Надіятись на себе – і почесно
І у житті, напевно, й головне.
Та є ще інша сторона у честі,
Яка душі ніколи не мине.

Я більшу цінність уявить не можу,
У ній-бо наша висота і глиб:
Це – вірити, що люди допоможуть,
І бачити, що вже – допомогли.

Юрій Зіньковський

Про автора

Юрій Зіньковський народився 13 листопада 1942 р. у с. Куцуруб на Очаківщині. Його батько, незаконно репресований у 30-і, кілька років відбував покорання у Сиблагу (Улан-Уде). Загинув на фронті Великої Вітчизняної війни в 1944 р., визволяючи Угорщину. Мати, куцурубська колгоспниця, згодом більше 20 років працювала техробітницею у Парутинській школі. Початкову школу майбутній поет закінчив у Куцурубі, а потім з матір’ю переїхав до с. Прибузького, далі – до Парутиного, де він продовжив навчання. Після закінчення школи деякий час працював вчителем початкових класів у с. Прибузьке, а згодом, вже й закінчивши заочні підготовчі курси Ленінградського педінституту ім. Герцена і отримавши запрошення на екзамени, поїхав не в Ленінград, а до Нового Бугу, вирішивши почати на педагогічній ниві з перших сходів. Після закінчення училища працював вчителем у Солончаківській школі, одночасно навчаючись на історичному факультеті Одеського університету. Кілька років працював сезонно в Ольвійських археологічних експедиціях Л.М.Савіна та О.М.Карасьова і О.І.Леві.
Зараз поет проживає у своєму рідному селі Куцурубі.
Першим великим захопленням Ю.Зіньковського була не поезія, а шахи. Він був першим кандидатом у майстри спорту з шахів на Очаківщині. Як "поет" - шаховий композитор – опублікував десятки своїх творів на сторінках української та російської періодики. Входив до складу збірної проблемістів Миколаївської області.
Перший вірш Ю.Зіньковського був опублікований 14 листопада 1964 р. в Очаківській районній газеті "Чорноморська зірка", яка з тих пір ось уже 45 років друкує твори свого постійного автора. Друкувався у Миколаївський та Київській періодиці, журналах "Дніпро", "Україна", "Донбас", "Прапор", "Жовтень", "Ранок", "Піонерія", піврічнику "Поезія" та в десяти колективних збірках (Одеса, Київ).
Перша збірка Ю.Зіньковського – "Теорема" - вийшла у видавництві "Радянський письменник" в 1987 р., друга – "Мій білий світ" - 2003 р. у Миколаєві, третя – "На довгій ниві" - 2006 р. теж у Миколаєві.
Поет пише про прості звичайні речі, про світ, який його оточує, про все те далеке і близьке, яке поза часом та простором і залишило глибокий слід і в пам’яті, і в серці.

Голова Очаківської райдержадміністрації О.Ф.Росинець

Світло і тепло

Світло і тепло

Мружиться клен спросоння
Віями голих віт.
Та ще до сходу сонця
Робиться білим світ.

І у воскреслий світ наш,
Що під весни крилом,
Спершу приходить світло,
І вже за ним - тепло.

Всяк, хто живе, той знає:
Так і в житті бува –
Спершу нас осяває,
Потім лиш зігріва.

Дружбу, а чи кохання,
А чи натхнення шал –
Зранку і до смеркання
Так зустріча душа.

Все, що дала природа,
Все, що життя дало,
Світлом найперш приходить,
Потім лише - теплом.

Думка, уже як звітна,
Бо крізь віки лягла:
Більше у світі світла,
Менше у нім тепла.

Чергу цю без обмежень
Тягне життя, як нить…
Світло лишає першим
Нашу останню мить.

Гра

Не тільки за себе - у шахи ж я граю!-
Я ще й за партнера найкраще шукаю.
В уяві моїй ця людина навпроти
Ходи найсильніші щоразу знаходить.
Усе вона вміє, усе вона бачить,
Найменшу помилку мою не пробачить.
Коли ж візаві виявляється й грішним,
Мені і від цього буває не гірше.
Уявне, яке полишаю за кадром,
Реальному зовсім не плутає карти.
Життя - це не шахи: партнери не ті,
Вони й розчаровують нас у житті.

Свято життя

Оживає завмерла природа,
Знову даль і близька, і ясна...
А природа - жіночого роду,
І жіночого роду — весна.

Скоро гілці бруньками іскриться,
Скоро сміхом заллється вода,
На зерно вже чекає землиця,
Бо жіночого роду вона.

Скресне вись і раптово, і дзвінко,
І, як проліски, будуть думки,
Що найперше любов - таки жінка,
Навіть віра й надія - жінки...

Хай же свято тобі в нагороду
Вже за те, що на світі живеш!
... Батьківщина - жіночого роду,
І планета жіночого теж.

Нічне

Ніч бсз кінця. Не мина, не збува,
Ніч за вікном і в постелі.
Стука годинник, немов відбива
Крихти від чорної скелі.

Стука та стука. Маленький такий,
Впевненість має залізну.
Вже його стрілки - його дві руки
Глибоко в скелю залізли.

Стука та стука. Світліше стає.
Морок щезає, відходить...
То не годинник - то серце моє
Знов мене з ночі виводить.

Стежкою дитинства

По цій стежині ти колись ходило,
По ній, мабуть, і збігло назавжди...
А полини і досі сивим димом
Усе пливуть по глині до води.

Іду, дитинство, милим твоїм слідом,
Як подих твій, назустріч вітерець.
І пахне знов далеким твоїм літом
За полином невидимий чебрець.

І знов та сама тиша вечорова,
І знов за кручі сонечко сіда.
Немов було усе це тільки вчора,
Немов літа не випила вода.

І на горі, на глинистому схилі,
Де, може, й стався часу перелом,
Мені махне, як мамина хустина,
Стрімкої чайки трепетне крило.

Пісня про один день
Текла коса через плече,
А над озерами очей -
Чаїні крила брів...
Не кажу пам'яті: "Засни",
І ночі дякую за сни,
Що повертають мені день,
Коли тебе зустрів.

Світило сонце з висоти,
Хіба воно – було не ти?
Пливла весни бистрінь...
Тобою все довкіл було,
Що зеленіло і цвіло –
Таким був той травневий день,
Коли тебе зустрів.

І обіцяв нам вічний час,
І майбуття пливло до нас
З усіх життя сторін...
Буяло полум'я весни,
Та він веснів би й восени,
Бо все одно це був би день,
Коли тебе зустрів.
З тобою ми тоді колись
Не розминулись - розійшлись,
Років між нами – стрій...
Та долі дякую за те,
Що не пройшов повз мене день,
На все життя єдиний день,
Коли тебе зустрів.

Далі буде
Валерію Бойченку

І рядок спинився круто,
Звівся нанівець.
Та читаєш: "далі буде" –
Значить, не кінець.

На шляхах років набута
Віра в майбуття –
Як часопис, "далі буде" –
Обіця життя.

За безмежжям сірих буднів,
Що гнітили нас,
Наче свято – "далі буде" –
Обіцяє час

Після мертвої остуди,
Як весни крило,
Воскресінням "далі буде"
Наближа тепло.

Під усім, що вже, як відтиск
Миті і століть,
"Далі буде", наче підпис
Вічності стоїть.

Захистить би тільки грудям
Точку больову...
Може, дійсно "далі буде",
Може, "далі бу..."

Горби

Біла барва не всю іще землю й лишила,
Ще холодній ріллі довга путь до сівби.
А уже попливли березневі вітрила :
Зеленіють горби, зеленіють горби.

Перший подих весни на моєму обличчі,
Я цю трепетну мить ще з дитинства любив.
І звичайно ж, тому, що до сонця з них ближче,
Зеленіють горби, зеленіють горби.

0 далека пора, де жилось висотою.
Де чужими були всі на світі "якби"!..
А довкіл, як земля, що звелась над собою,
Зеленіють горби, зеленіють горби.

Зірочки і зоря

І може, він тоді найдалі був від Бога,
Коли у мирний час війни героєм став.
А от же сотворив нам свято Перемоги,
І справа ця його, мабуть, чи не свята.

Що все – не за війну, ми знали тоді добре,
А інших не було, здавалось, і причин.
Та підсвідомо геть за іншу ніби доблесть
Всі нагороди ті генсек собі вручив.

Затихли в небутті всі лозунги і гасла,
Нової вже пори нові слова звучать...
Маленькі зірочки разом з життям погасли,
Та вічно пломеніть зорі святого дня.

На кордоні

Галактик немислимий плин
І в яблуках віти.
До осені десять хвилин,
Надворі ще літо.

Щось ніби і є, і нема,
А зараз, допоки,
Пливе таємнича пітьма
Між порами року.

І зорі у безвість летять,
В останню дорогу,
Мов іскри високих багать,
Запалених Богом.

З безодні зриваються крил
Безодні вітрами.
Роса, наче зоряний пил,
Сріблиться на травах.

Летять із такого здаля,
Що серце холоне.
І їм підставляє земля
Ще теплі долоні.

В падінні яскраво горять,
Невидимі досі. ...
…І знов полетіла зоря,
І ця - уже в осінь

Новорічний дощ

По грудню йшов, а це – й по січню,
Не притомився і не вщух.
О, ця погода новорічна,
Ніяк не може без дощу.

Зима в калюжах потонула,
І вся невчасна ця вода,
Як марні сльози за минулим,
Яке ніколи не верта.

В кімнаті зелено від хвої,
Маленький, тихий, теплий світ...
А зовсім поруч, за стіною,
Важке хитання голих віт.

Крізь їх чекання і неспокій
Ще з хмар минулої пори
Дощем у ніч Нового року
Збігає тихо рік старий.

Ворони

Ну, от і все. Що осені й робити,
Як до зими іти уже в полон...
А листопад, як поле після битви,
Не знати, чим приваблює ворон.

Та що знайдеш у цім холоднім вирі,
На цьому вже мертвіючому тлі?
Тепла останки десь гойдає вирій,
Нічого не лишивши для землі.

Крикливі кола у повітрі водить,
На землю пада, ніби й навмання...
Все щось шука – а, може, і знаходить
Довгоживуче мудре вороння.

Вічна гра

...Досить для кожного дня свого клопоту.
Біблія від Матфея, глава 6, вірш 34.

Хоч життя й горить, як ватра,
Все у нас, мов гра:
Відкладаємо на завтра
Сьогодення справ.

І бажання благородні,
І порив не вмер,
Але – тільки б не сьогодні,
Тільки б – не тепер.

Буде ж день, яка різниця –
Мов той день без меж.
Відкладаємо дрібниці
І велике – теж…

Може, віра в потойбічність?
Але час летить –
Вічно грається у вічність
Наша бідна мить.

За проліскам
А. Устименку

Над яром, де тихо й безболісно
Вмирав іще сніг до цих пір,
Скачав ти: "А підем по проліски!
Вони вже з'явились, повір!"

Не можу тобі не повірити –
Хоч ще ані бруньки в саду.
І будемо міряти, міряти
Вздовж берега глину руду.

На схилі холоднім і зривистім
Низовка шапчину зрива.
Ну де тому проліску вирости?
Все вигадки в тебе, дивак!

І тут же такою оздобою
Розхристаний день, мов наснив:
Тремтять у малесеньких дзьобиках
Блакитні краплини весни.

Їх квітами й рано мов звати ще,
Та нам від беззахисних крихт
Зробилося враз ніби затишно,
Тепліше зробилось від них.

Такі вже тендітно-незаймані
На мокрому холоді круч,
Що рвати їх – просто аж зайвина.
– Не рви їх, – сказав ти, – не муч.

Ми все, що хотіли, побачили, –
Сказав мій товариш Толян, –
Нехай прокидається зрячою
Ця й досі ще сонна земля.

...Ту саму дорогу ми міряли
Так само – хоча й не лише:
В селі про весну тільки мріяли,
А ми її бачили вже.

Початок

Зламалися лютого рамки,
І часу прискорився плин!..
На кручі, де сніг був ще зранку,
Уже підсихає полин.

Ще вчора у кригу закутий,
Лиман її скинув за мить.
І в кожній піщинці - секунді
Мелодія хвилі бринить.

Усе, ще невміло-дитяче,
Біжить, поспішає кудись.
Маленькі ракети неначе,
На гілці бруньки підвелись.

І в день цей, що тільки лиш виник,
Я, ніби у давнє, іду.
І дзьобики перших травинок
Проклюнули глину руду.

Іще не сказала ні слова
Весна у ключа на крилі.
Лиш березня радісні сльози
Течуть по обличчю землі.

Рівняння

Серпневою спекою стомлений,
Присів я під кленом старим
І давнє на аркуші стовбура
Побачив у зморшках кори.

Вже й ледве читалися літери,
Лиш плюс між "Сергієм" і "Лідою",
Що був у рядочку, як вісь,
Найкраще роками зберігсь.

Кора піднялася над ранками,
Що ж, час не таке затира...
Незаймана зовсім кора
Була вже за тими доданками.

Так сума лишилась не вказана,
Рівняння і знаку нема,
Та, мабуть, воно вже розв'язане
Раніше було обома.

Навіщо припущення, роздуми?
Усе, що записував ніж,
Йому диктувалось не розумом,
А серцем. Серцями, вірніш.

Постріл

Який ще там "життєвий простір"?
Життя миттєве, наче постріл!
У землю впало гільза - тіло,
Душа, мов куля, полетіла.

А вже куди летить вона –
Один Стрілець лиш тільки зна.

Час і людина

З роками час прискорює свій біг,
І цим він так відмінний від людини:
З того, що я раніш зробити міг,
Тепер зробить не встигну й половини.

Та, мов позаду цвьохкає батіг,
Спішу, спішу, рахуючи години...
З роками час прискорює свій біг,
І цим, мабуть, він схожий на людину.

Засипа листопад

Під лелечим крилом,
Як з останнім теплом,
З своїм листям прощається сад...
І усе, що цвіло, що зеленим було,
Засипа, засипа листопад.

Тихо серце шумить, але що поробить –
На землі він господар і над...
Всюди листя летить,
І мою кожну мить
Засипа, засипа листопад.

Всі стежки, всі путі,
Вже давно золоті,
Та по них не повернеш назад...
Все в земному житті,
Навіть у висоті
Засипа, засипа листопад.

Відліта висота, висота обліта,
Йде природа дорогою втрат...
Літа слід заміта
І мої вже літа
Засипа, засипа листопад.

Перший день Перемоги

І ось до кожного порогу
Таки дійшла, дійшла вона!
Яка солодка Перемога!
Яка гірка була війна...

В життя і смерті ще на грані
Довкіл окопи, наче шви...
Як день раптово цей нагрянув!
Як довго ми до нього йшли...

Іще дійти до всього треба,
Що в горі бачили здаля.
Яке легке початку небо!
Яка важка кінця земля...

А в громі першого параду
Немовби чуть останній бій.
Яка коротка стрічі радість!
Який розлуки довгий біль...

