Напередодні
Відлига – і допоки у грудня все навпіл:
Рябий, немов сорока, увесь як є довкіл.
В двох барв земля полоні, в двох кольорів – і вись:
То чайки, то ворони усе летять кудись.
Творцю для новоріччя – (роки – світи нові)
Потрібні тільки вічні дві барви основні.
Груші
Ось і знов на ранній груші
Жовте листя, як плоди,
Його вітер розворушить –
Лист не так, як плід. Летить.
Ще посиплються й поллються,
Бо ж до того йде воно,
Коли лампочки у люстрі
Липень викрутив давно.
У людей так не буває,
А в людей завжди було:
Коли пізнє дозріває –
Раннє вже і відійшло.
На однім ростуть і грунті,
Та плоди, як свою суть,
Найпізніші саме груші
В пізню осінь донесуть.
Слово, як життя
Всі слова, і довгі, і короткі,
Як життя, звучать одну лиш мить…
І гіркі вони а чи солодкі –
Сказане й прожите не змінить.
І в житті, і в слові світ не білий,
А рябий від радощів і мук…
А у слові, окрім літер – тіла ,
Є ще й дух, і дух цей, звісно, звук.
Між відмінним спільностей звичайних
Більш буває, ніж відмін, мабуть.
Як слова різняться за звучанням,
Так життя – тим, як їх проживуть.
Абрикоса
Ох, яка то була абрикоса!
Ще й тепер, через мур уже літ,
Провисає у пам’ять і досі
Буйна зелень гінких її віт.
Тінь під нею таким була колом,
Що коли вона в квітні цвіла,
То до неї зліталися бджоли,
Мабуть, аж із усього села.
А опісля, по липня причині,
Переповнена ним уже вщерть,
Жовта хмара над нашим причілком
Осипалась медовим дощем.
А тоді, коли небо вже плаче
Від сумних журавлиних зізнань,
У замети під нею, неначе
Всього жовтня пливла жовтизна.
В десять літ чи про "до" говорити –
Та я й після не бачив таких:
По гілках можна було ходити,
Що ходити – я бігав по них!
Як була мені мила і рідна
Мерехтлива ота висота,
На якій і Жюль Верна й Майн Ріда
Цілі дні я, бувало, читав.
…Тим провулком проходячи часто,
На те місце дивлюсь мимохіть,
Де пеньок почорнілий від часу,
Як надгробок низенький стоїть.
Клички
Їх час знайшов, їх час покликав –
До ладу й прізвище таки!
І тим вже нація велика,
Що в неї є брати Клички.
В їх іменах – бажань еліта:
Звучать, неначе божий дар,
Старе, як світ, латинське vita
І українське – володар.
І зріст, і руки вседосяжні,
І бронебійні кулаки –
Країни лицарі відважні,
Її сини – брати Клички.
Які б загрози не таїли
Їх візаві нові й нові,
Як території Вкраїни,
Були всі ринги світові.
Бо завжди звично й урочисто
В усього світу на очах
Іще до бою Гімн Вітчизни
Їх перемогою звучав.
Коли в Європу перед нами
Ще путь крізь відстань і роки,
Туди своїми кулаками
Давно пробилися Клички.
Граматика
Вже спішити було і нікуди,
Шал сесійний нарешті втих…
– Ось роз’їдемось по канікулах, –
Сумно й смішно сказала ти.
"По канікулах" - ми сміялися,
На граматиці уже зналися.
Завдяки, мабуть, і знаттю
Ми й роз’їхались – по життю…
Літній день
В сонця й вітру у полоні,
Ще густі й зелено-дужі
У свої маленькі дзвони
Стиглим дзвоном дзвонять груші.
Це хитання, це буяння,
Це гінке веселе світло –
Як природи привітання
До всього людського світу.
Сонце й вітер, сонце й вітер!
Сонце й вітер – як облога.
Б’ють по плечах зелен–віти,
Зелен-трави в’яжуть ноги.
Простягни до сонця руку –
Вітер-птах на руку сяде.
Повна світла, повна руху
Вся липнева зелень саду.
Брат і сестра
Ця правда, може, як світ стара:
"Язык" і мова – брат і сестра.
І по обличчю, і по душі
Близькі, найближчі – нема й межі.
Сестринсько – братські ці крони дві.
Старослов’янський їх корінь звів.
З глибин билини та з думи дна,
Щоб і були ми сім’я одна.
Святий сам намір – людей звести.
Вони ж між нами – немов мости.
