Передзим’я
Негода накрила Очаків,
І він ще в осіннім вінку,
Готується зиму стрічати
П’ятсот уже хтозна яку.
Спішити причин ще немає,
Ще й зелені колір не зник.
І листя з асфальту змітає,
Не кваплячись, вітер-двірник.
Усіх кольорів і відтінків,–
Мов теж з листопадових тем,–
Летять по асфальту автівки,
Неначе їх вітер мете.
По вирію довгих алеях
Ключі, як століття назад,
Над іншою зовсім землею
В тих самих летять небесах.
Найпопулярніше видання
Це – усіх видань видання!
Над всіма воно витає.
Над всіма воно й стоїть
Бозна скільки вже століть.
І піднесене, і побут –
Всі на нього мають попит,
Що не більший і не менший,
А завжди один – безмежний.
Хто не вміє і читати,
Його твори хоче мати.
Диво з див: читать не вміє,
Але як же розуміє!
Тиражі його – космічні,
Його твори – справді вічні.
Не письмом – числом хороші,
Це видання, звісно, – гроші.
Аналогії
(звичайно, жарт)
Був Маяковський асом у більярді
І успіх свій пояснював таким
(А, мабуть, є від істини і в жарті):
Це лиш тому, що прізвище на – кий.
Звичайно, жарт, бо зовсім таки слабо
Колись у лузи кулі я вганяв,
Хоч і в моєму прізвищі так само
На тому ж місці "кий" отой стояв.
Якщо ж про віршів згадувать початки,
То я з великим на одній нозі:
Ну як з такою назвою мовчати,
Коли у ній вже й зразу ледь не "дзінь".
Спуск прапора
Один з кращих кораблів Чорноморського флоту ВПК (великий протичовновий корабель) "Очаків" за 20 років (з 1991 року) не змогли відремонтувати. А в серпні 2011 р. у Севастополі (Троїцький причал) на "Очакові" відбувся спуск андріївського прапора. Так закінчилась доля військового корабля.
Вірою і правдою відслужив своє…
Корабля без прапора флот не визнає.
Зараз мов потоне він, це прощальна мить…
Треба Касатонову прапор лиш спустить.
У строю рідня немов – всі ж-бо з ВПК!
Він колись підняв його, він його й спуска.
…Як життя змінилося за короткий час!...
Всі моря змістилися в Троїцький причал.
Жаль, але розплакатись – не для моряків.
Корабель розплатиться за гріхи людські.
Все на нім проставлено, і конверт летить
Поштою останньою далі й висоти.
Вірою і правдою… Сталось те, що є:
Корабля без прапора флот не визнає.
Славного і грізного – це ж було, було! –
Мабуть, буде зрізано на металолом.
І кінцем історії у мартенну мить,
Як у крематорійну, плоть його збіжить.
…Стрепенувся чайкою, в пам’ять відліта…
Над німим "Очаковом" – пустота.
20 років
Всі незгоди й протилежності,
Зупиніть свій довгий лік!
Двадцять років незалежності –
Це такий наш спільний вік.
Скільки в цьому слові мужності,
Скільки в ньому висоти!
Двадцять літ – це вік ще юності,
Нам до зрілості ще йти.
Цих років вікам не застити,
Та спливає рік, як мить.
Самостійність, що за паспортом,
Нам ще справами кріпить.
Двадцять літ – ще все попереду,
Але це й державний вік.
А двадцятий – і тепер уже
Ювілейний славний рік.
Всі незгоди й суперечності
Час в минуле забере.
Україно! З незалежністю!
"Ще не вмерла…" І не вмре!
***
Нічого більш не треба,
Окрім того, що є.
Земля, вода і небо –
Це все іще моє.
Все для душі і тіла…
І як їх розділя
Те, коли тілу тільки
Потрібна лиш земля.
Книжка
Т.О.Бурдизі – Ніколаєвій –
завідуючій Куцурубською бібліотекою.
З кожним днем життя все швидше тане,
І допоки я ще Ваш читач,
Ви знайдіть мені ту книжку, Таня,
Після моїх пошуків – невдач.
Щоби знов душа була їй рада,
Щоб її читаючи, ізнов
Все сприймалось, як велика правда, –
І життя, і дружба, і любов.