Спішили...

Вже така - то наша біографія,
Що спішили як тільки могли:
Відкриття найбільші в географії
Ще вітрилом зроблені були.

Рід наш, здавна схильний до експресії,
Поспішав робить своє добро:
Всі шедеври прози і поезії
Написало гусяче перо.

Старе кіно

О кінострічки давніх літ!
Старезні кадри...
Готую пам'ять у політ –
І ви, мов карти.

Жадаю знову пережить
Ті болі й рани...
Екран зі мною задрижить –
Хвала екрану!

Мабуть, лиш ти одне, кіно,
Відкрило чесно
Із залу осені вікно
У наші весни.

Шипить доріжка, як змія,
Все те ж... Одначе –
На цьому місці я сміявсь,
А зараз – плачу...

Кінець літа

Щоб лишити у пам'яті світу
Тільки вроду свою золоту,
Так раптово спинилося літо
На ходу, на бігу, на льоту.

Марно з часом уже сперечатись,
І, доївши свого кавуна,
Знову літечко йде передчасно,
Щоб не встигнуть набриднути нам.

Золоте замикаючи коло,
Влігся серпень зів'ялим вінком.
Кличе, кличе дитинство до школи
Перше вересня першим дзвінком.

І така іще літня погода,
І до літа самого лиш крок.
І не хочеться вірить природі,
Що й для неї це – перший дзвінок.

Два резервуари

Не раз для мене мить бува спасенна,
Яка шкільне із далі поверта.
А тут чомусь згадав про два басейни,
Що їх задачна повнила вода.

Басейни ті сполучені питанням,
Як простір в час у них переросте.
Таке собі було переливання –
Хоча і не з порожнього в пусте.

І раптом думка згадці й не до пари –
Немов прийшла не в двері, а в вікно:
А нам також по два резервуари
На все життя природою дано.

Людина їх наповнює обидва,
І все життя нема тому кінця.
Та і природі, мабуть же, обидно,
Коли у них міняються місця.

Бо справді страшно, бо жахливо просто,
Бо дійсно має ненормальний вид,
Коли той шлунок (Боже, яка проза!)
Бува в людини вищим голови.

Обом їм треба від життя немало –
Та різне ж геть, як небо і земля!
Щоб рівні ці ми завжди відрізняли –
Саме їх серце вічно розділя.

...А час летить і всіх кудись несе нас,
(Хоча ми всі і знаємо – куди... ).
Шкільна задача про старі басейни,
Що й досі повні давньої води.

Бігуни

Старт! І вітром ніби здуло
Їх з чекання площини!
Ніби винеслись із дула
Разом з пострілом вони.

Швидші, швидші їхні рухи –
Ні додати, ні віднять:
Ось підняти тільки руки,
Лиш підняти – полетять!

Не злічити стадій гону,
Не розглянути кінця.
На орбіті стадіону,
Як супутники – серця.

За витком виток лягає,
Кожен крок, немов печать...
Час чиїсь надії крає,
Бігуни до стрічки мчать.

Що там? Що? Секунди звершень?
Чи медалі золоті?
Просто треба бути першим –
Хоч єдиний раз в житті!

Пахне акація

У весни тій редакції,
Що до літа вже прагне,
Так запахла акація,
Як ніколи не пахла.

Повна цвіту, мов грації,
З травня сходячи краю,
Так запахла акація,
Як життя, що минає...

Мушва

Післязавтра зима, а сьогодні
Так наївна природа жива:
Мов за маревом літа в погоні,
Все летить над землею мушва.

І по-літньому зовсім достоту
На таки передзимних путях
У своїх найдрібніших істотах
Торжествує велике життя.

Хай довкіл на природи подвір'ї
Вже чітка передзим'я печать,
Та срібні переливи повітря
У мінорі найтоншім звучать.

То спадає до самого долу,
То злітає прозора імла.
І зника, як перекотиполе,
Чи як подих останній тепла.

Останні вісті

Щось, мабуть, повчальне і справді є
В словах "проводжаємо день":
Планета вістями печальними
Вночі саме часто гуде.

Журба мене тихо погойдує,
Та слухаю аж до кінця,
Де день мені просто погодою
Синоптика знов обіця.

Неспокій

А все це даремно, даремно!
Хитаючи листя світи,
Тікають від бурі дерева,
Мов можна від себе втекти.

Під вітром злягають додолу,
Мов спокій шукають внизу,
Але вже така-то їх доля,
Щоб стоячи стріти грозу.

Як прагнуть їх віти подалі,
Подалі від бурі втекти!
Та треба негоди поталу
На місці своєму зустріть.

І марно хвилюються крони –
Трима їх і корінь, і грунт.
І з бунтом зеленої крові
Моєї зливається бунт.

***

В жовтім пилі лободи
Ноги босі.
Мов по літу й не ходив –
І вже осінь?

Павутиння наплива,
Все заносить...
Коли в ньому й голова,
Це вже – осінь.

Яхти

З передгроззя на воду - яхти,
Як відбитий зигзаг зірниці.
А на березі тільки : "Ах ти!.." -
На весь шир в бережан зіниці.

Аж у хвилі причал заскочив,
Кинув руку у слід косою.
... І летять твої сині очі
За крилатою їх красою.

Крикни ж чайкою, крикни: "Ось я!" -
Аргонавти почують, може...
На твоє золоте волосся
Гриву хвилі зміняє кожен.

Тільки сильні і горді люди
Ловлять втіху у тому вирі!
Крикни ж, крикни, бо пізно буде,
Білий ключ відлетить у вирій.

І залишить лиш спогад – як ти
Вперше птаха в собі відкрила.
... Розлетілись на хвилях яхти,
Віддалися вітрам вітрила.

Температура тіла

Крізь віки пролазять черепахи,
Крокодили, давнішні, як Ніл...
Чом же ми, розумні горопахи,
Так недовго втоптуємо діл?

І наука, на таке сердита,
Заявляє твердо й напряму:
Досить людство ледь охолодити –
Сотні літ добавляться йому.

Треба скинуть градусів лиш зо два
Із одвічних "тридцять шість і п'ять" -
І років появиться безодня,
Їх не буде сенсу й рахувать.

Що гадать і що тут рахувати,
Коли час нам кида мимохідь:
Хто горить - не може не згорати,
Хто горить - не може не згоріть.

Та тому, що серце не льодина
І життя коротке, наче мить.
Так спішить, спішить, спішить людина –
І встига людське своє зробить.

І її земній такій натурі
Вже й космічне світить майбуття
При високій цій температурі,
При низькій тривалості життя.

Щастя

Пам'ять в минуле послав на часину,
Хай би вона поміж літ походила:
Був я в житті коли-небудь щасливий,
Стрів я в житті хоч би раз таке диво?

Пам'ять печально шепоче одне лиш,
Щастя знаходить одну тільки міру:
В тому краю, куди спогади стелиш,
Був такий час, коли в щастя ти вірив.

Вітер у кронах оголених шаста,
День, як життя, із доби вибуває...
Давне, позірне, придумане щастя...
Може, воно лиш таким і буває?

Не тримайте старих фотографій

Не тримайте старих фотографій,
Тих, де молодість ваша буя, -
Будуть сумом гірких епітафій
Навіть дати далекі стоять.

Де багаття горіли високі,
Буде тільки печаль попеліть...
Не тримайте старих своїх копій,
Разом з юністю їх попаліть.

Підкорившись природи закону,
Після всіх листопадів і бур
Не хваліться ніколи й нікому:
"Ось таким, бач, і я колись був!.."

Ні в альбомі, ні в книзі, ні в шафі
Слід у давнє шукати не слід.
Не тримайте старих фотографій –
Ще до старості їх попаліть.

Сльози зими

Мабуть, цей сніг уже останній,
І не покривши все як слід,
Він ще до вечора розтане,
Немов зими останній слід.

І влада холоду все вужча,
І над усім тепла печать...
Із хмари лютого, мабуть ще,
Сніжинки в березень летять.

Вони в непевності неначе,
Кружлять то в той, то в інший бік...
Чи це зима ними не плаче,
Уже кінчаючи свій вік?

А сніг летить і білим стелить,
Хоча пора уже й така,
Що не його, а тільки зелень
Земля оголена чека.

Свята простота

І скільки у ньому простого,
І скільки у нім висоти:
До Бога, до Бога самого
Звертаються люди на "Ти"!

Вже звикли, що так воно й треба,
І зміст цього вічно живий.
Бо ж збільшило б відстань до неба
Звертання до Бога на "Ви".

Сумління мене не тривожить,
І навіть не кажу "прости",
Коли я до тебе, мій Боже,
Звертаюся знову на "Ти".

Кому тільки "Ви" те нещире
В житті я своїм не казав...
А тут - це не міра, а віра,
Духовного вічна краса.

І скільки у ньому людського,
І скільки у нім простоти:
Як діти до батька, до Бога
Звертаються люди на "Ти".

Горизонт

Я туди, де небо приземлилось,
Чи земля звелася в небеса,
Поки серце бити не втомилось,
Буду йти і вірить в чудеса.

Там ява і мрія не різнились,
Там душа злітала до висот,
Де земне і зоряне зріднились
На межі, що зветься горизонт.

Я б не міг без нього ані днини
По житті так довго крокувать,
Він мені, як вітер із долини
На пропахлу потом сіножать.

То далеко він, то зовсім близько...
Хоч його повік не досягти,
Я до неіснуючої риски
Йду, неначе до життя мети.

***

Я під часу вітром
Думаю не раз:
Кожен день, як фільтр,
Пропускає нас.

Як сама природа,
В сні і наяву
Ми нові приходим
В кожну мить нову.

І якоїсь частки –
Зразу й не згадать –
У собі так часто
Вже не відшукать.

Лічильники життя

Коли відхилили себе від тварини,
По зорях рівняючи путь,
То перший лічильник, який сотворили,
Не міг не годинником буть.

Тече і тече із бездонної чаші,
Навіщо його і лічить?
Та надто короткі дороги вже наші,
І нам дорога кожна мить.

Серцям у прискоренні вторячи наче,
Безсонні, як наші серця,
Відлічують нам без повернень і здачі
З початку і аж до кінця.

І ніби з Всевишнього зв'язаний пультом,
Узявши мій вік на приціл,
Свій стук механічний звіряючи з пульсом,
Він лічить мій час на руці.

Відгоріло...

Вже коли – й пригадується блідо,
Склав я перший свій тривожний звіт:
Відгоріла половина літа,
Тільки б літа, а то, певне, - літ.

...Знов плодами обважніли віти,
Знов надворі місяць номер сім...
Відгоріла половина літа,
А літа? Невже такі і всі?

Гуси кричать

Сльшишь: гуси кричат...

В.Луговской

Їх не видно мені,
Та мов шлях той веду я.
Чую крики сумні –
І в душі їх відлуння:
Своє довге "прощай"
Мені гуси кричать.

Линуть крики в імлі,
Тужні крики прощання,
Наче смуток землі,
Що на грані ридання.
Наче смуток землі
На ридання крилі.

Чую: гуси кричать
Над селом вже заснулим.
Їхній крик, мов печать.
Мов печать на минулім.
Стародавня печаль...
Але гуси кричать!

Про довжину

Коли мені хороші люди
Тепер бажають "довгих літ",
Я знаю вже, що їх не буде,
Бо і в життя є свій ліміт.

На довгий лік немає часу,
Той довгий лік тепер не мій.
І допиваючи вже чашу,
Я б довжині радів одній:

Щоб ті роки, які лишились –
Уже лишилися коли –
Не знову митями зробились,
А справді довгими були.

Вічний двигун

В дереві сік забродить,
Вихлюпне піну цвіт.
Вічний двигун - природа,
Кожен момент, як звіт.

Ось уже цвіт і сходить,
Ось і плодами став...
Вічний двигун - природа,
Рух - її вічний стан.

Крони прощальна врода,
Вщертність останніх чаш...
Вічний двигун - природа,
Паливо - вічний час.

Січня погожа днина,
Сніг, наче світ летить.
Ні, не могла людина
Вічний двигун створить.

Очі

Як це було? І гадати не хочу,
І не шукаю туди переправ...
Просто тоді я зустрів твої очі
Дивного кольору трав.

Не пам'ятає ні місця, ні дати
Те, яке вічно моє...
Все, що словами б хотів передати, -
Тільки словами і є.

Та не слова – ті розхристані ночі,
Де в колисанні заграв
Вперше повірив, що є такі очі
Дивного кольору трав.

І не шукав я ні тиші, ні броду
В їх глибині молодій...
Чорними крилами кликали брови,
Крилами юних надій.

Як це було? І гадати не хочу,
І не буває туди переправ...
Там я шукав і знайшов твої очі
Вічного кольору трав.

Світловий рік

Мене завжди жахає одиниця,
Якою космос міряли не раз:
Немов прозорий натяк на різницю
Між вічністю й відведеним для нас.

Ми даль не часом обміряти звикли,
І непомірний з нашого здаля
Рік світловий - як звичці нашій виклик –
Та так вже небо міряє Земля.

Не порівняти ні з живим, ні з мертвим,
Тут порівняння й не допомага,
Бо ж триста тисяч звичних кілометрів
Вже за секунду світло пробіга.

О недосяжні далі світлорічні!
На них і справді вічності печать...
Але не тільки лиш одне космічне
Властиво людям світлом відмірять.

Усе як є і з нами й перед нами
Лише під знаком світла і тече.
І ми його обчислюємо днями,
Хоча у нім не менше і ночей.

Мабуть, тому, що всі ми родом звідти.
Де світло й світ - як мати і дитя,
Ми все земне вимірюємо світлом:
І час, і відстань, і саме життя.

Жорна

Мабуть, вам доводилось бачити
Коли-небудь жорна млина,
Які й розкрутились добряче вже,
Але ще немає зерна.

Аж іскри між ними виблискують,
Тертя демонструючи шал.
Так близько, до крайності близько так
Один біля одного вал!

Здається, зітруть одне одного,
Одна тільки мить - і зітруть.
Та ні! Так і буде голодною
Ота показна їхня лють.

А тільки зерно там опиниться –
Відразу й зітреться воно,
Бо так і працює машина ця –
Щоб терлося тільки зерно.

Чи ми їх самі вибираємо,
Чи то вони вибрали нас,
Та що таке жорна, ми знаємо –
Були вже мукою не раз.

Провідники

Підключені до часу, мов до струму,
Ми всі як є - його провідники.
Чи ж не по нас, нап'ятих, наче струни,
Біжать його секунди і віки?

Немає в тому нашої заслуги,
Тому і вдячні струму за одне:
Коли в місцях найвищої напруги
Бува, світильник раптом спалахне.

Бокс

Є в цього слова дар –
В крові вчинити гонку!
Тверде, як поклик гонгу,
Коротке, як удар.

У очі подивись –
Вгадай смаки і звички.
Маскує рукавичка
Набряклу боєм кисть.

