Джонс і Суворов
По вінця сонцем і вітрами
Налитий в кожному зелі,
Шумів по-літньому вже травень
На відвойованій землі.
Вони зустрілися, як друзі,
Хоча й не бачилися раніш.
Це так в суворовсьому дусі –
Вітати гостя найтепліш.
І гість з далекої дороги
Цим подивує ще й колись:
Заледь не з самого порогу
В обіймах дружніх опинивсь.
І ще одним тоді безмежно
Суворов Джонса здивував:
Він про війну за незалежність
Аж чи не все, здавалось, знав.
Фокшани й Римнік ще в майбутнім,
Іще не взятий Ізмаїл,
Та хто зустрів його, мабуть же,
Цей гість тоді вже зрозумів.
Хоч до альпійський перевалів
Час так життя і не довів, -
Поставить поруч з Ганнібалом
Вже друга кінбурнського він.
На дальнім будучи вже боці
Від не таких ще давніх справ,
"Європи першим полководцем"
Він росіянина назвав.
А друг востаннє ще здивує,
Остання зустріч, як "прощай" -
Боброву шубу подарує,
Як кажуть, "з власного плеча".
До шуби ще додасть Суворов
І горностаїв доломан,
Хай Джонс не тільки лиш суворо
Згада Росію і лиман.
Печальна пам’ять все освітить…
Чи встиг ті речі доносить?
Чотири роки лиш на світі
І залишалось йому жить.
Той день негода не захмарить,
Вже не заступить і біда…
І задушевно в мемуарах
Джонс про Суворова згада.