Вони крізь відстань, яка є час,
Навіки, звісно, зріднили нас.
Хай встелять зорі всю путь добра.
Де завжди поряд сестра і брат.
Пара
Земля й людина – жінка й чоловік,
Він – засіває, а вона – народжує.
Так з року в рік. І вічність цьому вік.
І пристрасть їх життя не охолоджує.
І щоб цю пару якось відрізнить,
Зробить на інші чимось хоч несхожою –
Найбільша втіха – не засіву мить,
А та, що жнивна, на плоди помножена.
Звісно, часу вогонь – не вогонь кулеметний,
Та життя й перед ним також ставлять на кін.
А від мене до тебе тисячі кілометрів,
І від тебе до мене – десятки років.
Липень
Місяць літа середущий,
Сили літа в ріст ідуть ще.
Цілі днини сонце – жайвір
Ходить жаром над жнивами.
По садах синіють сливи
Сиві хмари сиплють зливи.
А вночі – пітьма і роси,
І стиха роботи гамір.
Та земля за ніч і досі
Охолонуть не встигає.
А вже скоро й зорепади…
Як уміють, чи як хочуть
Свої вічні серенади
Цвіркуни дарують ночі.
І на мед все важчі віти,
І бджола до цвіту липне.
Попереду літа й літа,
Адже це ще тільки – липень.
***
Під осінь берег зовсім посірів,
Воді все літо барву віддаючи.
І стало видно, що такі старі
Давно – давно вже не круті ці кручі.
Вода зелена піниться, біжить
Під жовтий схил, де вже синіє терен.
І довга хвиля на коротку мить
Усе ж встига вхопитися за берег.
Відстань
Євгену Субботіну
Обірвався зв'язок поміж мною й тобою,
Обірвався зв'язок з невідомих причин.
І за відстані й часу глухою стіною
Вже не знаю, чи голос твій досі звучить.
Як ти зараз живеш, розуміється, - пишеш,
Що хвилює тебе й заспокоює що?
Тільки б знать, що жива ця задавнена тиша,
Ти ж колись і коротку вважав за "просчёт"
Скільки встигло у нас народитись і вмерти
І живе для обох невідомих рядків…
Вже мовчать поміж нас тисячі кілометрів,
Вже німують між нами десятки років.
Тільки лиш і того, що колишнє присниться,
Тільки згадки одні, ніби ретро – кіно…
Між життям й небуттям невелика різниця,
Коли так от не бачиш людину давно.
Тополиний слід
І зелений світ побілів навкруг:
Ніби в давнє слід – тополиний пух.
З висоти дерев, з часу висоти,
Ніби щось бере і несе сюди.
Все летить, летить, устеляє діл…
І пушинка - мить з далини видінь.
Я по цім сліду до дерев дійду,
Тут і зупинивсь, далі часом – вись…
То полинний дух то лиш згадок хід…
Тополиний пух, тополиний слід.
Справи городні
Сапа в траву і в землю поринає
І куряву здіймає, наче дим.
Нерівний бій веду я з бур`янами:
Їм і числа нема, а я один.
Та якби тільки в тому була справа,
Що оточили мене зліва й справа.
Нерівність інша болісна мені:
Вони ростуть, а я - давно вже ні.
І головне, мабуть, найголовніше -
Сама робота теж не дуже тішить:
Там де не стало зараз лободи,
"Берізки" скоро буде як води.
Зведу її – дам ще чомусь рости,
Земля така – не любить пустоти.
Та тут ми друзі, бо ж не випадково
Я також не прихильник пустоти.
Хоч не люблю її я тільки вибірково –
На тих місцях де я щось посадив.
І відточивши зброю свою гостро
І з нею в бій ступаючи щораз,
Веду цей бій по – друге лиш за простір,
По–перше – я веду його за час.
За час, в який добро буде рости
На просторі, очищенім від зла,
І хай земля не любить пустоти,
Вона, крім зла, життя й добру дала.
Городні справи, звичні і прості…
Якби так просто все було в житті!
Червень
Шостий в року черзі – ще за крок весна –
Світлий місяць червень літо почина.
Світла повні очі, червень – світла дім.
Найкоротші ночі і найдовші дні.
Дні стають все вищі, світло – як прибій.
Сік у кожній вишні визріва в рубін.
Світло крони повнить, як життя саме.
Копіюють крони на листках себе.
І від сонця ніби у ромашок всіх
Пелюстки, як німби, круг голівок їх.