І ось уже вгорі
Зійшлись бійці, як хмари.
Між блискавиць ударів
Лунає гонгу грім.

Віддалився кінець,
Надія не вмирає...
Між раундів морями
Перерва – острівець.

І тут своє знайти,
Як і в житті, непросто:
Для когось - рингу простір,
Для когось - лиш кути.

І ставши вже між двох,
Як істини порука,
Чию підніме руку
Суддя, неначе Бог?

...Лиш бокс в єдиний рух
З'єднав щасливим даром
І кулаків удари,
І потиск дружніх рук.

Тиша

Лопнула брунька тихо,
Німо росте трава,
Обшир нечутно диха –
Значить, життя трива.

Сніг розтає - не чути,
Серця не чуть биття.
Тихим уміє бути
Навіть саме життя.

Час найтихіший пише
Днів гомінливу суть.
Із чорнозему тиші
Звуки усі ростуть.

І як листочок брунька,
І як блакить вода,
Так у колисці думки
Тиша слова гойда.

Певно, й мені з цим віршем
Теж поспішать не слід.
Може, думок побільша,
Може, поменша слів.

Похилий вік

Похилий вік… Літа багато важать,
Хоч хилять їх не тільки лиш роки.
На плечах їх – усе минуле наше,
І це й від нього вік у них такий.
Їх впізнають – це молодості вміння –
По сивині, по зморшках, по ході...
Шануймо їх! Вони – життя коріння,
Без них в життя ні цвіту, ні плодів.

Сходження

Підходили хвилі до кручі впритул,
Зелена вода заливала пісок.
Людина, долаюча гірку круту,
Була ще у віці, який – дитсадок.

Малюк щось тихенько собі лепетав
І вгору дивився — і саме тому
На гребені гірки руда лобода
Заледве не лісом здавалась йому.

Дзвеніла над ним осоружна мушва
І лізла хлоп'яті і в очі, і в ніс.
Хитав його спеки обідньої шал,
А клятий горбисько не нижчав, а ріс.

Він п'явся на гору й донизу сповзав,
Ця гірка закрила увесь йому світ.
І знову, і знову образи сльоза
По пітному личку проводила слід.

Вже втоми тягар його з ніжок валив,
Та він не хотів ні вернуть, ні звернуть,
Як думка, що п'ялась услід за малим:
Хіба ж не така вся людська наша путь?

В тому сквері

В тому сквері, де юність ходила
(Вже й не знаю, чи зараз він є),
Пам'ятаю і місце, й годину –
Там тобі я сказав про своє.

І буває: про все забуваю,
Пам'ятаючи мить ту одну,
Мов на відповідь й досі чекаю
Крізь безмовну років далину.

Та за часу густіючим димом
Вже й нечутним твій голос стає
В тому сквері, де юність ходила,
Де тобі я сказав про своє..

Сніг

Дивно, час і не розмив
Пам'яті цей знімок:
Ми з тобою йшли кудись,
Просто йшли під снігом.

Цвів і простір, цвів і час
Буйним білим цвітом.
Все було навколо нас
Справді білим світом.

Сніг летів, лежав, світив,
Обіцяв і радив.
І квапливо всі сліди
Замітав позаду.

...Зими падали до ніг,
Осідали в віршах,
А між нами - тільки сніг,
І нічого більше.

Викликаю на себе вогонь

Доки день, як останній вагон,
Не пройшов небуття полустанок,
Викликаю на себе вогонь
Невблаганної правди устами.

Проклинаю незроблений крок
І отой, що і досі як біль ще...
Викликаю вогонь помилок,
Всіх провин - від малих до найбільших.

І за те, що я час обікрав.
Не стояв у безсоння на чатах,
Викликаю вогонь своїх справ,
Незавершених і непочатих.

Тільки смерті отримавши вість,
Зрозумів я, життя, твою цінність.
Хай же совість моя відповість
За вогню того щиру прицільність.

За тепло найрідніших долонь,
За слова, що не гріють, а палять...
Викликаю на себе вогонь –
Б'є прямою наводкою пам'ять.

Про щастя
(Майже всерйоз)

Говорять – і правди в тім сила,
Сама лише правда, вважай:
По-справжньому той лиш щасливий,
Хто більше, ніж є, не бажа.

При ньому завжди його щастя,
А іншого і не шука.
І я вже й задумуюсь часто:
Чом доля моя не така?

Мов зерня у скирті соломи,
Відшукуєш слово, бува,
Мов саме воно, оте слово,
Якраз і всьому голова.

Знаходяться схожі, подібні,
Та їм не радієш-бо ти.
Шукаючи слово потрібне,
Єдине волієш знайти.

І знову, і знову, і знову
Не те, що потрібне, хоч гинь!
Не зерна знаходиш - полову,
В якої немає ваги.

...Як стежку від серця, рядочок
Ведеш з небуття темноти.
Рядочок той ніби й не збочив –
І все-таки вийшов не тим.

І вже в нім нема ніби й сенсу,
І все в ньому сіре й бліде...
Що з того, що йшов він від серця,
Коли до сердець не дійде!

...На місце слова ніби стали,
І ті мов, що треба. Та ні!
Ну як за таких ось обставин
Щасливому бути мені?

Шахове

Якщо ви вважаєте, що хід правильний, – робіть його.

Х.Р.Капабланка

У шахах часто нерішучих б'ють,
Ця риса злу слугує, а не цноті.
Той, хто багато тратить на дебют,
Бува опісля в гострому цейтноті.

Якби-то грали люди лиш самі
(Ми всі підчас буваємо незрячі) –
Борюсь я з часом, а противник мій
Мені моїх помилок не пробачить.

І покара мене за той дебют
І чорний ендшпіль — стадію кінцеву,
Коли в цейтноті руки не дійдуть
Останній хід зробить "на прапорцеві".

Батьки і діти

Між нами спільного багато,
Та є й відмінності таки :
У них – дітей лишає мати,
У нас – частіше навпаки.

Там - справедливе і простиме,
А тут - слугує тільки злу,
Хоч у тварин воно - інстинкти,
А у людей - "здоровий глузд".

Мов заблукали у дорозі,
Яку вважали за пряму...
Лишає мати, бо – дорослі,
І матір – теж таки тому.

Безсмертний діалог

Гуде вже зранку великодній дзвін,
Веде розмову з віруючим він.
І все земне підносить до небес:
"Христос воскрес!" – "Воістину воскрес!"

Як вдих і видих вічного життя,
Як діалог сьогодні й майбуття.
Дві пари слів, з якими травень скрес –
"Христос воскрес!" - "Воістину воскрес!"

У них початок кожного і звіт,
Вони тримають весь наш білий світ.
Весь білий світ на них лише й стоїть
Уже впродовж аж двох тисячоліть.

Свята розмова Неба і Землі,
Пароль і відгук сходів і ріллі.
І цілий день воскреслий чує Бог
Двох вічних душ безсмертний діалог.

Гуде, говорить великодній дзвін,
Веде розмову з віруючим він.
Скажи в це день своє "Христос воскрес!"-
І, як луна, – "Воістину воскрес!"

Світло

Лише при світлі можна і творить!
Коли ж ішлося аж про цілий світ наш,
Щоб землю й небо гідно розділить.
Бог сотворив для цього саме - світло.

А вже людина потім і собі
Цю справу Божу власною збагнула:
По жилах дроту кров'ю струм побіг,
І лампочка, як серце, спалахнула.

За найкоротшу, незбагненну мить
Всій віковічній темряві на подив
Себе сліпуче встигла проявить
Затаєна енергія природи.

І відступила темрява, як зло,
Саме життя подовжилося ніби...
А там, де світло, - завжди і тепло,
Вони ідуть відразу після хліба.

Єднає світло глибину і вись,
Вони при ньому мабуть що й дотичні.
"Хай буде світло!" - Бог сказав колись,
Він на увазі мав - і електричне.

Замети тепла

Це не пізні оси
Понесли меди –
Просто капа осінь
Листям золотим.

Ніби вже і досить,
Але - ще і ще...
Ллється щедра осінь
Золотим дощем.

У лелечий лемент
Небо потекло.
Тихим листя клена
Обліта тепло.

Перший і останній
Листя переліт
В синьому смерканні,
Як пунктирний слід.

І приходять раптом
Про своє думки:
Це іще не крапка –
Лиш крапки, крапки...

Просто так і треба
За кордоном літ,
Що птахи - до неба,
Листя - до землі.

Не рої за медом –
Їх пора пройшла.
Клени у заметах
Пізнього тепла.

***

Сонце - ані з місця,
Час таки не йде...
Вічності за вмістом
Рівний день.

Так чому ж у сумі
Серце защемить?
Вічності у сумі –
Тільки мить.

***

А зелені - неначе літо :
Зеленіє, зеленіє...
Небеса блакитним цвітом
Хоч і рідко та завіє.

Тільки воду не обманеш,
Лиш вона не йме вже віри.
Сіро в дзеркалі лиману,
І від сині – тільки сіро.

Моїй ручці

Подруга думы праздной,
Чернильница моя!..

О.С.Пушкін

Ти не слів чужих збирачка –
Час таке збува –
Ти – моя перекладачка –
З думки на слова.

Твій переклад – хоч не часто –
Тішив на віку.
Хай в тобі кінчиться паста
На пустім рядку.

В кінці осені

Яблуком пахне і досі повітря,
Слідом тепла, що вмира.
Тихо ступа на природи подвір'я
Осені пізня пора.

З ранку до вечора лився і лився
Тугою шлях журавля.
І під ключем на траву і на листя
Нижчою стала земля.

Вибрали синь гори сірої вати,
В сіре забрали й лиман.
І, ніби дим від погаслої ватри,
Тягнеться сірий туман.

Цілими днями одне тільки бачиш:
Мокрі полотна - дахи.
Та на дротах, позабуті неначе,
Защіпки літа, - птахи.

Як не густі вони, сірі прикмети,
Видно за ними вже й те,
Що піднялися, як перші замети,
Білі кущі хризантем.

Десь і зима вже, мабуть, заспішила
З білим своїм і собі...
Але ще й досі не гасить шипшина
В лампочках жовтня рубін.

Перетворення

Пішак до Каїсси звернувся:
– Чом доля така нам далась,
На кого б схотів обернувся,
Та на короля уже - зась!

І на перетворення полі,
Здолавши дорогу важку,
Ніколи, ніколи, ніколи
Не стать королем пішаку!

– Це марно тебе переймає, -
Знайшлася богиня сказать,
Пішак королем не буває,
Король пішаком може й стать.

Каїсса - богиня шахів

Вечірнє

З того місця, де сонце згоріло
І де жевріє жар лиш один,
Над селом, що уже звечоріло,
Сірі хмари пливуть, наче дим.

Їх все більше, вони все темніші,
І просвітку вгорі вже ніде...
Ніби ніч із бездонної ніші
Саме хмар'ям сюди і бреде.

І чомусь пригадалась несміло
Давня мить, що в ній був молодим, -
Наче місце, де сонце згоріло,
Залишивши лиш попіл один.

Пам'ять

Квіти війни

Ми кажем: квіти... Істина свята! –
Так зветься рід наш в золоті літа...

...О вітре болю! З пам'яті війни
Близьке далеке поверни по дню...
Трагічні квіти давньої війни,
Блакитні іскри Вічного вогню...

...Це все було. Немає тут прикрас.
Хай їхні муки не повторить час!
...Найважче першим в серце ти бери:
Як їх ковтали смерті табори...

Як потім димом на чужі поля
І ще раз падав руський і поляк.
Як в грізні ночі між смертей і ран
Вони росли в землянках партизан.

Лягали в трави, скошені свинцем,
Дуби схилялись над малим тільцем.
В буянні травня, в торжестві весни
Свої голівки зашморгам несли.

Приймали муки за майбутній світ
В свої дванадцять чи п'ятнадцять літ...
...Це все було. Немає тут прикрас.
Вони дорослих рятували. Нас!

Полегшав біль. Поважчав обеліск.
Загусли сльози мамині, як віск...
Гукаю в гущу кленів і беріз:
Не дайте квітам рятувати ліс!

Не дайте дітям росту не пізнать!
...Оце я буду цілий вік гукать,
Це я скажу в останньому кінці...
Нема боргів зіркіших за оці!

...Це все було. Немає тут прикрас.
Це вищим подвиг бачиться крізь час.

1986р.

***

...Голодомор, голодомор...
І, як підсудні, - чорні дати.
Є і суддя, і прокурор.
Нема й не буде - адвоката.

Страшна, немислима пора,
Про неї згадки й досі палять...
Горить, горить і не згора
Невгасна свічка - наша пам'ять.

9-те Травня

Воно завжди - здобуток і утрата,
Печаль і радість обнялися в нім...
Воно прийшло - скорботне наше свято,
9-те Травня - наші "дев'ять днів"

І "сорок днів", і рік, і півстоліття...
Життя і смерті з'ясувавши суть,
Стоїть цей день. Над вічністю стоїть він,
Як наш останній прижиттєвий суд.

Куди б життя не повело дороги,
В які б усюди не закинув час, -
Було і буде свято Перемоги,
Було і буде - аж допоки нас.

Воно прийшло - державне й особисте –
До всіх сердець із грізної пори.
І будуть чисті, вічно будуть чисті
Його святі високі прапори.

...Зелені крони піняться, мов чари,
Святкове сонце сяє угорі...
А пам'ять знов хвилиною мовчання
Заглушить залпів переможний грім.

Переможці

По землі ішли палаючій,
Що була життя й любов,
Відступаючи і знаючи:
Шляхом тим ще вернуть знов.

До межі аж Сталінградської
Плив гіркот густий потік...
І могилами їх братськими
Смерть позначила путі.

Під ключами йшли лелечими
І, як скреслі води лід,
Гнали німця у Німеччину,
Гнали з нашої землі.

Йшли війни шляхами битими
За кордонів уже шви,
Йшли Європи визволителі,
Переможцями ішли!

І чи є славніш за військо те,
Що його звитяжний стяг
Над руїнами берлінськими
На собі проніс рейхстаг?

А скількох не дочекалися?
В цю хвилину й помовчи...
А живі до нас верталися,
Як запізнені ключі.

Шанувать їх удостоєна –
Поіменно і усім –
Вічна слава нашим воїнам!
Вічна пам'ять – також їм...

Солдатські могили

Далекі дні.,. Далекі дати...
Та вікопомна їхня суть!
З усіх могил встають солдати,
В граніті, в бронзі - а встають.

Встають крізь осені і зими,
Ростуть крізь болі і жалі.
І ми стаємо перед ними,
Як перед совістю Землі.

Стають держави і народи,
Стихає Всесвіт говіркий.
І, як останні нагороди,
Над їх могилами - зірки.

А згадки гріють нас і палять,
Це крізь років товсту броню
До всіх сердець припала пам'ять
Устами Вічного вогню.

1990р.