Скільки я читав колись такого,
Як я вірив, що воно й бува, –
Тільки лиш виходячи в дорогу,
Яка стрімко так тепер збува.
І свого знаходилось багато,
І вели до нього всі путі…
Але як у книжці відшукати
Те, що не зустрілося в житті?
Що колись примарним своїм краєм
Лиш торкнулось долі мимохіть…
Хай таких книжок уже немає,
Але, Таню, – все-таки знайдіть.
Ожеледиця
Пересіється те, що мелеться,
Все, природо, в руці твоїй.
Ожеледиця, ожеледиця
На дорогах усіх завій.
Аж поблискує, аж повискує,
Аж дзвенить льодяна ріка!
Холодок за лопатки бризкає,
І повітря хапа рука.
Обережний скраєчку тулиться,
Відчайдушний – на бистрині.
Нас просвічує зараз вулиця
Льодовим рентгеном своїм.
Осторога все ж тут не вадою,
І сміливості – лиш на гріш.
Не принизливіш хіба падати,
І відверто вже – не страшніш?
Пересіється те, що мелеться,
Варто вчасно, бува, збагнуть:
Де сьогодні – лиш ожеледиця,
Завтра буде надійна путь.
Прогнози і морози
Крізь "дірку" таємничу проліз на Землю Космос
І у мені, пилинці, знаходить свою ціль.
Згадаєш мимоволі, що рік цей високосний,
І головне – що в нього на самому кінці.
Наука й анекдоти розповідати може,
Хоча і невідомо, у чому їхня сіль.
Спини вже потепління, о наш всесильний Боже,
Бо скоро на планеті ми вимерзнемо всі.
В кінці зими
Вітри за ніч нагнали холоду,
Коли ж розвіялась пітьма,
Себе відчула знову молодо
На схилі лютого зима.
І диха знов повітря стужею,
І, як раніше, сніг летить…
Мабуть, зимі важливо дужою
Себе відчути і на мить.
Їй від вітрів тепер залежати:
Хай горішняк подовжить путь,
Та сніг цей довго не залежиться,
Лиш до низовки йому й буть.
Усе кругом таке зимове ще,
Хоча уже й перед кінцем.
Та й ми, бува, тим живемо лише,
Що забуваємо про це.
***
Над непідйомним трудиться мураха,
У неможливе думка забіга…
Та, хто не прагне – той лише й невдаха,
За все вагоміш прагнення вага.
Життєва нива лиш тому і родить,
Що нею ходить пошуку вогонь.
Без помилок – нічого хто не робить,
Та це й найбільша помилка його.
Весна сорок п’ятого
Вона вічність продовження матиме,
Часові їй кордони тісні,
Тій далекій весні сорок п’ятого,
Тій короткій травневій весні.
А земля і на трави повищала,
І на пам’ять все вища вона.
Наша пам’ять, що часом не знищена,
Б’є в серця, як у берег вода.
Все в тім році по-іншому сталося,
Ніби час у незвичне подавсь.
Так і болісно й довго чекалося –
Лиш у травні весна й почалась.
…І печаль знову владно полинула
Полином у святковості стан:
Неодмінно мовчання хвилиною
Перевитий вінок торжества.
І найдовше продовження матиме
Ця хвилина в печальнім кінці,
Коли День Перемоги стрічатимуть
Без її, Перемоги, творців.
Що казать, як життя має змогою
Лиш тому і продовжувать путь,
Що своїми стежками й дорогами
Його дні з Перемоги ростуть.
Її вік всі віки рахуватимуть,
Що їй час, коли вічна вона,
Та далека весна сорок п’ятого,
Та коротка травнева весна.
Чайка
До 100-річчя подвигу П.П.Шмідта
Велике лиш треба, мале – не втіша.
І рветься між небом і морем душа.
Та серце радіє: це ж доля дала
Йому дві стихії, немов два крила.
Іще не в минулім його кораблі,
Повітряні кулі несуть від Землі .
Розкрилені руки з життям обнялись,
Де барви і звуки, і води, і вись.
…Для інших польотів вже крила здійма:
"Командую флотом!" – а флоту нема…
А є лиш для тебе пекельна біда –
Палаюче небо й кривава вода.
Несуть вони чайку, в останнє несуть…
Роздвоївсь Очаків на крейсер і суд.