Вітер в дні минулі пух тополь зміта…
І кують зозулі всім живим літа.
Не журавлі…
Не журавлі ми, ні, не журавлі
У час, коли несе нас від землі…
Незримо й тихо всі колись відходять
Отак, як пара полишає воду.
Самі з води і зліплені найбільше
Від непомірних градусів життя
У хмари ми збираємось набіглі
Вже на вітрами вибраних путях.
Пливуть, пливуть невидимі потоки
У невідому ні для кого вись.
І віддаляють від життя потроху
Все, що життям також було колись.
Під грім і блиск, що вдарять в неба стелю,
В біблейський час ми й справді може ще
Новим пришестям вернемось на землю,
Як пара повертається дощем.
Перше вересня
Знову літо на другім березі,
Знову осінь прийшла до нас.
Перше вересня! Перше вересня!
Перша вчителька, перший клас…
Скільки, долі йдучи дорогами,
Встигнеш випить з життя ріки,
Щоб узнати: нема дорожчого
За шкільні золоті роки.
Віддаляються й віддаляються,
Ось і стали вже, наче мить…
Та хіба вони не вертаються,
Коли перший дзвінок дзвенить?..
Серпень вереснем вже перейманий,
І не зробить більш навіть крок.
Літо в році було перервою,
А все інше – один урок.
Літнім все навкруг почувається,
Ніби осінь – ще й не вона.
Та коли вона починається –
Краще школи ніхто не зна.
Перше вересня! Перше вересня!
Продзвенів дзвінок і замовк.
Знову літо на другім березі,
Осінь знову йде на урок.
Джерело
Там, де спориш по схилу вгору лізе,
Устріч йому, прозоріше за скло,
Біжить, біжить із глеїстого зрізу
І в лопухи збігає джерело.
Із-під землі, знайшовши путь до світла,
З глибинною гірчинкою вода,
Пробігши зовсім коротеньку відстань,
Уже в пісок і знову пропада.
Щось є у цьому від людської долі –
На мить з’явитись, щоб піти навік,
Та порівнянь таких в житті доволі
І геть не в їх вода збігає бік.
Біжить вода, і дзвін збігає з нею:
Коли струмок ще цівка лиш одна,
До неї, там, де б’є вона із глею,
Хтось амфори горлянку приладнав.
Ольвійський витвір вибитий прибоєм
З глибин води і з часу глибини…
Тепер крізь нього спраглого напоїть
Глибінь землі, що джерелом дзвенить.
Хоч день по вінця спекою налитий,
Та дзвін води, неначе срібний сміх.
Бо амфора тепер така велика,
Що в ній напою вистачить на всіх.
А врешті-решт, біжить вода – та й годі,
Біжить, як часу нескінченна нить.
Маленький водообіг у природі –
Джерельна до лиманської біжить.
І моря перепливали
Які лиш їх не бачили світи,
Де лиш запорожці не бували…
Життя прожить – не поле перейти,
Та вони й моря перепливали.
Мабуть то Бог козацький їх беріг:
На своїх міфічних майже "чайках",
Вони, Дніпра лишаючи поріг,
Брали хіба тільки лиш Очаків.
І хтозна, може то не тільки з дум:
Одягнувши щогли в шаровари, –
У скрути час попутний вітер дув –
"Чайки" море справно шарували.
А вже річки – ну, скільки там пливти?
Козаки, як скіфи а чи таври,
Узявши власних коней за хвости,
Вже й пливли, як здовжені кентаври.
Та що вгорі, коли тоді і низ
Вів не раз, бувало, і до звершень.
І зараз кажуть козаків човни
І були підводними найперші.
І зла чужої звідавши води,
До добра, до рідної вертали…
Життя прожить – не поле перейти,
Та вони й моря перепливали.
Ніщо не чуже
Скільки скраяно часу ножем
І в житті уже більше не світить!...
А мені ще ніщо не чуже
І з того, що лишилось на світі.
І усе до душі промовля,
І усе небайдуже і досі,
Хоч літа, що весніли здаля,
Вже зі мною, і звати їх "осінь".
Я не скаржусь на долю свою,
І не заздрю ніколи й нікому.
День проживши, на тому стою,
Що і вечір не крапка, а кома.
Днів граматика стала не та,
І дрібниця зростає до справи.
Знаки оклику ставлю і там,
Де раніше ніколи не ставив.
Пам’ять мить давнини береже,
Серцю мить сьогоденного світить.
І мені ще ніщо не чуже
У великому білому світі.