Чорний конверт

Колись, ще малим, я вклав усі батькові трикутники - листи з фронтів -у цупкий чорний конверт з-під фотопаперу. Вони в ньому і зараз.

І сам з головою вже в осінь
Давно я забратися встиг,
А в чорнім конверті ще й досі
Його, молодого, листи.

Між ними й зробилася сива
Матуся тоді водночас:
Війна-листоноша носила
Листи ці від батька до нас.

Відкрию - і знову побачу:
Продовженням батькових слів –
Сліди моїх пальців дитячих,
Сліди на них маминих сліз.

На кожнім вмістилися долі
Між тими "від кого" й "куди"...
І досі ще гострі до болю
Трикутників стерті кути.

Це батька всі довгі дороги,
Що стислись в короткі рядки,
Це всі його дальні тривоги
За наші без нього роки.

І крізь півстоліття - ще раптом
Влучає у мене, як в ціль,
Угорське містечко, мов крапка,
Мов крапка в життя на кінці.

Відплинуло часу багацько,
Щоб зміг прочитать я їх сам:
Ніколи не бачений батько
Мені їх "на виріст" писав.

Писав їх, не вірячи смерті,
Дружині своїй молодій...
Як в урні, у чорнім конверті
Лиш попіл від їхніх надій.

Визволення

По всій війні - могили братські,
На всіх серцях - її печать...
Трикутні, мов листи солдатські,
Із чужини ключі летять.

Далекий рік сорок четвертий.
Далекий березень його...
Та забуття вітрам не стерти
Високий пам'яті вогонь.

Всі три зими уже позаду,
Всі три зими, як сон страшний.
Яка весна! Які солдати!
Вони вернулися, прийшли!

І ран, і втрат гірка дорога
Ще у війну веде й веде.
А рідний край мов Перемогу,
Стрічає Визволення день.

І місяць березень у зелень
Бруньками тягнеться всіма,
І мир политу кров'ю землю
Зерном надії засіва.

Камса сорок сьомого

Сорок сьомий.. .Сорок сьомий...
Й досі пам'ять вартова
На місцях, де нас камсою
Наш Очаків рятував.

Неврожай біди накоїв,
Щезла ниви доброта.
І була для нас живою
Та очаківська вода.

Коли зовсім пропадали
На засухи злій золі,
До води ми припадали,
Як раніше до землі.

До води вже припадали,
І срібляста рибка та
Більше нам тоді давала,
Ніж казкова, золота.

Щось і я собі надибав,
П'ятилітнє ще дитя...
Запах смаженої риби
Містом плив, як дух життя.

Бо життя непевний човен
Вже й тримався лиш тому,
Що очаківський анчоус
Потонуть не дав йому.

Згадки в пам'яті скресанні,
Як ті рибки, попливли...
На "Червоних партизанів"
Ще в селі немов, жили.

Колгосп в с. Куцуруб, звідки ми переїхали до Очакова, називався майже так, як і вулиця, - "Червоний партизан".

Дрохви

Самому дивним видалося трохи,
Коли згадав через десятки літ
Уже й забуте слово саме - дрохви,
Як у далеке ледь помітний слід.

Вони й раніше не на кожнім кроці
Стрічались нам на степових путях.
А вже тепер - на тому вони боці,
Звідкіль сюди нема і вороття.

Їм у траві завжди бувало мілко,
Отож їх трави і не вберегли.
І наче небувалі перепілки,
Вони за обрій маревом спливли.

Мене тоді птахи лиш дивували,
Тепер і щемом подиву гостріть:
До себе й близько нас не підпускали –
І все ж на тих місцях їх не зустріть.

А ті місця були моїм дитинством,
І пам'ятаю, як під ночі дах
З-під ніг моїх із форканням і свистом
Злетів над полем велетенський птах.

Злетів уже в пітьми перевисання,
Летів уже у небуття добу...
Його так близько вперше і востаннє
Побачив я у нашому степу.

...Чи то такий прогресу уже вигин,
Чи то в життя змінився навіть зміст,
Та те внесли давно в "Червону книгу",
Що я до книги пам'яті заніс.

Мамині руки

Малим ще був, а пам'ять нанизала,
А час того і досі не стира:
"А я лінуюсь...", - тітонька казала.
Як і на мене - зовсім не стара.

І подив мамин був таким глибинним,
Що аж спинив розмову ту на мить.
Ну як могла сказать таке людина,
Не лиш сказать - а так, мабуть, і жить?

І мов комусь усе ще докоряла,
Хоча уже і з сміхом пополам
"А я лінуюсь",- мама повторяла,
І вірячи й не вірячи словам.

Таким великим був отой твій подив,
Таким же щирим був отой твій сміх!
Адже і день, прожитий без роботи,
Для тебе був, як непростимий гріх.

О мамо, мамо! Трудівнице- мамо!
Чи вже мені того було не знать:
Життя так мало, так же гірко мало
Твоїм рукам давало спочивать.

Промінням праці пальці їх світили,
Від кого я чуття свої таїв?
Я б цілував їх зараз, як святині,
Давно спочилі рученьки твої.

...Запізній біль допоки, мов змія та,
Не встиг у світлу згадку заповзти,
Я пригадаю знов, як ти сміялась,
Над "я лінуюсь" як сміялась ти.

Дві постаті

Схожі прагнення, болі і рани.
Схожа звершень висока пора...
Від орлиного злету Богдана
Так багато чогось у Петра.

У посадці, у владності жесту,
В розумінні найдальшого дня...
Як нелегко було, мабуть, звести
Над безоднею долю — коня!

Так ось руку в майбутнє простерти,
Так відчути історії мить...
Тож слідів їх епохам не стерти,
Їхніх коней вікам не спинить.

Кінець Паризької комуни
Париж блокують чорні хмари —
Ведуть останні комунари
Останній бій.
Безжальна смерть тобі, юначе,
Цілунків перших шле гарячих
Вогненний рій.
Прощай навіки, камараде!
Востаннє прапор барикади
Майнув і щез...
Вже Нотр Дам
На помин дзвонить,
І маки квітнуть і холонуть
На Пер Ла - Шез.
Та чує час: у смертній тиші
Потьє Комуни кров'ю пише
Безсмертний гімн.
І двом останнім цифрам дати
Зуміє свій порядок дати.
Грядущий грім*.

* 1871р. - рік Паризької Комуни, 1917р. -рік Жовтневої революції.

"Рятуйте Данзаса!", -
просив смертельно поранений Пушкін

Забувши про себе,
Крізь муки облогу –
Найперша, найбільша
За нього тривога.
Мов смерть відступила.
Мов знайдено засіб:
Рятуйте Данзаса!
Рятуйте Данзаса!
На інше у нього
Так мало вже часу –
Рятуйте Данзаса!
Рятуйте Данзаса!
В гарячки полоні
Не зрадила пам'ять,
І Арендт бувалий
Дивується навіть.
Лейб-медик безсилий —
Життя вже кінчалось,
Та мужність така
І йому не стрічалась!
Як духу людського
Остання окраса:
Рятуйте Данзаса!
Рятуйте Данзаса!

К.К.Данзас (1801 - 1870) - товариш О.С.Пушкіна по Ліцею. Інженер-підполковник, секундант поета в його дуелі з Ж.Дантесом. Пушкін боявся, що Данзас може бути покараний за секундування.
Арендт М. Ф. (1785 - 1859) - лейб-медик імператорського двору, лікував Пушкіна після дуелі.

Шарф

Які експромти! Ні повтору!
Чужий, небачений, не наш
Апаш танцює Айседора,
Жагучий сонячний апаш.

Він - сам екстаз, від нього - все в ній!
Та різне бачить поміж строф:
Саме захоплення - Єсенін,
І наче лід - Марієнгоф.

Які експромти! Ні повтору!
Сама уся - суцільний шарм,
Апаш танцює Айседора,
І за партнера в неї шарф.

Який п'янкий, могутній танець!
Він ніби полум'я ріка...
Розкішний шарф горить і тане
В її всевміючих руках.

Які експромти! Ні повтору!
Чужий, небачений, не наш…
Цей шарф задушить Айседору,
Неначе з помсти за апаш.

Чернець

І все, як в мозаїці смальта,
Приглушено зблисне на мить:
Є острів під назвою Мальта
У ньому Хмельницький лежить.

... Тиміш був до скону, як рана,
А Юрій - непевність одна...
Богдане, великий Богдане,
Який ти нещасний в синах!

На нього лишив Україну,
Йому заповів булаву,
А доля несла, як пір'їну,
Хилила, як вітер траву.

Чужі - до ворожості - плани
Понищили власні усі...
Він, може б, найвищого сану
Досяг на духовній стезі.

Його б, може, й досі любили,
Бо праведність вічне дає.
Яка то біда для людини
Прожити життя не своє!

Гріхів так багато накоїв,
Аж важко і зараз простить,
... А доля - хай турка рукою
Вела і вела в монастир.

Не шабля зробила, не куля
Останній в мозаїці шов:
Монахом він був у Стамбулі
І ним же з життя і пішов.

Він прагнув до іншого війська,
І прагнень скорботний вінець:
Лежить у могилі мальтійській
Суботівський родом чернець.

Я родом звідти…

***

Я родом звідти, де лиман
Руками хвиль зорю колише,
Де лопухи, немов туман,
Де полином пропахла тиша.

Я з того краю, за який
Нема багатшого музею…
Як спомин, чайка заячить,
І серце тягнеться за нею.

Я з того краю, де земля
Набухла соком виноградним,
Де мирний труд і подвиг ратний
І досі час не розділя.

Краса землі і болі ран,
Краса землі і легкість піни...
Жива водиця України
Тече одвіку в мій лиман.

Рідне

Низовка диха втомлено і чисто.
Біжить ромашок жовто-білий слід...
Комусь - ніщо, для мене ж це - Вітчизна
В своїх дрібницях, милих аж до сліз.

Вгорі жовтіють кручі, наче скирти,
Внизу - лиман приглушено шумить.
І цілий день обстукують сокирки
На полині настояну блакить.

Воно бува й незримим, як повітря,
Чи то, як серця власного битгя.
А варто втратить все це і, повірте,
Що враз порожнім зробиться життя.
Куцурубу

Де минуле віки у грядущину стелить.
Де здружились навіки вода і зело –
Куцуруб! Куцуруб! Між лиманом і степом
Найрідніше з усіх українське село.

І затихлі роки мені пам'ять озвучить,
І схолонула даль знову літом стає...
Тут колись я малим вибирався на кручі
І вдивлявся у даль, як в майбутнє своє.

У глибинах твоїх - мого роду коріння,
На стежинах твоїх - мої перші сліди...
Із далеких усюд, як в свої володіння,
Неодмінно душа завертала сюди.

Звідси батько пішов до останнього війська,
Півстоліття спливло, а його все нема...
Наша пам'ять горить кумачем обеліска
І несе крізь літа дорогі імена.

Тільки вибити нас ворогам не вдалося,
Тільки вічно при нас наша віра жива,
І сплітаючи дні із лози і колосся,
Славлять працю людську куцурубські жнива.

...Попливли, попливли, наче згадки, тумани,
Павутиння летить, і сади у меду.
І немов дзвонарі, теплі хвилі лиману
Б'ють і б'ють унизу в срібні дзвони медуз.

Ти минуле моє, ти грядущини тема.
Народило мене і на ноги звело,
Куцуруб, Куцуруб! Між лиманом і степом
Наймиліше з усіх українське село.

Верба
А.Коваленку

А вже путі, з роками переплутані,
У сивий іній завели з роси...
Мій милий край! Дитинства край – Парутине,
Де всі дерева вербами росли...

Приймає серце спомини, як заліки
У пам'яті... Згадалося, як ти
В кінці весни прибув до мене здалеку
І хату нашу все не міг знайти.

Тобі сказали, де приблизно й тулиться,
А головне - знайти її просте:
Вона одна така лише на вулиці.
Бо край городу там верба росте.

Та їх правдива та рекомендація
Якраз вела і в сторону не ту:
Як ти міг знать, що та верба - акація,
Яка тоді уся була в цвіту.

Бо лиш для себе знали таки твердо ми,
І знали це старі уже й малі,
Що всі дерева звуться тільки вербами –
Так повелось у нашому селі.

То, може, пам'ять про краї вербові ті,
З яких найдальші жителі села,
Ростила верби хоч в словеснім побуті,
Бо ж у селі і жодна не росла.

...Вже літ і літ від зустрічі останньої,
А ти, мабуть, про них і позабув.
Коли мене розшукував ще давнього,
Неначе неіснуючу вербу.

І в літню ніч, під зорями окатими.
Коли, як рідні, радість і журба,
Згадалась нам і та верба - акація,
Чи навпаки - акація - верба.

І мов роки були неперебутими,
Мене виносив спогадів розлив
У милий край, дитинства край - Парутине,
Де всі дерева вербами росли.

Солончаки

Солончаки, Солончаки...
Дороги дві, як дві руки,
Одна - в ольвійське потойбіччя.
Друга - в очаківські віки.

Тут що не назва - часу звіт:
Ось Аджигол - мов турка слід...
На низку дивностей наниж,
Як шум століть - Сари-Комиш.

В колисці пам'яті гойда
Цю давнину жива вода.
І як живого часу рух,
Злилися тут Дніпро і Буг.

Солончаки, Солончаки...
Дороги дві, як дві руки,
І все до вічності росте,
Між ними - степ.

Чортувате*

Доріг назад роки не пам’ятають,
А спогади із вирійного краю
І без доріг вертають залюбки.
Село те звалось дивно: Чортувате,
Хаток у нім настільки небагато –
"Пішли на хутір", - звали хлопчаки.

Над балкою, де тітчина хатина,
Гуде, як дзвін, забджолена шипшина,
І балка повна сонця й полину...
А за селом - люцерни море синє,
І там, як чайка, мамина хустина
Пливе, пливе у тиху далину.

Село-дитя так рано засинає,
Лиш млин старий все крилами махає,
Він і злетить невдовзі - в небуття...
Горіх, як гай, у Горлова Івана,
Подія року - серія "Тарзана",
І кожен день - завдовжки у життя.

Та балка, повна споминів по вінця,
І знов із неї, як воскресла мить,
Біжить до мене Вася Іваніцький,
Біжить, біжить – і вже не добіжить…

* - нині село Прибузьке

Листочок иа дверях
Пам 'яті Н. Ф. Білостецької

Приходив і вранці, й надвечір,
Та все, ще раніш, ніж замок,
Цей аркушик білий на дверях
Мене не пускав до книжок.

А згодом він став і не білим
Під осені жовтим крилом,
Бо дні усе бігли та бігли,
Хворобі й кінця не було.

Проходив повз ґанок в смерканні –
I хлюпнув по сходинках щем:
Неначе листочок останній,
Прибитий холодним дощем.

А потім з тобою й без тебе
Спинились ми тут мимохідь,
І під листопадовим небом
Невтішно розплакалась мідь.

