Наша хата. Калинівна
Не пам’ять в минуле полинула –
Це фотом збережена мить:
І досі Варвара Калинівна
На призьбі низенькій сидить.
Доставлюсь мов часу машиною,
Туди, де ніщо не забув…
"Калинівна" – трохи смішило нас –
Це ж батько Калиною був.
…Хоч стіни хатини із каменю,
Та дах її був земляним.
Якою травою ласкавою
Він в травні мене полонив!
Забратись як на недозволене
Таємно по гілці кривій
І потім з таким задоволенням
Читати в духмяній траві…
…Солома долівці підмогою,
Солома в лежанці горить…
І довгими – довгими – довгими
Зимові були вечори.
В кімнаті ні світла, ні радіо,
З цієї та з інших причин
Завжди домовласниці раді ми,
А їй – тільки дай слухачів.
До влади зневажливо ставилась,
Молилась, щоб цар повернувсь,
Недобре казала про Сталіна,
А Жуков був любий чомусь.
Колись риболовством займалася,
Жила не з землі, а з води.
"Дуби" від уловів хиталися,
Бо й невід був теж не один.
А потім її розкуркулили,
І знову не так, як усіх:
Не землю лишила в минулому –
Зостались там парус і сіть.
…Зітхає Калинівна втомлено,
Вернувшись із далечі знов
Сюди, де на місці льодовника
Лиш яма, могила немов.
Мов те – берегти – в ній зосталося:
Як лід, що льодовник беріг,
Коли вже й за березень бралося,
У ямі лежав іще сніг.
…Неначе сама б не подужала –
Малечі ж і козир у масть! –
Накупить в крамниці "подушечок " –
І всі по дорозі роздасть.
На мене, бувало, нагримає, –
Строгенька була, та не зла.
…Якою вгощала нас рибою,
А що вже за юшка була!..
І ніби й роки не завадою,
І фото нагадує : тут
Цвітуть іще мальви під хатою,
Та лиш чорно-біло цвітуть.
Мама
Згадки знов попливли в край, де був я малим,
Де удвох ми до школи ходили,
Як одне, ми були, бо одним і жили
В тій старенькій Забальській хатині.
…Йшли з тобою кудись, я до тебе туливсь
І двозначністю часу проймався:
- Я не хочу рости, бо стара станеш ти,
А продовжувать далі – боявся…
Як ріка і місток, як вогонь і димок,
Ми були й поза домом так само:
З року в рік на урок мене кликав дзвінок
У руці прибиральниці – мами.
То війна, то життя – всі на долі путях
Чоловіка й дочку відібрали…
І своє майбуття, і єдине життя
Ти у думах і в праці єднала.
Пам’ятаю твій сум, пам’ятаю сльозу
При самій уже згадці про втрати…
Як провину, несу: докоряв, що в СУ
Ти мене не хотіла віддати.
Хоч стежиною дум у Забалку пройду,
Мов у часу далекого раму,
І невже хоч одну я і мить не знайду,
У якій ти жива іще, мамо?
Перший друг
Миколі Котенку
Від мене був двома роками старший
Мій перший друг – найперший у житті…
Такий близький, що навіть було страшно,
Коли у нас розходились путі.
Та розійшлись, і вже життя минає,
І навіть в часу інший уже вік…
І це тому, що давніх нас немає,
Не знаєш, чи й теперішні живі.
Уже листи до тебе не доходять
(Чи губляться в путі твої листи?),
І хоч це ще нічого не доводить,
Та є вже в ньому присмак гіркоти.
…Мій п’ятий клас, в Парутиному – перший,
І в незнайоме кожен ще мій крок…
І мама-прибиральниця так стежить,
Як я іду на перший свій урок.
Усміхнений, кремезний, кучерявий,
До мене на перерві ти підбіг –
І з того дня Миколка – забалчанин –
Так лиш в дитинстві – ближчий став за всіх.
В одному класі ми з тобою вчились,
Зі школи поверталися удвох.
І вже батькам знаходили причини
Для нових стріч, важливих для обох.
Учив бичків ловити під камінням,
Навчив і в шахи грати до пуття.
Лишилось у дитинстві перше вміння,
А друге залишилось для життя.
Не холодили дружбу нашу й зими –
А вже якими лютими були!
Мої санчата нас обох возили,
І ковзани твої на двох були.
А зими ті перегинали палку,
Здавалось, кожен день тоді сніжив…
І ми тонули у снігах Забалки,
Та більше я, бо ти на гірці жив.
