Надіятись на себе – і почесно
І у житті, напевно, й головне.
Та є ще інша сторона у честі,
Яка душі ніколи не мине.
Я більшу цінність уявить не можу,
У ній-бо наша висота і глиб:
Це – вірити, що люди допоможуть,
І бачити, що вже – допомогли.
Юрій Зіньковський
Про автора
Юрій Зіньковський народився 13 листопада 1942 р. у с. Куцуруб на Очаківщині. Його батько, незаконно репресований у 30-і, кілька років відбував покорання у Сиблагу (Улан-Уде). Загинув на фронті Великої Вітчизняної війни в 1944 р., визволяючи Угорщину. Мати, куцурубська колгоспниця, згодом більше 20 років працювала техробітницею у Парутинській школі. Початкову школу майбутній поет закінчив у Куцурубі, а потім з матір’ю переїхав до с. Прибузького, далі – до Парутиного, де він продовжив навчання. Після закінчення школи деякий час працював вчителем початкових класів у с. Прибузьке, а згодом, вже й закінчивши заочні підготовчі курси Ленінградського педінституту ім. Герцена і отримавши запрошення на екзамени, поїхав не в Ленінград, а до Нового Бугу, вирішивши почати на педагогічній ниві з перших сходів. Після закінчення училища працював вчителем у Солончаківській школі, одночасно навчаючись на історичному факультеті Одеського університету. Кілька років працював сезонно в Ольвійських археологічних експедиціях Л.М.Савіна та О.М.Карасьова і О.І.Леві.
Зараз поет проживає у своєму рідному селі Куцурубі.
Першим великим захопленням Ю.Зіньковського була не поезія, а шахи. Він був першим кандидатом у майстри спорту з шахів на Очаківщині. Як "поет" - шаховий композитор – опублікував десятки своїх творів на сторінках української та російської періодики. Входив до складу збірної проблемістів Миколаївської області.
Перший вірш Ю.Зіньковського був опублікований 14 листопада 1964 р. в Очаківській районній газеті "Чорноморська зірка", яка з тих пір ось уже 45 років друкує твори свого постійного автора. Друкувався у Миколаївський та Київській періодиці, журналах "Дніпро", "Україна", "Донбас", "Прапор", "Жовтень", "Ранок", "Піонерія", піврічнику "Поезія" та в десяти колективних збірках (Одеса, Київ).
Перша збірка Ю.Зіньковського – "Теорема" - вийшла у видавництві "Радянський письменник" в 1987 р., друга – "Мій білий світ" - 2003 р. у Миколаєві, третя – "На довгій ниві" - 2006 р. теж у Миколаєві.
Поет пише про прості звичайні речі, про світ, який його оточує, про все те далеке і близьке, яке поза часом та простором і залишило глибокий слід і в пам’яті, і в серці.
Голова Очаківської райдержадміністрації О.Ф.Росинець
Світло і тепло
Світло і тепло
Мружиться клен спросоння
Віями голих віт.
Та ще до сходу сонця
Робиться білим світ.
І у воскреслий світ наш,
Що під весни крилом,
Спершу приходить світло,
І вже за ним - тепло.
Всяк, хто живе, той знає:
Так і в житті бува –
Спершу нас осяває,
Потім лиш зігріва.
Дружбу, а чи кохання,
А чи натхнення шал –
Зранку і до смеркання
Так зустріча душа.
Все, що дала природа,
Все, що життя дало,
Світлом найперш приходить,
Потім лише - теплом.
Думка, уже як звітна,
Бо крізь віки лягла:
Більше у світі світла,
Менше у нім тепла.
Чергу цю без обмежень
Тягне життя, як нить…
Світло лишає першим
Нашу останню мить.
Гра
Не тільки за себе - у шахи ж я граю!-
Я ще й за партнера найкраще шукаю.
В уяві моїй ця людина навпроти
Ходи найсильніші щоразу знаходить.
Усе вона вміє, усе вона бачить,
Найменшу помилку мою не пробачить.
Коли ж візаві виявляється й грішним,
Мені і від цього буває не гірше.
Уявне, яке полишаю за кадром,
Реальному зовсім не плутає карти.
Життя - це не шахи: партнери не ті,
Вони й розчаровують нас у житті.
Свято життя
Оживає завмерла природа,
Знову даль і близька, і ясна...
А природа - жіночого роду,
І жіночого роду — весна.
Скоро гілці бруньками іскриться,
Скоро сміхом заллється вода,
На зерно вже чекає землиця,
Бо жіночого роду вона.
Скресне вись і раптово, і дзвінко,
І, як проліски, будуть думки,
Що найперше любов - таки жінка,
Навіть віра й надія - жінки...
Хай же свято тобі в нагороду
Вже за те, що на світі живеш!
... Батьківщина - жіночого роду,
І планета жіночого теж.
Нічне
Ніч бсз кінця. Не мина, не збува,
Ніч за вікном і в постелі.