Лишила Наташу хвороба,
Лишила ось так накінець...
І жінка, від горя хоробра,
Зірвала з дверей папірець.

Процесія зникла за рогом,
Віддалився плач і затих.
Лиш місце пусте некрологом
На дверях темніло глухих.

Сівачок
Світлій пам 'яті Миколи Федоровича Сівачка - викладача фізики, багатолітнього директора Парутинської школи.

Хоч при світлі споминів та знову
Вас побачу крізь усі роки:
Знов на Вас костюм напіввійськовий,
Знов на Вас дзеркальні "хромаки".

До тих днів прислухаюсь я знову –
Голос Ваш ніскільки не змінивсь –
І давно не слухану вже мову
Я почую ясно, як колись.

Кожне слово справді наче важить –
Відчуваю це іще й тепер...
І, здавалось, ніби аж не Ваші
Вже такі дитячі ваші "р".

Уже в іній визріли ті роси,
І давно той час віддаленів,
А закони фізики і досі,
Як життя закони, - при мені.

І для мене вічна їхня сила
Від уроку Вашого й тече...
"Сівачок" - лиш прізвище носили,
А були ж Ви - справжнім сівачем.

Острів Майський

Тут чайки плач неситої,
Тут хвиль зелений стан...
Не віриться: насипаний –
Природою вже став.

Заглиблений початками
В самого часу дно,
Супутником Очакова
Зробився він давно.

І як з лиману в море він,
Уже ось третій вік
Із нашої історії
Не випливає він.

"Мій острів" - Шмідт назвав його –
І гірко був правий,
Коли кінцем життя свого
Зійшов на острови.

І пам'ять глухо скрикує.
І давнє завжди з ним,
З учасником великої,
Найбільшої війни.

Солоне й прісне звідавши,
Між ними він стоїть.
Відбитий - і навіки вже –
У водах трьох століть.

Лиман не віддаляється,
Лиман - його життя,
Та в море він вдивляється,
Неначе в майбуття.

І чайки плач неситої,
І хвиль зелених стан...
Не віриться: насипаний –
Природою вже став.

Дві матері
Давнє мальвами під хатою
Відбуяло, відцвіло...
Два села, немов дві матері, -
Так в житті воно й було.

І від віку мов у затінку,
По літах пройду і крізь:
Народила одна матінка,
Але в іншої вже зріс.

Йду тихенько згадок стежкою,
Пам'ятаю що за чим:
Де пішов до класу першого,
Де останній закінчив...

Вже ніщо не переплутаю,
Все, як треба, розберу:
Перший вірш мій - це Парутине,
Перша книжка - Куцуруб...

І в обох - вже стільки першого,
Мов другого й не було...
Все минуле помережано
Першим світлом і теплом.

Тільки серце про те відає,
Лиш для нього не "чомусь",
Що до матері до рідної
Я усе-таки вернувсь.

І хоч іншою, вже ширшою,
Тут зробилася вода,
Але тим немов і зближує
Береги мої вона.

І в дорозі до фарватеру,
До глибокої води,
Два села, мої дві матері,
Вже зі мною назавжди.

Моє село

На тихії води, під яснії зорі
Вели сюди предків свободи сліди.
Хай ти в Україні, мов крапля у морі,
Та в морі й краплина - то море завжди.

У нас про початки відомості куці –
Багато побачиш з такого здаля?
І хто його зна, чи дали тому Куцу
За службу солдатську легенду - рубля...

Та знаєм одне - і нема в тім туману,
І дякуєм долі за службу добру,
Що є на планеті село над лиманом
З єдиним у світі ім'ям - Куцуруб.

...Шаблі тут свистіли, і коні іржали.
Згоряла в пожарах приземлена вись...
Чого лиш земля ця в житті не зазнала,
Чого тільки край цей не звідав колись.

Уже не зійдуть всі ті юні надії,
Що мертвими впали у землю сиру...
Он там, між дерев, обеліск червоніє –
То рана, то рана твоя, Куцуруб.

І тиша вернула до кожної хати,
І щастя людські свої крила звело.
І щедре на працю, на пісню багате,
І довше, і ширше , і вище село.

Нас дружби зоря недарма осіяла,
І як отам збоку та хтось не крути,
А з нами живуть, як брати, росіяни,
Вже з давніх давен і довіку - брати.

І справді ж, як сестри, близькі наші мови!
Хоч рідною звати одну тільки звик, -
Бува, й не помітиш у дружній розмові,
Що з мови ти вже перейшов на "язык".

А он і вірмени - такі чорночубі,
А очі сябрів, наче льон, зацвіли...
Дай, Боже, щоб так, як у нас в Куцурубі,
Всі люди Землі ще довіку жили.

Ні простір, ні час не виносять із тебе,
Як пам'ять синівську про матір стару,
Цю землю твою між лиманом і степом,
Твою Україну - село Куцуруб.

Лиман

Мене завжди постійність його тішить,
І біля нього вірилось не раз:
Двох рік вода, з розгону сюди вбігши,
Спинилась тут - і зупинила час.

В таку незмінність завжди він закутий,
Що справді часу невідчутний біг.
Але вода піщинками секунди
Все вимива з-під моїх босих ніг.

Стежка
Вірші для дітей

Пісня про стежку

Барвами ранку для мене ти квітла,
З сонцем виходячи вдень,
Та моя перша стежина до світла
Й досі до нього веде.

Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.

Зрання душа на тобі набиралась,
Наче той жайвір, тепла...
То лиш здавалось, що ти мені слалась –
Ти мене вгору вела.

Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.

І що було, і що є, і що буде –
Їм за тобою вже йти.
Хто мене першим виводить у люди?
Хто ж, як не ти, як не ти!...

Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.

Школою люди життя називають –
Вічна це школа людей!
Тож і стежина кінця вже не має,
Та, що до школи веде.

Стежка до школи,
Стежка до школи,
Серце прискорить биття!
Скільки б не жив –
Не забуду ніколи
Першу дорогу в життя.

Біля обеліска

Вони — солдати праведного війська,
Вони й за тебе полягли колись.
Якщо проходиш біля обеліска,
То хоч на мить коротку зупинись.

Вони не тут. Задавнено і важко
На них тягар землі чужої ліг...
Зірви маленьку квіточку ромашку
І поклади Великому до ніг.

Батьківщина

Від слова "батьки" - Батьківщина
Від слова "батьки" і - Вітчизна .
З цієї простої причини
Нас дітьми Вкраїна і числить.

Немає без кореня крони,
Без нього ні цвіту, ні плоду.
Хай крона та буде й корона –
Вона одного із ним роду.

І світ упізнати захочеш –
Поїздиш, побачиш багато.
Та де є у нього куточок,
Миліший від рідної хати?

Куди не повернуть дороги –
Повсюди вже з нами весь вік наш
Стежина ота від порогу
І світло у маминих вікнах.

До них і любов твоя щира,
До них і любов твоя чиста.
Від слова "батьки" - Батьківщина ,
Від слова "батьки" і - Вітчизна.

Очаків

Майже світлом початку
Світять два маяки.
Наш маленький Очаків
Пам'ятають віки.

Тут своє після бою
Шмідт пророче сказав,
І відлунила болем
Ті слова Березань.

А в музеї тут, певно,
Завжди море шумить:
Це Судковського пензлем
Зупинилася мить.

В давній берег б'є море.
Як у пам'яті дзвін.
І правицю Суворов
Над століттями звів.
Рідні місця

І досі пісок цей
Збігає до хвиль...
І сонях під сонцем
Висушує бриль.

І маки до мене
Несуть прапорці,
Стежини, як вени.
На рідній руці.

Високим заметом
Шипшина пахтить,
І бджілка за медом
І досі летить.

На сонячну гірку
По схилу полинь,
Де солодко й гірко
Вирує полин

Де в глинищі й досі
Домують стрижі,
Де видно, що осінь
Уже на межі.

Де часу печатки
Зриває чебрець,
Де вічно початком
Буває кінець!

Америка під кленом
Грицієнку Іллюші

Під кленом тиша встояна
І зовсім інший світ:
Читаю "Тома Сойєра",
Мені дванадцять літ.

Одні стежини топчемо,
Одна на двох біда:
З американським хлопчиком
Я нерозлийвода.

Під клена зелен-вітами
Найкращий друг - це він.
Я Тому більше відданий,
Ніж Гекльберрі Фінн.

Про спільне наше свідчило,
Що й справді у ті дні
Блакитноока дівчинка
Подобалась мені.

...Паркан уже побілений,
І після всіх турбот
Так весело нам бігати,
Шукаючи пригод.

Я з Томом був на острові,
В печері з ним блукав,
Вночі від жаху гострого
На цвинтарі дрижав.

Обом за зла химерами
Добра відкрився бік.
...Далекий, як Америка,
П'ятдесят п'ятий рік.

Ластівки

Доки вись не закрила
Щемна вирію мить,
Точать ластівки крила
Об небесну блакить.

З перших осені істин
Вже не та й висота.
І, мов гаснучі іскри,
Щебет їх доліта.

Пролетять над землею,
Аж грудьми доторкнуть,
Щоб її ще зелену
Пам'ятати, мабуть

Розтривоженим хором
Десь на зламі крутім
Упадуть, як мінори,
В нотні стани дротів.

Посидять, пощебечуть,
Відпочинуть і знов –
Криленята за плечі
І у неба вікно.

Знову точать вже й гострі
Свої крила вони,
Ними краяти простір
Чужини, чужини...

Він неміряно довгий,
Він гіркий, як полин...
Під голівкою - вогник,
Що весну розпалив.

Листопад

Доки грудень батіг піднімає,
Відпускаючи стужам віжки,
Засипа листопад, засипає
Всі дороги, всі літа стежки.

І природа в такому вже стані,
Що чекає одні холоди...
Лиш тепла ніби краплі останні,
Червоніють шипшини плоди.

Школа кличе

Вже не бджоли - тільки оси
Носять сонячні меди.
Коли поряд літо й осінь,
Саме час до школи йти.

І, як завжди, літа шкода,
Що пішло воно від нас.
Але кличе, кличе школа,
Коли кличе, значить, час.

Свій веселий рід скликає,
Всіх збирає, ким живе,
Під крило своє приймає,
Наче літечко нове.

До побачення, і поле,
І лиману даль дзвінка!
Кличе, кличе, кличе школа
Співом першого дзвінка.

Метелиця

Метелиця, метелиця,
Розлогі крила віхол!
Сніжинки, мов метелики,
Летять на світло вікон.

Рятуючись від мороку,
Тікаючи від ночі,
Польотом довгим зморені,
Аж тут спочити хочуть.

Надворі, як заведений,
Завії біга віник.
А сніг росте заметами
І дороста до вікон.

Метелиця, метелиця.
Летять, летять без ліку
Сніжинки, мов метелики,
До світла наших вікон.

Діалог

Сказала Мишка Кішці,
Коли сиділа в нірці:
- Давай, сусідко, знаєш,
Домовимось, як люди:
Мене ти не чіпаєш –
І я тебе не буду.

-Чому ж, - сказала Кішка, -
Чіпай скільки завгодно!
Бо саме тоді трішки
Була вона голодна.

Ой сніги...

Ой сніги, сніги,
Білої снаги
Набира зима
Повні береги.

Набира зима,
Щоб весні віддать,
Щоб весні віддать,
Що змогла набрать.

Весна - літечку,
Літо - осені...
Снігопад несе
Все, що просимо.

Тож летіть, сніги,
Білої снаги
Набирай, зима,
Повні береги.

Берег осені

Хоч не дуже й помітна вона,
З павутиння лише її сіть –
Солоніша в лимані вода,
І солодша у яблуці сік.

Тож при березі плесо тому
Зеленішим поволі стає –
Це трава свою барву йому
Неохоче, але віддає.

Жовтий пил засипа лободу, .
І медузи, як натяк на лід:..
І полинні стежини ведуть
У її листопадовий світ.

Березень

Сніг ще лютим лежить,
Та щодень осіда,
І з-під нього біжить
Березнева вода.

Хай вже в китицях всі
Скатертини дахів,
Та нуртує вже сік
Навіть в гілці глухій.

І тепло вже не гість,
Воно вдома вже тут.
І проталини скрізь,
Як веснянки, ростуть.

Над задумою круч.
Над розлогістю нив
Продзвенів уже ключ,
Що весну відчинив.

Так починається літо

В природи все - одні лише повтори,
Ніщо в ній не буває навпаки.
Уже й пора копати помідори,
Зривать з кущів дозрілі буряки.

І серпень літо починає знову,
І знов зима прийде після весни...
Ростуть собі на вулиці корови,
Ідуть кудись баштаном кавуни.

Позеленіли яблука червоні,
На лободу піднявся жовтий пил.
І знов горіх дозрілу вже ворону
До гілки круглим дзьобом прикріпив.

Дзвенять на квітах вже останні звуки,
Шкільний дзвінок дарує перший цвіт.
Свого вже посивілого онука
Веде до школи семилітній дід.

Про жалість

Таке, може, дивно і слухать, -
Тепер і самому вже сміх:
В дитинстві й набридливу муху
Ніяк от я вбити не міг.

Навчився ловить я їх ловко,
Ловить - і надвір випускать.
Казали, що я - "мухоловка",
Бо як же було ще прозвать.

Не всіх, мабуть, можна й любити,
Не всяке створіння втіша,
Та всяке безжалісно вбити –
Нехай не дозволить душа.

Для чогось вони та потрібні,
І так, як мені, і тобі,
Цей світ їм і милий, і рідний,
Болить їм так само їх біль.

Маленькі, найменші істотки –
По їхньому зросту ж, мабуть,
Їх вік неймовірно короткий –
Нехай хоч його проживуть.

Друг

Друг мій зростом невеличкий,
Та вся суть і в тім,
Що йому якраз і личить
Коротеньке - Бім.

Хай не білий він і вуха
Чорного нема —
Він і жовтим добре слуха —
Жовтими двома.

Хай не ходить полювати –
Цілий день собі
Все сидить він біля хати.
Все одно він – Бім.

Раз потрапив під машину –
Це гуляв коли –
Покалічив ноги, спину
Пішоход малий.

Я його, мабуть, що з місяць
З ложки годував.
Знов лаписька порох місять,
Знову чути: гав!

Та тепер коли забачить
Вже машину цю –
Так же рветься, прямо плаче –
Добре, що ланцюг.

Кожен день його потроху
Та чомусь учив.
По ході мене, по кроку
Впізнає вночі.

А якою грає грою
Кожен його рух,
Коли Біма я з собою
На лиман беру.

Ляпа лапами, гребеться,
Хвильку доганя,
А в пісок як убереться –
Справжнє чортеня.

В спеку в будці день усенький,
Бо не любить мух.
То нічого, що маленький,
Він - великий друг!

Мамин день

З днем народження, матусе,
Це вітаю тебе я!
Це віта тебе Настуся,
Рідна донечка твоя.