Веди без відмови, уяво, веди!
Орел двоголовий тут чайку судив.
Неначе з вершини останнє сказав…
А те, що лишилось, уже – Березань.
…Минулого постріл в саме майбуття…
Розбилось об острів крилате життя.
Повітря і земля
Колись гадали, що повітря
Лиш птаха втримати і зможе.
Тепер пора та, як повір`я
Що не літає лиш, о Боже!
Які у розуму провали,
Як наперед він мало знає!
Земля утрима все, гадали,
А флора й фауна зникає…
На всі боки
"Язык" а чи ж "мова" – що з них переважить?
У кожного власний мотив…
Ось є Тягнибок – мов не їхнє й не наше,
В який його бік і тягти?
Не кожному зразу усе це й до тями,
Така суперечність думок!
Воно і по-нашому ніби, бо – "тягне",
Та тягне ж не "бік", бач, а "бок".
І вже доказати не зможе і жоден,
Що краще з них – "бок" а чи "бік"…
А тут ще й "Свобода": від неї ж - "свободный".
Заплутався геть чоловік…
І хоч на приватного рівні розмова,
Та й спільного рівень не зник:
Ніколи, ніколи для нашої мови
Не буде чужим їх "язык"!
Тарілка
(але майже апокаліпсична)
Як добре було раніш:
Часто за півночі рискою
Що не зробив, на пізніш
Міг я відкласти без ризику.
Зараз лиш той молодець,
Хто в сьогоденні без винятку.
Гульк! – завтра світу кінець,
А ось тарілка й не вимита.
Атака
Про нього казали й казатимуть всяке,
А мабуть в однім його суть:
Життя не що інше, як вічна атака,
В яку всі без винятку йдуть.
Бійців пов'язали невидимі ниті
У наступі в лаву одну.
Не можна в атаці й на мить зупинитись,
Не кажучи вже – щоб вернуть.
На кожному кроці немислимі втрати,
Загиблими всіяна путь,
Та йдуть безупинно в атаку солдати,
В одному лиш напрямку йдуть.
І куля фатальна у кожного вцілить,
І мучить бійців лиш одно:
Чи справді атака ведеться без цілі,
Чи нам її знать не дано?
Якою ж великою має буть ставка,
Щоб смерть не вважать за біду…
Атака, атака, атака, атака! –
І я ще в атаку іду…
***
Збувається і не збувається,
І доля між ними, мов шов.
Як швидко життя відбувається,
Дивись, уже все і пройшло.
Яка ж і спасенна і вірна ця
Одвічна потреба мети:
Ніколи до краю не віриться,
Що йти вже нема і куди.
Дві долі
На все отримались ліцензії,
Що тіло й душу тішить.
Він з того випуску ліцейського,
Мабуть, найщасливіший.
Відкрились всі, які лиш двері є,
Весь в золоті і глянці
Гнязь Горчаков – міністр імперії
З вершинним чином – канцлер.
Усе, що іншим і не снилося,
Явою стало в нього…
Ще й далі інших простелилася
Його земна дорога.
Все склала доля подарунками
В життя широку рамку.
…А Пушкін був лиш камер-юнкером
У "Табелі про ранги"
"Переписувачам" історії
Хоч тре вам і муляє те, що позаду,
Хоч те, що позаду, свербить,
Змінити ще можна "сьогодні" і "завтра",
Вчорашнє – уже не змінить.
Ніколи й ніщо вже не може змінитись
В тій вічності літ і століть…
І що не по-людськи на цвинтарі ритись –
Пора вам давно зрозуміть.
Як добре, що вже молодість пройшла…
Ще не готове рвалося по швах –
Та тільки, щоб нове відразу й шити…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І що тепер спокійно можна жити.
Та вся пора у пошуках була
Всього хотілось від землі і неба…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І що тепер так мало уже треба.
Душа чеканням тільки і жила,
Лиш почуттями обирались дії…
Як добре, що вже молодість пройшла,
Що мною розум тільки володіє.
В такі усюди кликала душа,
Що навіть часом міг не дорожити…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І що тепер нема куди спішити.
Там і тривоги, і кохання шал,
Така в усім непевність і несталість…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І як погано, що приходить старість.