Стука годинник, немов відбива
Крихти від чорної скелі.
Стука та стука. Маленький такий,
Впевненість має залізну.
Вже його стрілки - його дві руки
Глибоко в скелю залізли.
Стука та стука. Світліше стає.
Морок щезає, відходить...
То не годинник - то серце моє
Знов мене з ночі виводить.
Стежкою дитинства
По цій стежині ти колись ходило,
По ній, мабуть, і збігло назавжди...
А полини і досі сивим димом
Усе пливуть по глині до води.
Іду, дитинство, милим твоїм слідом,
Як подих твій, назустріч вітерець.
І пахне знов далеким твоїм літом
За полином невидимий чебрець.
І знов та сама тиша вечорова,
І знов за кручі сонечко сіда.
Немов було усе це тільки вчора,
Немов літа не випила вода.
І на горі, на глинистому схилі,
Де, може, й стався часу перелом,
Мені махне, як мамина хустина,
Стрімкої чайки трепетне крило.
Пісня про один день
Текла коса через плече,
А над озерами очей -
Чаїні крила брів...
Не кажу пам'яті: "Засни",
І ночі дякую за сни,
Що повертають мені день,
Коли тебе зустрів.
Світило сонце з висоти,
Хіба воно – було не ти?
Пливла весни бистрінь...
Тобою все довкіл було,
Що зеленіло і цвіло –
Таким був той травневий день,
Коли тебе зустрів.
І обіцяв нам вічний час,
І майбуття пливло до нас
З усіх життя сторін...
Буяло полум'я весни,
Та він веснів би й восени,
Бо все одно це був би день,
Коли тебе зустрів.
З тобою ми тоді колись
Не розминулись - розійшлись,
Років між нами – стрій...
Та долі дякую за те,
Що не пройшов повз мене день,
На все життя єдиний день,
Коли тебе зустрів.
Далі буде
Валерію Бойченку
І рядок спинився круто,
Звівся нанівець.
Та читаєш: "далі буде" –
Значить, не кінець.
На шляхах років набута
Віра в майбуття –
Як часопис, "далі буде" –
Обіця життя.
За безмежжям сірих буднів,
Що гнітили нас,
Наче свято – "далі буде" –
Обіцяє час
Після мертвої остуди,
Як весни крило,
Воскресінням "далі буде"
Наближа тепло.
Під усім, що вже, як відтиск
Миті і століть,
"Далі буде", наче підпис
Вічності стоїть.
Захистить би тільки грудям
Точку больову...
Може, дійсно "далі буде",
Може, "далі бу..."
Горби
Біла барва не всю іще землю й лишила,
Ще холодній ріллі довга путь до сівби.
А уже попливли березневі вітрила :
Зеленіють горби, зеленіють горби.
Перший подих весни на моєму обличчі,
Я цю трепетну мить ще з дитинства любив.
І звичайно ж, тому, що до сонця з них ближче,
Зеленіють горби, зеленіють горби.
0 далека пора, де жилось висотою.
Де чужими були всі на світі "якби"!..
А довкіл, як земля, що звелась над собою,
Зеленіють горби, зеленіють горби.
Зірочки і зоря
І може, він тоді найдалі був від Бога,
Коли у мирний час війни героєм став.
А от же сотворив нам свято Перемоги,
І справа ця його, мабуть, чи не свята.
Що все – не за війну, ми знали тоді добре,
А інших не було, здавалось, і причин.
Та підсвідомо геть за іншу ніби доблесть
Всі нагороди ті генсек собі вручив.
Затихли в небутті всі лозунги і гасла,
Нової вже пори нові слова звучать...
Маленькі зірочки разом з життям погасли,
Та вічно пломеніть зорі святого дня.
На кордоні
Галактик немислимий плин
І в яблуках віти.
До осені десять хвилин,
Надворі ще літо.
Щось ніби і є, і нема,
А зараз, допоки,
Пливе таємнича пітьма
Між порами року.
І зорі у безвість летять,
В останню дорогу,
Мов іскри високих багать,
Запалених Богом.
З безодні зриваються крил
Безодні вітрами.
Роса, наче зоряний пил,
Сріблиться на травах.
Летять із такого здаля,
Що серце холоне.
І їм підставляє земля
Ще теплі долоні.
В падінні яскраво горять,
Невидимі досі. ...
…І знов полетіла зоря,
І ця - уже в осінь
Новорічний дощ
По грудню йшов, а це – й по січню,
Не притомився і не вщух.
О, ця погода новорічна,
Ніяк не може без дощу.
Зима в калюжах потонула,
І вся невчасна ця вода,
Як марні сльози за минулим,
Яке ніколи не верта.
В кімнаті зелено від хвої,
Маленький, тихий, теплий світ...
А зовсім поруч, за стіною,
Важке хитання голих віт.
Крізь їх чекання і неспокій
Ще з хмар минулої пори
Дощем у ніч Нового року
Збігає тихо рік старий.