Народилася ти в липні,
Й скільки б липнів не спливло,
Хай до тебе щастя липне,
Як до літечка тепло.

Всіх подяк для тебе мало,
За сьогодні й майбуття!
Ти ж мені подарувала
Цілий світ - усе життя.

А тобі оцей ось віршик
Подарую я тепер.
Найдорожча! Найрідніша!
З днем народження тебе!

Бім і реп'яхи

Той, хто бачив Біма, знає:
Він кошлатий - жах!
Тож його і не минає
Ні один реп'ях.

Набереться їх в городі,
Як їжак, сидить,
Вибирає - сміх та й годі! –
Сердиться, гарчить.

Ну, давай хоч допоможу!
Де там - не дає:
На чуже то ласий кожен,
На мені ж - моє !

А знайшов від ковдри вату –
Реп'яхи самі –
І давай їх вибирати,
Наче на собі.

Окуляри

В них чита вона і ходить,
В них працює на городі.
Цілий день бабуся Рая
Окуляри не знімає.
І разом усе це значить –
Що без них вона не бачить.
А коли лягає спати –
То завжди без них.
Як тоді, цікаво знати,
Бачить вона сни?

Знайомство з їжаком

Із будки визира:
І що воно за диво,
Якась мала мара
Через подвір'я диба.

Ну що мале на зріст –
Ще диво невелике,
Та де у нього хвіст
І де у нього пика?

І як без ніг у двір
Забралася ця кучка?
Який химерний звір,
Не звір - одна колючка.

Хіба ж не візьме злість:
Оце не було лиха!
Прийшов - то ж будь як гість,
А він сердито пирха.

І є ж такий дивак:
Згорнувся у клубочок,
Ніяк, ніяк, ніяк
Знайомитись не хоче.

І враз таке знялось,
Такий піднявся гамір:
Знайомство відбулось.
Та - носа з колючками.

Дік

Хоч як вони нам любі,
Собаки все ж не люди:
У них коротший вік,
Тепер у мене - Дік.

Якби був чоловіком,
Міг буть не тільки Діком
Він звався б ніби й двічі,
Бо Дік - це те, що й Ричард.

Таж він не чоловік
І зветься тільки - Дік.

Непроста справа

Який у нього зміст –
В того, що за порогом?
То ловить Дік свій хвіст,
А хвіст - втіка від нього.

Аж закрутився вже.
Аж спину уже ломить.
Якби ж воно чуже,
А так - себе він ловить.

Ця справа непроста,
Те саме знов і знову:
Дік тільки до хвоста –
А хвіст аж за спиною.

Не слухає тебе,
Сам по собі неначе.
Дік ніби аж тепер
Таким його побачив.

Це справа не проста –
Зловить свого хвоста.
Великий треба хист –
Зловить - себе - за хвіст.

Дік і півень

Був півень білий-білий,
І був, як Діка біль, він.
Такий той півень грізний:
У нього дзьоб залізний,
Залізні в нього шпори,
Не півень - справжнє горе !
Зненацька як наскочить –
Встигай ховати очі.
Бувало, так образить –
Дік з будки й не вилазить.
І головна причина –
Що Дік був ще хлопчина,
А півень віком й зростом
Вже дядьком був дорослим.
Років і небагато
Пробігло біля хати,
А часто на подвір'ї,
Як снігу, того пір'я.
А що лиш півень білий –
То все і зрозуміло.

Лелеки

Питає вчителька в малечі :
Чому від нас ключі лелечі,
Як тільки дні захолодять,
Усі до Африки летять?
Хто відповість на запитання?
-Це кожен знає, - каже Таня,
Питання зовсім це просте ж:
І негри хочуть діток теж!

Коні

Ось і знову набігають, -
Мов цс хтось велить їм.
Що собаки - Дік-то знає,
Та які ж великі!

А за ними щось женеться,
І такі ознаки,
Що вже Дік і присягнеться:
Ні, то не собака!

Хоч воно й чотириноге,
Та хвоста ж не видко,
Й голови нема. Убоге,
Аж дивитись бридко.

Хай би й гналось, Та той гамір
Дік стерпіть не в змозі –
Так воно тими ногами
Крутить по дорозі!

...Десь віддалено, заочно
Все ще чути гони,
Але Дік вже знає точно:
Так і не догонить.

Машинка

І маленька киця наша,
І ім'я коротке - Маша.

Білі лапки, біла шийка,
Краще буде хай - Машинка!

От як виросте велика –
Як її я буду кликать?

Хай росте одна лиш киця,
А ім'я так і лишиться!

Віддячилась

Цілу ніч шкреблась та миша
У стіні
Не дала влягтись ні тиші,
Ні мені.
Не дістать її Машинці
Ну ніяк!
І зробити це за кицю
Мусив я.
Аж під ранок мишоловка,
Чую: стук!
І зловила киця ловко
Мишку з рук.
Ось і день. Коли вже спати?
Раптом: няв!
Принесла Машинка в хату
Мишеня.
Біля нього сіла нишком.
Прилягла.
Не бере хазяїн мишку,
Бо - мала.

Пояснив

Гроза, онучку, близько вже,
Скажи мені, старій:
Чом спершу видно блискавку,
Аж потім чути грім?

-Тебе, бабусю, просто дивно слухать –
Попереду в нас очі ж, а не вуха!

Літери

Саме життя було привідцем,
Щоб народилися вони.
Отож, до літер придивіться.
Отож, прислухайтесь до них.

Про них ця розповідь ведеться
Не всі, хоч деякі назву.
"А" - перша літера в абетці,
Як немовляти перший звук.

І до яви ще й казку, може,
Колись добавили таки,
Бо "Д" на дім, напевне, й схоже.
На ніжках курячих який.

Не здивувать вона не може.
Невже й це літера? Невже?
'Гак на жука вже дуже схожа.
Що і назвали її "ж".

У кожній з чимось є тотожність,
У кожній є таке своє...
Ось "і", як літера найтонша,
Найтонший звук і видає.

Ось "О" - між подруг найстаріша,
Тисячоліть за нею час..
Мабуть, тому що найкругліша,
І докотилась аж до нас.

Це - "Ф" . стоїть, у боки взявшись,
Ще й звук ми чуємо такий,
Немов віддихується завше
Увесь свій вік, усі вік

А "Ч" нагадує нам чашу –
Хоч ніжка й збоку – та при ній.
І ми подякуємо часу,
Який цю чашу нам приніс.

До "Ч" спішило "Ш" - немовби
Ссбс спішило доточить.
І ось ця чаша вже і повна,
Не тільки бачиться - звучить.

Хоч кожна літера сказати
Сама про себе може: "Я",
Та цю інакше й не назвати,
У неї "Я" - і є ім'я.

Так уже її постава:
Голівка й ніжка - наперед.
Вона ж спішить, вона ж - остання,
Але своє ще набере.

...Таке життєве в собі містять,
Таке людське в собі несуть...
На всіх не вистачило місця,
Тай часу теж-таки, мабуть.

Чотири слова

З яких-бо звуків склалось: "вечір",
І таємничих, і м'яких...
Немов лягли тобі на плечі
Дві заспокійливі руки.

А слово "ніч" на звуки бідне,
Мов заперечення одне.
Але - чого? Мабуть що - світла,
І ще того, що - голосне.

Та з чорнозему ночі - ранок!
І всю лункого слова суть
З його виходячи вже рамок,
І світло й звуки в день несуть.

День! День! Воно - як той дзвіночок,
Саме в нім сонечко дзвенить,
Немов озвучить світлом хоче
Життя людського кожну мить.

Яка виразна наша мова!
Не подивуєшся хіба:
Вмістила все в короткім слові
Краплина вічності - доба.

Горобці

Знов лишилися з нами горобчики,
І ще раз подивуємось ми:
Треба ж бути якими хоробрими –
Не злякалися навіть зими!

На кущах, на деревах, на вулиці –
Скрізь її нахолоджений час...
І від стужі до нас вони туляться,
І від голоду - також до нас.

По снігу скачуть зранку, як м'ячики,
А мороз же який-бо стоїть!
Чим за вірність велику віддячимо
Ми сусідам найближчим своїм?

І голівки до мене всі звернені,
І "цвірінь", як прохання про щось.
Кину крихіток їм, кину зерняток,
Може, цим і врятую когось.

А можливо, що й цим бережені ви —
Факт учені відкрили такий:
Все на світі у світлі рожевому
Справді бачать сіренькі пташки.

На гіллі перемерзлім хитаються.
І, в зимові занурені сни,
Вже під сонцем ласкавим купаються
У блакитних калюжах весни.

Ніч

Не виходить з буднів рамок,
Бо ж така звичайна річ:
Берег - вечір, берег - ранок
І тече між ними ніч.

Потекла вона рікою,
Хоч невидимий це рух,
Та пітьмою, як водою,
Заливає все навкруг.

І така до цього ревна,
Що на всім її печать,
Лиш верхівками дерева
Над водою височать.

Спочивать вона велить нам,
Заспокоює, втіша...
А Ведмедиця Велика
Сипле зорі із ковша.

І до ранку вже безсонні,
Мов одні вони й живі,
Перегукуються сови,
Ніби ночі вартові.

Білі коні зими

Віхола, віхола, віхола
Крилами світ обійма...
Їхала, їхала, їхала
Білими кіньми зима.

Наче назвали й не люди їх,
Здавна, мов часом самим,
Груднями, січнями й лютими
Звалися коні зими.

Цугом запряжені коні ці,
І до кордону весни
Гоняться, гоняться, гоняться
Один за одним вони.

Мерзлими рвалися шлеями
Обіч дороги круті,
І від їзди від шаленої
Падали коні в путі.

З гірки зима вже спускається,
Гасячи бігу вогонь...
Ось і останній спіткається,
Водить дорога його.

Слід замела його віхола,
Впавши в знемозі й сама...
Шлях свій до краю доїхала
Білими кіньми зима.

День останнього дзвоника
Випускникам Куцурубської школи 2007 року

Від акацій ночі стали зрячими,
Білим світ зробився через край.
От і все. І, школо, - до побачення!
А звучить так само, як "прощай"...

Так і збігли чистою водицею,
Завершили в юність переліт
Вами ще не впізнані жар-птицями
Одинадцять найдорожчих літ.

Пізнання приходить тільки згодом лиш,
Та й за вами вже без воротя
Одинадцять перших ваших сходинок,
Одинадцять сходин в майбуття.

Хай здійсняться плани ваші й задуми,
Хай задружать з долею вони.
А на травня кінчику на самому
Вже дзвінок останній вам дзвенить.

Він ще довго-довго вам дзвенітиме
Крізь літа і далі цей дзвінок.
А весна і травами, і квітами
Допліта останній свій вінок.

А весна, і досі ще не випита,
Все пелюстки стелить по землі...
Хай білети вам щасливі випадуть
На життя широкому столі!

Моїй першій школі

О школо, школо! Пам'яті прибій
Далекі дні осяє і озвучить...
За що я лиш не дякую тобі,
Та більш за те, що я і досі - учень.

Що вогник твій у серці не погас,
Що розум досі тягнеться до книжки
І не зважає на осінній час,
На час осінній не бажає знижки.

По днях твоїх рівняю досі крок,
Світ відчуваю небайдужим нервом,
Допоки ще мовчить отой дзвінок,
Який покличе вже не на перерву.

Шкільні роки, дитинства світла мить,
О, як запізно вас буває шкода!
Та все життя, що випало прожить,
Твоїм ім'ям і називають- школа.

Не розміняй себе!

Ти лиш стаєш до бою –
Так, і життя - це бій!
Бути самим собою –
Як заголовок твій.

Силу здоров'я, вроду –
Все, що життя дало,
Плинне добро природи
Не розміняй на зло.

Світлого часу чари,
Вік свій, що повен див,
Не розміняй на чарку,
На сигаретний дим.

"Білої смерті" пута,
Її страшні сліди...
Ким же це треба бути,
Щоб за таким піти?!

В праці, в навчанні, в спорті,
В трепеті почуття,
І у самій природі –
Радощі всі життя.

В них - і твої устої,
В них - майбуття саме.
Будь же завжди собою,
Не розміняй себе!

Із шухляди минулого

…Мов по літу й не ходив,
і вже – осінь?

Осіння пісня

Низовки сіль судомить губи,
У небі - сіра каламуть.
Гілки піднявши, наче труби,
На кручі яблуні гудуть.

Немов у них якраз і влився
Весь добрий шлях осінніх дум.
І в звуках, втілених у листя,
Летить від крони давній сум.

Спішить униз, додому, в спокій...
Стихає. Губиться на мить.
Торкаю листя ненароком –
І знов мелодія бринить.

Останні миті жовтень губить.
Метуть вітри осінню путь.
Гілки піднявши., наче труби,
Тривожно яблуні гудуть.

1988

***

Буду вічно рвати і писати
В колі вічних дум –
Тільки б не лишалося позаду
Те, до чого йду.

Хай воно хоч інколи та зблисне
Крізь чекання дим...
Хай воно не далі і не ближче –
Вище хай завжди!

1990

Дільниця К

Гортав пожовтілий ольвійський довідник –
Люблю я довідники всякі гортать –
І раптом надибав на пам'яті рідне,
І пам'ять до нього уже заверта.

Воно у мені то замре, то озветься,
Неначе далекий вогонь маяка...
Ти бач, як та частка життя мого зветься:
Це просто дільниця під назвою "К".

...Був рік шістдесятий, був рік олімпійський,
Був рік після школи - тому й не забув,
Як доктор Граневич у серпень ольвійський
Студентів привіз із свого ХДУ.

Він сам до розкопів добратись не в змозі –
Такий був тілистий, що аж ого-го!
І дядько сільський на колгоспному возі
Щодня на роботу привозив його.

Робота ж його полягала у тому,
Щоб зверху над нами під зонтом сидіть.
І хлопців гнітив, окрім спеки і втоми,
Ще й цей на горбі усевидючий дід.

В обідню перерву той зонт величезний –
Не те що сидіти, а можна й лежать –
"Губився" в розкопах - й шукався так "чесно",
Що як його можна було відшукать?

ХДУ - Харківський державний університет

Професор без нього - як я без лопати,
Професор без нього - заледве живий,
Тож дядько його і відвозив до хати,
На тім і кінчаючи день трудовий.

Та іншому всі дивувались завзято –
Не так, як у нас, - вже й дивуємось ми:
Було тому доку під восьмий десяток,
А чаду його - десь не більше восьми.

Піввіку спливло, а зі мною мов досі
Той серпень, те літо, те давнє життя,
Де дівчинка Аня, професорська доця,
Без міри вродливе єврейське дитя.

Дві чорні коси то по грудях зміяться,
А то за спиною вже мають крильми.
Так смішно дитинство лиш може сміятись
І смішно-серйозним ставати за мить.

Її не помітить ніяк неможливо.
Хоч іншим забита була голова.
І те янголятко зі мною дружило –
Як дружать дитинство і юність бува.