Зате вже в літа сонячної міці,
Набравшись так – ледь шкіра не димить,
Ставали чорні, як на фотоплівці,
Яку удвох і проявляли ми.
Фантазії ми віддавали шану,
Уяви шлях в минувшину стеливсь.
І Куцуруб нагадував нам шпагу,
І пістолет – Парутине чомусь.
І не було б для нас тоді і дивом,
Коли б і еллін стрівся на путі,
Як по горбах ольвійських ми ходили,
Шукаючи "дельфінчики" оті.
…І ностальгії видима прикраса –
Останнє фото, як запізній щем.
На ньому ми з тобою іще разом,
На ньому дружби нашої ущерть.
З чужого плеча
Не стара ще, на зріст невеличка, –
Зріст із прізвиськом риб’ячим влад –
Тьотя Феня, – вона ж і - Камсичка,
Через балку навпроти жила.
Її батько, можливо як гордість,
Завжди вуса розкішні носив,
То ж носив він і прізвисько "Горький",
Будеш Горьким, коли ще – Максим.
Знаменитим в селі було тісно,
Тож не кожен належне і мав:
Був і Пушкін у нас футболістом,
І Будьонний наш – сторожував.
Всі великі – і сиві, й зелені –
Позбувались уже своїх тем.
У селі нашім мався і Ленін,
Який навіть не був і вождем.
І чуже, якщо гарне, й до віку
Можна, мабуть, носить залюбки.
В тьоті Фениного ж чоловіка
Саме з цим-от було й навпаки.
Він мав прізвище славою вкрите,
Та такою, що і ой-ой-ой:
Був же льотчик такий знаменитий –
Лавриненков – аж двічі Герой.
Та в селі, мов само то й собою,
Дядю Петю – чи не чудеса! –
Не по прізвищу знали Героя,
А по прізвищу жінки – Камса.
Своїм прізвищем дядько гордився,
Але й хто б не гордився, скажіть?
А на прізвисько, випивши, й злився, –
В цім його можна теж зрозуміть.
Що поробиш, такі парадокси:
Люди носять, бува, й не своє,
Та по нім лиш, допоки і носять,
Ти людей тих якраз узнаєш.
Цигани
До хрущовської зими давнім шляхом любим
Не в пустелі – між людьми кочували люди.
… Лиш зійде останній сніг, днями і ночами
Повертались повесні табори ключами.
По тепла просторах ріс, як весни неспокій,
Їхніх коней і коліс екзотичний цокіт.
І з’їжджаючи згори, за свою стоянку
Обирали табори завжди нашу балку.
Саме перше, звісна річ, напинали шатра,
І світили в нашу ніч їх високі ватри.
По одній, частіш – по дві завтра ледь не зранку,
Просячись у кожен двір, рипались циганки.
Набирали віщих поз, баки забивали,
І тітки про той гіпноз завжди забували.
Циганчата в кожен день тикались, мов шила,
Сороміцтво їх пісень все-таки й смішило.
Пам’ятається момент: сплюнувши цигарку,
Ром з флакона п’є "Кармен" на крамничнім ганку.
На стоянках і в путі – (це у геннім коді) –
Головніш за все в житті для циган – їх коні.
Лиш позаздрить їм село, більшого – й не вміє,
Бо куди сільським було до циганських – зміїв!
…Звісно, їли і пили, звісно, що – не дуже…
Мабуть, чимось і жили – це я вже про душу.
Втім, "нікого не суди – несудимий будеш".
Як і скрізь, так і завжди, всі ми – тільки люди.
…По минувшини путях, часом вщент розбитих,
Відлетів у небуття гомін їх кибиток.
Міжнародний матч у балці
О футбол дитячих літ, перші п’ятдесяті!..
Час розтане, ніби лід, давнє поруч сяде.
… І в калюжу м’яч летів, і котив городом –
Все те – перший у житті матч наш міжнародний.
Що нам, босим, колючки, коли справа в тому,
Що забальські хлопчаки грали проти ромів.
Знали: вміють танцювать – табору ж-бо діти!–
А вони ще вміли й грать, ніде правди діти.
Хай без правил, хай невлад, в іншім їх можливість:
Справді мавпяча була в циганчат рухливість.
Вже рахунок і забувсь того в балці матчу,
А от гру саму чомусь, ніби зараз, бачу.
…Вітер куряву гойда, в жовтій круговерті
Воротар Сашко Байдак брав м’ячі і мертві.
Поруч другове плече, віддано і палко
Захищалась нами честь цілої Забалки.
Після промахів – невдач гра у нас – що треба!