Ворони
Ну, от і все. Що осені й робити,
Як до зими іти уже в полон...
А листопад, як поле після битви,
Не знати, чим приваблює ворон.
Та що знайдеш у цім холоднім вирі,
На цьому вже мертвіючому тлі?
Тепла останки десь гойдає вирій,
Нічого не лишивши для землі.
Крикливі кола у повітрі водить,
На землю пада, ніби й навмання...
Все щось шука – а, може, і знаходить
Довгоживуче мудре вороння.
Вічна гра
...Досить для кожного дня свого клопоту.
Біблія від Матфея, глава 6, вірш 34.
Хоч життя й горить, як ватра,
Все у нас, мов гра:
Відкладаємо на завтра
Сьогодення справ.
І бажання благородні,
І порив не вмер,
Але – тільки б не сьогодні,
Тільки б – не тепер.
Буде ж день, яка різниця –
Мов той день без меж.
Відкладаємо дрібниці
І велике – теж…
Може, віра в потойбічність?
Але час летить –
Вічно грається у вічність
Наша бідна мить.
За проліскам
А. Устименку
Над яром, де тихо й безболісно
Вмирав іще сніг до цих пір,
Скачав ти: "А підем по проліски!
Вони вже з'явились, повір!"
Не можу тобі не повірити –
Хоч ще ані бруньки в саду.
І будемо міряти, міряти
Вздовж берега глину руду.
На схилі холоднім і зривистім
Низовка шапчину зрива.
Ну де тому проліску вирости?
Все вигадки в тебе, дивак!
І тут же такою оздобою
Розхристаний день, мов наснив:
Тремтять у малесеньких дзьобиках
Блакитні краплини весни.
Їх квітами й рано мов звати ще,
Та нам від беззахисних крихт
Зробилося враз ніби затишно,
Тепліше зробилось від них.
Такі вже тендітно-незаймані
На мокрому холоді круч,
Що рвати їх – просто аж зайвина.
– Не рви їх, – сказав ти, – не муч.
Ми все, що хотіли, побачили, –
Сказав мій товариш Толян, –
Нехай прокидається зрячою
Ця й досі ще сонна земля.
...Ту саму дорогу ми міряли
Так само – хоча й не лише:
В селі про весну тільки мріяли,
А ми її бачили вже.
Початок
Зламалися лютого рамки,
І часу прискорився плин!..
На кручі, де сніг був ще зранку,
Уже підсихає полин.
Ще вчора у кригу закутий,
Лиман її скинув за мить.
І в кожній піщинці - секунді
Мелодія хвилі бринить.
Усе, ще невміло-дитяче,
Біжить, поспішає кудись.
Маленькі ракети неначе,
На гілці бруньки підвелись.
І в день цей, що тільки лиш виник,
Я, ніби у давнє, іду.
І дзьобики перших травинок
Проклюнули глину руду.
Іще не сказала ні слова
Весна у ключа на крилі.
Лиш березня радісні сльози
Течуть по обличчю землі.
Рівняння
Серпневою спекою стомлений,
Присів я під кленом старим
І давнє на аркуші стовбура
Побачив у зморшках кори.
Вже й ледве читалися літери,
Лиш плюс між "Сергієм" і "Лідою",
Що був у рядочку, як вісь,
Найкраще роками зберігсь.
Кора піднялася над ранками,
Що ж, час не таке затира...
Незаймана зовсім кора
Була вже за тими доданками.
Так сума лишилась не вказана,
Рівняння і знаку нема,
Та, мабуть, воно вже розв'язане
Раніше було обома.
Навіщо припущення, роздуми?
Усе, що записував ніж,
Йому диктувалось не розумом,
А серцем. Серцями, вірніш.
Постріл
Який ще там "життєвий простір"?
Життя миттєве, наче постріл!
У землю впало гільза - тіло,
Душа, мов куля, полетіла.
А вже куди летить вона –
Один Стрілець лиш тільки зна.
Час і людина
З роками час прискорює свій біг,
І цим він так відмінний від людини:
З того, що я раніш зробити міг,
Тепер зробить не встигну й половини.
Та, мов позаду цвьохкає батіг,
Спішу, спішу, рахуючи години...
З роками час прискорює свій біг,
І цим, мабуть, він схожий на людину.
Засипа листопад
Під лелечим крилом,
Як з останнім теплом,
З своїм листям прощається сад...
І усе, що цвіло, що зеленим було,
Засипа, засипа листопад.
Тихо серце шумить, але що поробить –
На землі він господар і над...
Всюди листя летить,
І мою кожну мить
Засипа, засипа листопад.
Всі стежки, всі путі,
Вже давно золоті,
Та по них не повернеш назад...
Все в земному житті,
Навіть у висоті
Засипа, засипа листопад.
Відліта висота, висота обліта,
Йде природа дорогою втрат...
Літа слід заміта
І мої вже літа
Засипа, засипа листопад.