Звичайно ж, та дружба була однобока,
Я більше вдавав, що цікаво й мені...
І збігли у осінь стрімкі її кроки,
За літа межу голосок відбринів.

І втрат не було, і чогось було шкода –
Неначе ті втрати і справді були,
Мов тільки тоді і дитинство і школа
Від мене вже й зримо назавжди пішли.

...Розкопує пам'ять на тому все боці,
Де хтозна колишнє ольвійське життя,
Де дівчинка Аня, професорська доця,
Без міри вродливе єврейське дитя.

Бути чи не буть?
17 березня 1991 р. відбувся референдум, який мав вирішити долю СРСР

Вона прийшла - пора великих рішень,
Від неї вже нікуди не звернуть.
Питає в нас наш праведник і грішник,
Питає з болем: "Бути чи не буть?"

Для нього ти - і спокій, і тривога,
Життя самого доленосна суть!
Нема другого вибору ні в кого,
Є перед кожним;: "Бути чи не буть?"

Нема для нього ні порад, ні санкцій,
У нім - людини неймовірна круть...
У всі часи рішає кожен сам це,
Це вибір серця — "Бути чи не буть?"

Одне життя у кожного на світі,
Одна-єдина неповторна путь...
Прийдеш ти нею, як з душевним звітом,
З отим, що вибрав - "Бути чи не буть?"

Звучать слова ці, наче долі гама,
Гримлять набожно, стишено гудуть...
І кожен з нас найперше зараз - Гамлет
Перед питанням "Бути чи не буть?"

16 березня 1991

Прозріння

Здавалось, вічності не стерти
Нам часом виданих прикрас...
А що вважалося безсмертним –
Щеза без сліду повсякчас.

І сум весни, і холод літа,
І сірих осеней вага...
А що вважалось монолітом —
Під ноги порохом ляга.

Не гріють більш брехні каміни,
Не їсться хліб її глевкий.
Спливає з дна важке каміння,
І тонуть, тонуть поплавки.

Наш кожний крок навіки з нами,
Нам стука в пам'ять кожна мить.
І що ненавидіти - знаєм,
І узнаємо - що любить.

1988

Руслані
(Жарт)

Снігів і морозів наслала природа
У наші південні краї.
Та всім до вподоби усяка погода –
Бо ж ти нам пророчиш її.

Міняєш ти зачіски, сукні міняєш,
І личать тобі вони всі.
Недаром ти "Писанки" прізвище маєш –
Дано воно справжній красі.

О труднощі наші! О злі наші біди!
І де оті "бабки" знайдеш?
Я навіть до тебе уже не доїду,
А ти на Канари зовеш.

Від слів твоїх зразу у хаті тепліє,
Мов сходить весни благодать.
Тебе я ревную і до "Гамалії" -
А що вже про інших казать!...

На зустріч з тобою до телеекрана
Спішу, як до сонця з пітьми.
Руслано, Руслано, чарівна Руслано,
Як жаль, що не я твій Людмил!

1995

Руслана Писанка - українська актриса, в 90-ті рр,. телеведуча програми метеорологічних зведень.
"Гамалія" - фірма, яку рекламувала Р.Писанка.

Живіть, старі!

Живіть, старі! І хай подалі біль ще,
Що ми за вами - слідуюча віть...
Живіть, старі! Живіть по сто і більше,
Лишати нас, прошу вас, не спішіть!

Ми все-таки найперше - егоїсти,
І хай в цім разі егоїст і я,
Живіть, старі! Хіба вам з нами тісно?
Живими з нами йдіть у майбуття!

Живіть собі. Бо доки вам на світі
Іще належать титули старих –
Ми - молоді! Ми тільки ваші діти!
Живіть, старі, і не виходьте з гри...

І хай вам чола зорано до краю,
Хай сніг з вершин ніколи не збіжить –
Живіть, старі! Живіть, живіть! - благаю.
Лиш поряд з вами молодості жить.

1986

Осколки

І біль несподівано виник,
Прорвався крізь відстань і час...
Далекі, забуті провини
Осколками ходять по нас.

Їх досі не вивела праця,
Не вимили часу дощі...
І добре, що ще операцій
Не вміють робить на душі.

1990

Ходики

Щомить кінчається старе
І дальшає близьке.
А стрілки йдуть лише вперед,
Немов життя людське.

Хода незрима і німа.
Безповоротна путь.
Для них повернення нема,
Вони, як люди, йдуть.

То снігом землю заміта,
То квітне все навкруг...
Природи вічна суєта –
То маятника рух.

Так - ні, так - ні,
Світло - пітьма, світло - пітьма.
День - ніч, день - ніч,
Літо - зима, літо - зима.

Ми-таки люди, та щораз,
Мов те для них пусте,
Хитали маятники нас
Усіх, як є, систем.

Я- ми, я - ми.
В горі - в біді, в горі - в біді.
Ями -ями
Зараз - тоді, зараз - тоді.

Мабуть, навічно завели
Ті ходики, й не сміх,
Що перші в світі ми були
По виробництву їх.

1990

Брат

Там, у місті дерев'янім,
Де моряни злі,
Жив колись Василь Ульянов,
Старший брат Іллі.

Вчитись їх хотілось дуже,
Мрію час гасив...
Хай хоч учиться Іллюша, -
Вирішив Василь.

- Хай хоч він з вершин погляне,
Хто ми та чиї.
...І поплив Ілля Ульянов
Проти течії.

І поплив наверх Іллюша,
Астрахані син.
Вчитись їм хотілось дуже –
Хай хоч він, один.

Вік - ні жінки, ні дитини,
З сумом тет-а-тет,
Все - ІллюшІ, до алтина –
В університет.

Знало місто дерев'яне
Сто його потів.
Та учивсь Ілля Ульянов
Так, як брат хотів.

Та за двох учивсь Іллюша,
Астрахані син.
Вчитись їм хотілось дуже –
Хай хоч він, один.

Вічна пам'ять чоловіку.
Вічна честь йому!
Вибрав сам собі довіку
Злигодні й пітьму.

Власний вибір? Божа воля?
Без всього того
Хтозна, як би склалась доля
Небожа його...

1988

Моїй мові

Думки найтонше прядиво,
Слова надійна сталь,
Ти не солодким пряником –
Хлібом насущним стань.

Вітром уже, не протягом,
Зносить неправди бруд.
Ти ж не святковим одягом –
Ти і робочим будь.

Що тобі вічність флюгерів?
Мудрість-бо їх, як тромб.
Досить вже Стіксом хлюпати,
Гримни уже Дніпром.

Віри живої коштами
Власну зберігши суть,
Хочу на кроці кожному
Мамину мову чуть.

1991

8-е березня!

Розмиває холоду руїни
Весняна осончена вода.
І ключі летять на Україну,
На Вкраїну березень верта.

І тепла пробуджується сила.
Дух землі злітає до небес.
Україно, жінко моя мила,
З восьмим ранком березня тебе!

З восьмим днем і вечором святковим!
На початку всіх твоїх доріг
Хай ця днина ляже, як підкова,
На твого майбутнього поріг.

Спів птахів нуртує в кронах соком.
Час збігає, капає, дзюрчить...
І несуть ім'я твоє високе
Світлим кличем радісні ключі.

І життя без тебе я не хочу,
Все без тебе - тільки чужина.
І мені ім'я твоє жіноче
Над усі рідніше імена.

Розправляє світло свої крила,
На тепло піде уже тепер...
Україно, жінко моя мила,
З восьмим ранком березня тебе!

1992

Біг
Пам 'яті Пааво Нурмі - видатного фінського бігуна.

Хай ті доріжки вже й забули все це,
І хай на них шумить років трава...
Ось він біжить! І наче друге серце,
Секундомір біля грудей трима.

Біжить! Біжить! Навіщо озиратись?
(Як це одвіку виручало нас!)
Він тільки з часом буде і змагатись,
Мета у нього - випередить час!

Випереджав! На піки п'єдесталів
Землі рекорди звично піднімав...
І знов дзвеніли золотом медалі,
І знову був "людиною зі сталі",
І знову довго думав і мовчав...

Коли про нього кажуть: "Це легенда..."
(Мов слава тільки долею дана),
Я ніби чую стогони легенів,
Я чую зойки серця бігуна.

Від старту, від початку, від колиски
В рішучу мить рішуче відколися
Не озиратись! Бачити лиш ціль!
І час тримати владно у руці –
І так весь вік. До фінішної риски.

Пааво Нурмі бігав із секундоміром у руці.

1987

Чуже кіно

Дивлюсь у телека вікно –
Мене він "дістає":
"Його кіно", "її кіно",
А де ж кіно моє?

Стріляють, ріжуть, душать, б'ють,
Чужі, гидкі слова...
Чужа, страшна, тваринна лють
Екран аж залива.

Спішать, біжать, летять, немов
У тім життя і сенс.
І куца їхня вся любов,
Як слово саме - "секс".

Летить в кімнату дикий шум
Із їхнього здаля.
І пивом нашим кров чужу
Реклама розбавля.

...Дарує телека вікно
Все нові сінема.
"Його кіно"... "її кіно"...
І лиш мого нема.

2001

Двадцять друге червня

Як це було? Я не знаю, не знаю...
Що мені скаже та книжка чи фільм?
Вибухи перші з останніми снами
Дико сплелися в пробудження біль.

Здиблені думи, нажахані лиця,
Здогади ріжуть гостріш за ножі...
З нашого неба на нашу землицю
Раптом посипались бомби чужі.

І захиталась земля , ніби човен,
І затремтіла від страху вона.
Все ще було. Й не було вже нічого.
Було одне, найстрашніше - війна!

Вже вона входила в душу і в тіло,
Вже забирала в біди круговерть.
Тільки за те, що ми жити хотіли,
Ворог нам карою визначив - смерть.

В горе ми двері тоді відчиняли,
В горе своє, а не в ранку пісні.
Знали уже, що вона - вітчизняна,
Те, що велика, - узнали пізніш.

Всіх її днів непомірна напруга
Вже напливала з вогню далини.
Знову сьогодні у нас двадцять друге.
Тільки субота. Як та - до війни.

1990

Остання ніч Миколи Кузнєцова

Ішли на схід. Хто міг тоді порадить.
Хто міг вгадать в нічні години ті,
Що крайню хату пасткою Боратин
Отак прицільно кине на путі...

Спочинок. Хліб. І руки чиїсь теплі
Вже молоко, мов з казки, тобі ллють.
А там, внизу, в підвалі, як у пеклі,
На них чекала потойбічна лють.

В бандита подих зупинився ніби.
Хижак раптово наче знавіснів:
"Це ж Пауль Зіберт! Зіберт, Зіберт, Зіберт!
Це ж ми за ним ганялись стільки днів!"

...Хитає жах колиску серед хати,
Звелась рука - і вибух, і вогонь...
В останню мить від власної гранати
Він встиг закрить ровесника мого.

Іти всю ніч - і не дійти до ранку,
Здолати зиму - й не зазнать тепла...
Остання мить прострілила Зирянку,
Остання мить в безсмертя потекла.

Зирянка - село на Уралі, в якому народився М.І.Кузнєцов Боратин - село, в якому загинув Кузнєцов.

***

Дописався - паперу не стало
І нема під рукою ніде.
Все, що біле, вже ручка списала,
Не запишеш - забудеш, пройде...

Все б отак не ставало паперу.
Все б цією турботою жить.
А рядок, наче хвиля у берег,
Хай до мене біжить і біжить.

1993

Дві кулі

Омонімічність слів облудна,
Не раз - антоніми самі!
А ці - близькі так само будуть,
Як день бува близький сові.

Твердіть учені і поети
Народам істину оцю:
Життя орбіта - у планети,
Орбіта смерті - у свинцю.

Чотири літери - і форма,
Чотири літери... А зміст?
Одній - кінець звичайна норма,
Другій - у вічність нашу міст.

Хай вічно ж мир Земля святкує!
О світ! Ніколи не розкуй
Високий зміст земної кулі
На підлу злість свинцевих куль.

Омоніми — слова, однакові за написанням, але різні за змістом Антоніми - слова з протилежним значенням.

1990

Важкі партії
Пам 'яті О,М.Присяженка

Тільки зорями небо засіється,
Лиш на листі роса задрижить –
Знову граємо в шахи з сусідою:
Я сиджу, а партнер мій - лежить.

Так і граєм. Та долі умови я
Серцем досі ніяк не прийму...
Ноги зовсім хлопчині відмовили,
Руки ледве підвладні йому.

Люди рідко нещасними родяться,
Лихо щастя стирає, мов грим...
Щоб життя не відвикло боротися,
Я навчив його мудрощам гри.

І зневіра, бувало, пекла мене,
І, здавалось, усе це - дарма...
...Знову дошка між нами покладена,
Чорно-біла, як доля сама.

Знов себе я опісля картатиму
За поспішний, за хитрий свій мат.
Дуже важко бува кандидатові
Новачка за противника мать.

1982

Хлібороб

Усе життя - як на долоні,
І зримий наче його плин:
З весни очей в зимові скроні
Літами зморшки потекли.

Мов колосок, достиглий серед
Пропахлих працею полів.
І руки завжди повні зерен,
Що затверділи в мозолі.

1991

Вода

Все це дуже просто,
Все це надто просто,
Лиш тому так рідко
В думку запада:
В часу — океану –
Неосяжний простір,
Та життя людини –
Як в руці вода.

І живи, де хочеш –
На горбі, чи в балці –
Все одно не знаєш,
Як воно вірніш:
Розтули долоню –
Витече крізь пальці,
В кулаці затисни –
Щезне ще скоріш.

1992

Аплодуйте, гравці!

То вони на трибунах продутих,
То їх сонце пече, як вогонь.
Аплодуйте, гравці, аплодуйте!
Для такого не шкода долонь.

То на них із небесного сита
Проливається осені душ...
Та ніяким дощам не залити
Їх високого полум'я душ.

Чим сьогодні початок віддячить.
Що чекатиме їх у кінці?
Не пропущено жодного матчу,
Поіменно відомі гравці.

Хай кумири їх зовсім не гранди –
Кожна гра притяга, як магніт!
Ближче б лиш до тієї команди,
Без якої і жити не слід.

Її шквалом атаки продуте,
Б'ється серце, гаряче, живе.
Аплодуйте ж, гравці, аплодуйте!
Тільки ними ваш світ і живе.

1989

***

Як скромна суть... Як бучно лине
За нею суєтностей рій!
Лиш з глини створена людина,
З металу - пам'ятники їй.

1990

Непевність

Кожен день міняється погода:
То зима, то осінь, то весна.
Ніби найпостійнішій природі
Стала враз постійність затісна.

І вона спішить, щоб лиш за тиждень
Прокрутити, може, цілий рік.
Чи не так в житті своєму теж ми
Загубили змінам уже лік?

Ми писали істини й стирали,
Ми були і ніби й не були.
Ми від чого тільки не вмирали,
І при кому тільки не жили...