А вже сонечко, як м’яч, котить з поля неба…
Що важливіше від гри? Хай додому кличуть,
І пилюка, наче грим, на пітнім обличчі.
Все забувши, м’яч веду у вечірню просинь…
І підходить вже впритул до канікул осінь.
Танки
За ніч одну змінилась наша балка,
Ми про таке і мріять не могли:
Із зорями червоними на баштах
У нашій балці танки залягли.
Ми їх раніше знали тільки з фільмів,
Лише з екрану білого крила,
А підійти до них отак ось вільно –
Така можливість казкою була.
До них свої ми прикладали мірки:
Батьків загиблих славили вони –
Червонозорі тридцятичетвірки,
Герої ще недавньої війни.
Хоч саме ці в боях не побували,
Хоч саме ці не вийшли із вогню, –
Ми так завзято траки обчищали
І так любовно гладили броню.
До них щодня приходили ми, звісно,
Вже ніби все й побачили, – а йшли…
І нас веселі молоді танкісти
Не відганяли від своїх машин.
Нічні вже й тіні слались від палаток,
А екіпажі побіля багать
Усе співали, та ще так завзято –
Вогонь аж вище починав буять.
Пісень дитячих ми тоді чи й знали –
Війна так близько ще була від нас,
І ті пісні, танкісти що співали,
Були тоді і нашими якраз.
Та одного серпневого ще ранку,
Який туманам відкривав почин,
Знов стала балка іншою – без танків:
Як і з’явились – щезли уночі.
Куди помчали бойові машини,
І в нас тоді з’явилися відкіль?
Важкі сліди на грунті залишили,
А в пам’яті лишилися – легкі.
Криниці
Такою прохолодою в спекотний день повіяло,
Коли відро водиці я приніс,
Що знову пригадалися криниці, що поїли нас,
Із зорями дзвінкими аж на дні.
…Такі були обставини: малі водою відали,
З коромислом на плечах і росли.
І вітер нас по балочці з коромислами й відрами
Хитав, немов ходячі терези.
Несли болотом осені, несли зимою лютою
І кожен тоді воду мов святив:
То дерев’яні хрестики, щоби вона не хлюпала,
У повні відра клали ми завжди.
…А тітка нетерплячиться, вже щось і обіця мені –
Я відра всім виловлював не раз –
То ж з "кішкою", як з вудкою, тупцюю біля цямрини,
Доказую, показую свій клас.
Хоч спрагою знеможений, було, не менш ніж голодом, –
Та спробуй довго із відра попить –
Таким глибинним холодом вода ударить в голову –
Заледь не так, як градусами спирт.
І скільки не поїли нас – ніколи не міліли ви,
Бо ж вас поїла матінка-земля…
Негоди у вас цілили, а ви лишались цілими, –
Такими вас і бачу я здаля.
Чи, може, пощастило вам і перед часом вистоять,
Чи вже він випив унизу села
Глибокі ті криниченьки, усі з водою чистою, –
На зорях же настояна була.
Перші шахи
Лиш Забалка відає, тільки їй і знати,
Як в свого сусіда я вчився в шахи грати.
…Так завзято кореш мій грає не до речі,
В мене стільки програшів за один лиш вечір.
Судить нас на ганочку зовсім без поняття,
Схожа на циганочку, теж сусідка – Надя.
Аж на року віддалі – віддаль, що й казати! –
Буду я в учителя завжди вигравати.
…Чорні й білі ґудзики, саморобна дошка.
Та звучала музика гри самої коштом.
Що їй віддавалося? Що від неї бралось?
Як в дитинстві гралося – більше так не гралось…
Дошка – лиш за неї сів – це баян той самий:
По краях фігури всі – голоси з басами.
Чорно-біла музика під землянки дахом…
Чорні й білі ґудзики, мої перші шахи.
"Любитель"
Увесь довкіл зловити я об’єктивом рад:
Забалка – це й "Любитель", мій фотоапарат!
І вже було, як спрага, коли я встиг узнать:
Нема цікавіш справи, ніж фотографувать.
На плівці відпечатки всього, що находив,
Та це – лише початки, ще тільки – негатив.
Облич густа темнота, і неземний пейзаж –
Спасибі за роботу, проявник і фіксаж!
А світло все доробить, бо хист його такий.
І біле білим зробить, і чорне – навпаки.
У ванночці купаю світлинки я малі,
А потім починаю сушить їх на столі.
Не марна була праця, жаль одного мені:
Що кадрів лиш дванадцять в настільному кіні.
Простенький, примітивний, а все зробив, що міг.
