течії.
І поплив наверх Іллюша,
Астрахані син.
Вчитись їм хотілось дуже –
Хай хоч він, один.
Вік - ні жінки, ні дитини,
З сумом тет-а-тет,
Все - ІллюшІ, до алтина –
В університет.
Знало місто дерев'яне
Сто його потів.
Та учивсь Ілля Ульянов
Так, як брат хотів.
Та за двох учивсь Іллюша,
Астрахані син.
Вчитись їм хотілось дуже –
Хай хоч він, один.
Вічна пам'ять чоловіку.
Вічна честь йому!
Вибрав сам собі довіку
Злигодні й пітьму.
Власний вибір? Божа воля?
Без всього того
Хтозна, як би склалась доля
Небожа його...
1988
Моїй мові
Думки найтонше прядиво,
Слова надійна сталь,
Ти не солодким пряником –
Хлібом насущним стань.
Вітром уже, не протягом,
Зносить неправди бруд.
Ти ж не святковим одягом –
Ти і робочим будь.
Що тобі вічність флюгерів?
Мудрість-бо їх, як тромб.
Досить вже Стіксом хлюпати,
Гримни уже Дніпром.
Віри живої коштами
Власну зберігши суть,
Хочу на кроці кожному
Мамину мову чуть.
1991
8-е березня!
Розмиває холоду руїни
Весняна осончена вода.
І ключі летять на Україну,
На Вкраїну березень верта.
І тепла пробуджується сила.
Дух землі злітає до небес.
Україно, жінко моя мила,
З восьмим ранком березня тебе!
З восьмим днем і вечором святковим!
На початку всіх твоїх доріг
Хай ця днина ляже, як підкова,
На твого майбутнього поріг.
Спів птахів нуртує в кронах соком.
Час збігає, капає, дзюрчить...
І несуть ім'я твоє високе
Світлим кличем радісні ключі.
І життя без тебе я не хочу,
Все без тебе - тільки чужина.
І мені ім'я твоє жіноче
Над усі рідніше імена.
Розправляє світло свої крила,
На тепло піде уже тепер...
Україно, жінко моя мила,
З восьмим ранком березня тебе!
1992
Біг
Пам 'яті Пааво Нурмі - видатного фінського бігуна.
Хай ті доріжки вже й забули все це,
І хай на них шумить років трава...
Ось він біжить! І наче друге серце,
Секундомір біля грудей трима.
Біжить! Біжить! Навіщо озиратись?
(Як це одвіку виручало нас!)
Він тільки з часом буде і змагатись,
Мета у нього - випередить час!
Випереджав! На піки п'єдесталів
Землі рекорди звично піднімав...
І знов дзвеніли золотом медалі,
І знову був "людиною зі сталі",
І знову довго думав і мовчав...
Коли про нього кажуть: "Це легенда..."
(Мов слава тільки долею дана),
Я ніби чую стогони легенів,
Я чую зойки серця бігуна.
Від старту, від початку, від колиски
В рішучу мить рішуче відколися
Не озиратись! Бачити лиш ціль!
І час тримати владно у руці –
І так весь вік. До фінішної риски.
Пааво Нурмі бігав із секундоміром у руці.
1987