І усе, що думалось: останнє,
Щезло вже, як випадковий гість.
Кожен день приходить, як питання,
На яке ніхто не відповість.

Що не день – міняється погода,
Зранку дощ, під нсчір – заметіль.
Все нема постійності в природі,
Як немає певності в житті.

1994

***

Хай вчора ти цим мене вбила:
"Любила..."
Сьогодні я ним лиш себе оживлю:
"Люблю!"

1987

Черги

Як невтомні черви
На Землі путях,
Черги, черги, черги,
Черги за життям.

За водою, сіллю,
Хлібом і вином...
Всі ми, всі ми, всі ми,
Всі ми - як одно.

Де вони,обличчя?
Лиш потилиць стрій...
Вічні переклички –
Не життя, а бій.

Через грудень, червень,
Через простір, час –
Черги, черги, черги
Полонили нас.

Черги, черги... тісно
Людям на Землі...
По землі - за різним,
В землю - за одним.

1992

К.В.

І все зробилося, настало,
Хоч так надіявся: мине...
Коли ж тебе-таки не стало.
Мені здавалося - мене.

І довго я собі на подив,
Який не вичах і тепер,
Шукав себе - а не знаходив
Таки тебе, таки тебе...

1989

А жити коли?

Як люди первісні, як діти наївні,
Безмовно приймаємо біди свої.
І злигодні наші - то лиха стихійні,
І черга їх вічно над нами стоїть.
В житті, що як мить, чи багато нам треба?
Для кого ж ті гасла і лозунги злі?
Громи й блискавиці народжує небо,
Та б'ють вони завжди лише по Землі.
Туманні ідеї, як привиди, бродять,
Вже важко збагнути, де храм, а де хлів...
Принизливий бартер, де хліб за свободу,
Такий же гіркий, як свобода за хліб.
І сиплеться час, що пустий, як полова,
І серце давно за врожаєм болить.
Бо зерен лиш стало, щоб викласти слово, -
Те "вижити" наше...
А жити ж коли?

1993

За круглим столом

Відпрацьований голос,
Заготовлений фон.
І, мов келих , по колу
Вже пішов мікрофон.

Від обличчя - обличчю,
Від руки - до руки.
Це застілля вже звичне,
В нім - роки і роки.

В цьому світлому залі
Не розмова, а вірш.
Кожен відповідь знає,
Запитання - тим більш.

І хитають основи,
І кінчають зі злом.
0 ці вічні розмови,
Що за круглим столом!

Тільки б часу їм стало –
Все рішили б. Та ось
Закінчилась вистава,
І життя почалось.

1990

З двотисячним!

І дожили, і дожили нівроку!
Лиш мить, як спалах вічності, майне –
І три нулі у колісниці року
Покотять вслід за двійкою-конем.

Покотять нас у далі невідомі,
У часу світ, що стелиться без меж...
Хай рік новий нам буде рідним домом,
А з ним - і вік,
Й тисячоліття - теж.

Хай не несе нам ні секунди злої
Усіх років уся грядуща рать.
Двотисячний! Як дивно: тільки слово!
Як легко круглі дати називать.

В знаменний рік відчинять скоро двері,
Як в сьогодення, села і міста.
Дві тисячі... Вже стільки нашій ері,
Що повела рахунок від Христа.

А ми дійшли, а ми дійшли, нівроку!
Ось перед нами він уже стоїть.
З двотисячним вас, добрі люди, роком,
З двотисячним, супутники мої!

2000

Хвилина

Притихла планета. Планета в задумі...
Є вічно у свята цей болю момент...
І вітер зелений задавненим сумом
Наповнює груди людей і знамен.

Хвилина мовчання... Оце ж недаремно
Святкуючий люд так схвильовано змовк...
Старіють над нами високі дерева,
А в пам'яті крони не зжовк і листок.

І тиша розкинула споминів крила.
І чути, як час крізь серця проплива...
Отак помовчать, щоб ця мить умістила
Всі чисті, і щирі, і вічні слова.

Спинились колони. Лиш кроком чеканним
Жива наша пам'ять продовжує путь...
Хвилина мовчання. Хвилина чекання.
Затихли живі, щоб загиблих почуть.

1988

Зміни

Час, усе міняючи з літами,
Врізнобіч немов себе простер:
Голуби домашні не літають,
Все літають горлиці тепер.

На землі ж, чому - сказати важко,
Може, світ лікуючи від лих,
Заселяють лікарські ромашки
Всі місця ромашок польових.

1993

Мамин годинник

Човга маятник та човга,
Тишу розділя...
А додолу гирю чорну
Притяга земля.

І двома руками часу
Древні дві стріли
У свою бездонну чашу
Кинуть рік старий.

Знов береться сива ненька
За роботу цю –
І тріщить ланцюг старенький,
Наче літ ланцюг.

Що не день - то гиря важча,
Довшає ланцюг...
О, живи, моя найкраща,
І не вір кінцю!

...За вікном в заграві січня
Вечір догорів.
Час відлічують космічний
Ходики старі.

1981

"Знаменний" день
Знайомий мій, престижний автор,
(Член і СП, й т.д й тп.)
Здасться, вчора лиш сказав ти:
"Сьогодні мій знаменний день!

З сьогодні - в партії я, друже,
То й ти зі мною порадій!" -
А я позаздрив, навіть дуже,
Твоїй ідейності тоді.

Я звик до чого вже завгодно,
Та все ж так скоро не чекав:
"Я вийшов з партії сьогодні, -
Вчорашній член мені сказав. –

Бо ідеали мої вищі,
Бо не туди вона іде.
Сьогодні з партії я вийшов,
Сьогодні мій знаменний день!"

Знайомий мій, престижний автор,
Я не здивуюсь, без вагань
В іслам подасться, може, завтра –
З ідейних, звісно, міркувань.

І щиро там чи нарочито
Із висоти своїх ідей
Він буде знову торочити
Мені про свій знаменний день.

1 гнівом вирветься у мене,
І він почує все одно:
"Та скільки ж днів твоїх знаменних,
І де твоє те знамено?

І за припущення прости вже –
Нехай хоч як воно не в тон:
Чи не тому ти і престижний,
Що зроду-бо - хамелеон?

Що ніс у тебе, наче флюгер,
Що вже до самого кінця
Не душу будеш свою слухать,
А владний голос гаманця?"

Живуть на світі такі люди!
За гонорар, за місце, чин
Він ким в житті не перебуде,
Допоки зробиться нічим.

1990

А ціни ростуть...

Коротка зупинка –
І знову у путь!
Між планом і ринком
В нас ціни ростуть.
Вже плану немає,
Ще ринок не встиг,
Тож, нива безкрая, -
Рости і рости!

Грядущини погляд –
Одна каламуть...
Чи виросте в полі –
А ціни ростуть!
Ростуть, виростають
Над нами вони,
І нас забивають,
Немов бур'яни.

Неначе природи
Спотворена суть:
Не знизу - на подив –
А зверху ростуть.

1991

Несолодке життя

Вже від зведень тих коротких
Сумно до виття...
І до чого ж несолодким
Робиться життя!

Де вони, терпіння мірки
В злої долі грі?
Воно й з цукром було гірко,
А без нього - хрін!

На солодощі неситі,
Хоча знає всяк:
Нам би личило носити
У гербі - буряк!

Наче вимело циклоном
Все за небокрай...
П'є республіка цукрова
По талонах чай.

1990

Влаштувався

Оце так-так! Оце побачення !
Ну, як живеш? Здоров'я? Стан?
Останній час тебе, одначе, я
Стрічати й зовсім перестав.

Та, бач, в такому уже віці я –
Не завжди вшквариш пішака.
Як веселюсь - то є міліція,
А як сумую - то "швидка".

1990

Все згоріло

І сама в тім правда щира,
Істина сама:
Знов сказала продавщиця:
- Стержня в нас нема!

Ще й добавила любенько
-Знає хай народ –
Що згорів - і вже давненько
"Стержневий завод".

Аж тіпнуло: "От роззяви!".
Взять хоч олівець,
Як говорять росіяни,
"На худой конец".

Та відкрилась на вітрині
Істина ще й ця,
Що немає в магазині
Навіть олівця.

Розчарований, іду я,
З подиву свистю.
Зрозуміє тут і дурень:
Фабрика - тю-тю!

Ну, хіба ж не супостати,
Ну,хіба ж не злить:
Дві такі потрібні хати
Взять - і попалить!

І зібравши такі вісті,
Я кажу при всіх: -
Це робота комуністів,
Не інакше – їх!

Це ж завдать такої втрати!
Легко відгадать —
Щоб не було демократам
Чим про них писать!

Хай кричать там що завгодно,
А писати - зась!
Оце слуги ті народні,
Це колишня власть?

Бач, якими прикидались,
Мабуть, кожну мить!
Як вони вже написались –
То нехай горить!

Поживи, мовляв, без плану,
Пошукай, де брать!
Ні, товариш таки пану,
Бачу я, не брат!

Отака-то ваша віра,
Отаке добро?
...Написав я цього вірша
Гусячим пером.

1993

По рецептах

Ну, не стало - і не стало,
Ну, й нема ніде –
День без нього не настане?
Небо упаде?

Інше, може, й діабетик –
А й воно ж туди!
Теж солодке все гребе те –
Довго до біди?

Може, їх, що з діабетом,
Більше тих, що - без?
Це ж для них сама дієта,
Коли цукор щез!

Їм же цукор - як отрута.
Де там! Ого-го!
Он стоїть, талони крутить,
Вимага свого!

...В порошках там , чи в таблетках –
То не нам рішать –
Треба цукор по рецептах
Людям видавать.

Де б солодке не дівалось –
На своєму стій!
В тебе є такий діагноз –
Значить, цукор твій!

А до їжі чи опісля –
Скоро втратить суть:
Їжу теж - іще не пізно –
В ліки занесуть.

1991

З приводу обміну купюр

Біля кас тих у тривозі,
Перемерзлі вщент,
Взнали: це ж по мафіозі
Вдарив Президент.

Мафіозі - люд бувалий,
Звик тримать удар.
А бабуся в черзі впала –
Де в неї той дар?

Бач, і задній, і передній
В черзі те й забув:
А удар же посередній,
Об'являли, був.

Що, якби на повну силу
Здумав загилить?
Так, мабуть би, і скосило
Чергу ту за мить.

1991

***

Народжена усталеним порядком,
Людино, ти права була, щораз
При кожній зміні, в кожному випадку
Волаючи: "О звичаї! О час!"

...Вже демонструє день нам, а не ретро,
Єства людського найстрашніший слід.
О порно! О наркотики! О рекет!
О магія, о мафія, о СНІД!

1990

З приводу деяких перейменувань

А час гуде, хвилює дзвонами,
І кличе, кличе все назад.
Коли вже там нове те зводити –
Старе не знаєш як назвать.

Чим далі - бачимо все краще ми,
Тут ні додати, ні віднять:
Ще готувать уміли пращури,
Та як не вміли подавать!

Назад, назад! За ретро-гонами
І нам би встигнути не зле.
І ми Очаків ще погонемо
В Кара-Кермен, в Ачи-Кале...

А щоб тій пам'яті розбурханій
Вже не було куди вертать,
Усі б міста Адамобургами
І Євобургами назвать.

Там - не червоні і не білі ми,
Там все безгрішне і святе...
Туди, туди, в туземність Біблії!
Якби ж не яблуко оте...

1991

Тоді – біда

Ну, чого ви так злякались?
Тут же в чому суть:
Люди, може б, лікувались –
Так хіба ж дадуть!

Може, нас вони рятують,
Хто ж його там зна...
Хай собі поголодують –
Більше буде нам.

На своєму хай поставлять –
Щоб одна вода.
Як обжерливість об'являть –
Отоді - біда!

1991

Не замерз би лиман

Вже новин отих мозок не зварює,
Тих нових, що печуть, як вогонь.
Ми чекаємо дня, як аварії.
Як угону, чекаєм його.

Та лишились і нам свої радощі,
І втішається серце тайком:
Куцурубський автобус ні разу ще
Не зіткнувся - тьху-тьху - з літаком.

Не замерз би лиман не до речі нам
(З голови не виходить угон!),
Бо опинишся раптом в Туреччині –
А в Стамбулі не ходить купон.

1991

У дзеркалі

Не перший рік варив ту воду:
Ходив до дівчини щодня
І розбирав дівочу вроду,
Як циган якості коня.
Його терзання аж душили,
Вони доводили до сліз.
То закоротка, ніби, шия,
То навпаки - задовгий ніс.
То мав претензії до стану,
А то — до лінії руки...
На себе в дзеркало поглянув:
- А й гарна ж дівчина-таки!

1993

Борги

Як вони швидко роки та майнули!
Зараз, як сон, наше горде минуле...
Згадками пам'ять війни!
З ближнім і з дальнім останнє ділили,
Наче молитву, роками твердили:
"Хай лиш не буде війни!"
Хто і коли угадав свою долю?
Щастя одвічно сусідить з бідою,
Де ту солому стелить?
Саме тоді, коли мир захистили,
Наші кишені зробились пустими -
Все ми за мир віддали!
...Голодно в хаті - так сито ж надворі,
Світ не забуде нас в нашому горі.
Щедрі добра береги.
Це ж ні для кого не є вже секретом:
Ми від війни врятували планету -
Хай повертає борги!

1991

Тільки б...

І до світу підем по науку,
І усім заплатимо за щось –
Тільки б те, що з'явиться у муках,
Убивати знов не довелось.

Тільки б хтось в прийдешнього розмові
Не промовив з нашої вини:
"Це було ще до Перебудови" -
Так як зараз кажуть "до війни".

1989

Доношую, дотоптую...

Я не прихильник вмерлого режиму,
Спішу до ринку просто напрямки.
Доношую радянську одежину,
Дотоптую радянські чобітки.

Уже й забув, яка була ціна їм,
Уже по них давно десь плаче хлів...
Та хліб я їм уже національний,
Мій дорогий, мій найдорожчий хліб.

Одна ще думка вільно і невільно
Заходить в бідну голову щомить:
Чи вистачить імперського вугілля,
Щоб незалежну зиму пережить?

...Кляну минулий час, як одержимий,
Розвінчую обмануті роки.
Доношую радянську одежину,
Дотоптую радянські чобітки.

1991

Наші гімни

Різниця слів не дуже тішить,
І в зміст один слова ті втерли.
"Живи!" - просили ми раніше,
І ось, як відгук: "Ще не вмерла…"

У ступі літ одне товчемо.
Немов його ми тільки й гідні...
Те "ще" в душі нуртує щемом:
Яке життя - такі і гімни.

Слова б нам добрі, вічні, чисті,
Думки б прозоріші від скла нам...
Бо ж Гімн - молитва за Вітчизну,
Яку і досі ми не склали.

"Живи, Україно, прекрасна і сильна,
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла..."
(слова з Гімну Радянської України)

1994

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.