І світ дитинства дивний хоч трохи та зберіг.
Усе щеза, минає, життя – коротка путь.
Нема оригіналів, а копії живуть.
…Давно уже негожий, лежить, як мертвий жук.
А викинуть не можу, і досі бережу.
Потік
Там, де балка й не балка, а яр,
Від села недалеко,
Не на повну ще силу буяв,
Та зростав усе клекіт.
То струмки і нові, і нові
В яр по схилах збігали.
У потік вже й долиною вів
Буйну воду загалу.
Із потоку лише, як буї,
Лопухи визирали,
Ніби злива всі води свої
Тільки тут і збирала.
За лиман сивим димом зляга
Хмар спустошених валка,
А вода рівчаками туга
Ллється й ллється у балку.
Купи сіна, і відра, й м’ячі –
Є потоку чим гратись!
І у розпачі бабця кричить –
До кози не дістатись.
Береги мов – хати по боках,
І високі ті води
Так щорік наливали бакай –
До лиману доходить.
Хоч співзвучна вода вже й біді,
Але що все це значить,
Коли раді їй дні молоді –
Ну, звичайно ж, – дитячі.
Коли дном уже річки були
І стежки, і дороги,
А кораблики наші пливли
Ледь не прямо з порогу.
…І в останній шкільний мій ще рік –
Так воно уже сталось,
Не вернувся у балку потік –
Яр в степу заорали.
Як буйки, пам’ять згадки гойда
І відносить назад лиш.
Відшуміла у балці вода,
Як дитинство, назавжди.
Замість епілогу
…Так з пізнім, бува, інтересом
Старі розбираєш листи:
Адреси…адреси…адреси –
За ними людей не знайти.
І села, й міста ще ті самі,
І жоден будинок не щез,
Та тільки в самих адресатів
Нема вже ніяких адрес.
Життя нас у строки затисло,
Все раз лиш прожити дано…
Забалка – адреса дитинства,
Яка вже не дійсна давно.
Життя в атакуючім гулі
На місці й на мить не стоїть.
Людина живе не в минулім, –
Та в нім лиш коріння її.
…Віднайдені в часі хвилини…
Примарне прожитого тло…
І ніби речдоки, – світлини,
Виходить, що все те було.
Не настрою лиш забаганка,
Не тільки було – навіть є.
Не марно ж при слові "Забалка"
Тепліше на серці стає.
***
Стриптиз
Вже не ловлюсь на похвалу дешеву,
Коли й хорошим вийде, може, вірш:
Писати вірші – це стриптиз душевний,
В нім за тілесний голого ще більш.
Яку ж до всіх довіру треба мати,
Яким наївним справді треба буть,
Щоби не тіло – душу відкривати,
Ще й задарма, ще й на роки, мабуть.
До того очі - просто прикипіли,
А тут вони, хіба що мимохіть.
Як легко людям розуміти тіло!
Як важко людям душу зрозуміть…
Не те що важко – і не треба, наче,
Бо на бігу в житті, що тільки мить,
Не глибину встигаємо побачить,
А те, що зверху, напоказ, лежить.
За свій стриптиз нічого і не хочу,
І лиш одна надія і втіша:
Що на льоту за мій якийсь рядочок
Колись чиясь зачепиться душа.
Від автора
Глибоко вдячний усім, хто допоміг мені у виході цієї книжки, а саме: Жулинській Людмилі Миколаївні, Дудкіній Ользі Дмитрівні, Куценко Марії Іванівні, Магу Ларисі Миколаївні і Гетманенко Лілії (редакція радіомовлення "Очаківська нива"), Куницькій Світлані Володимирівні, Крикун Галині Федорівні, Ласюк Олександрі Миколаївні, Петренко Лідії Тихонівні, Торонченко Ніні Дмитрівні, Байдикову Сергію Григоровичу, Барану Олегові Івановичу, Володьку Валерію Івановичу, Куликову Павлові Петровичу, Романенку Валерію, моїм однокласникам по Парутинській школі, моїм учням із Солончаківської школи, колективу працівників Куцурубської сільради, читачам Куцурубської бібліотеки, та бібліотекарю Тетяні Олександрівні Бурдизі–Ніколаєвій, а також тій дружній надихаючій атмосфері сприяння, яка панувала у залі Куцурубського будинку культури в день мого ювілею.
Люди, добрі люди,
Як мені без вас?
Хай життя вас любить,
Хай шанує час!
В суєті буденній,
І в душі свята
Що людьми й веде нас
Як не доброта?
Юрій Зіньковський
