Загадка
Уранці – аж на чотирьох,
В обід – на двох і вже на трьох – увечері.
Таке міг загадать ще Бог,
Торбинки літ вкладаючи за плечі нам.
Не зміни ці за день один,
А сам цей день нам розгадати задано.
І ввечері, в кінці ходи,
Загадка хоч і пізно та розгадана.
Спека
Цілить сонце стрілами в кожну мить.
Ходять хвилі спінені – мов кипить.
В спеку передозену вже й чимдуж
Пнеться, парадокс немов, лід медуз.
В яр задуха всілася, як вода.
Та ще й жовто сіється лобода.
Ставить жовту латочку в зелень суш.
Догоріли лампочки ранніх груш.
Пеклом не обділений світ увесь.
Вигора до білого синь небес.
Ми – свічки, з нас котиться піт, як віск.
Сухо сиплять коники сірий тріск.
По траві їх низько вже йду згори,
А від мене бризками – кольори.
І мов легше дишеться хоч в ту мить,
Коли спека стишиться – не тріщить.
***
Все чайки негоду пророчили,
І густо крізь білий туман,
За хвилею хвилю накочував
На берег кипучий лиман.
А потім, неначе й кінчаючи
Роботою сповнений день,
Всі хвилі до ночі причалили,
Вляглися під кручами десь.
І білою піною в темені,
Де їх закінчилася путь,
По березі тиша розстелена
До самого ранку, мабуть.
Дев’яносто!
Парутинській бібліотеці
Вам – дев’яносто років!
Що не кажіть – це звіт…
Хай Ваша нива родить,
Славить книжковий рід.
…Вже з тих років далеких
Довга прослалась путь…
Перша бібліотека!
Міг я тебе забуть?
Ось і за літ стіною
Давнє немов за крок.
І до цих пір зі мною
Запах твоїх книжок.
Це ж від твоїх томів я
Грівся, як від тепла…
Завжди книжок домівка
Рідна й мені була.
Пам’ять знаходить стежку
В безповоротний час…
Все, що було найпершим, –
І наймиліш для нас.
…Ось у близьке далеке
Я й відшукав сліди…
Здрастуй, бібліотеко!
Себто, живи! Завжди!
У кінці
Згасла варта і знов необхідним вже заходом
Вже для вечора й жар заливать на порі…
І хмарини пливуть білим димом від заходу,
Де й сьогоднішній день до кінця догорів.
Над лиманом так гірко розплакалась чаєчка,
Що її вже й до ночі не втішить ніщо…
І мов нагад колючий, що й літо кінчається,
Через стежку в траву дріботить їжачок.
8-ме березня
І знизу й зверху прибуває
Розталим холодом вода.
Між року пір одну лиш знаю,
Яку людина вигляда.
Та й не одна людина тільки –
Усе довкіл її чека.
І пише по рядочку гілки
Бруньками березня рука.
Немов струна, нап’ята туго,
Так слово "березень" дзвенить.
Природи сили в нім напруга
І світу зелень і блакить.
Траві з’явитись ніби й рано,
Та зеленіє вже земля.
Сьогодні все переднім планом,
Що вчора бачили здаля.
Хоч день цей пролісок лиш ніби,
Коли земля ще після сну.
Але тепла і світла німби
Від нього вже на всю весну.
Зустріч
Далеко до звуків ще півнячих,
Під солі чумацької слідом
Сьогодні – вже завтра? – опівночі
Весна зустрічається з літом.
Той втомою добре пригнічений,
Той в сон уже перший закутий –
І буде ніким не помічена
Ця зустріч, не довша секунди.
А в природі ніщо і не зміниться,
Природа до сталості прагне.
Так само акація піниться,
Так само вона іще пахне.
Зійшлись і уже й розминаються
Секунди весняні і літні…
Тому, що вночі відбуваються,
Ці стрічі, мабуть, непомітні.
Світло життя
Зірки, а не планети народжують вогонь.
Планети – лиш монети з відбитками його.
Вечірні і досвітні, усі як є таки.
Планети і помітні лиш зорям завдяки.
Хоч світло їх не власне на зоряних путях.
Але який прекрасний сам потяг до життя.
На них, а не на зорях життя чи його слід.
В небесному просторі лише шукати й слід.
В безмежжі зоресвіту, що космосом кружля,
Не лиш від сонця світить, можливо, лиш земля.
Весна
А на снігу поширшали проталини,
Бруньки повзуть по гілочці-путі…
Вона одвічно і близька й віддалена,
Як перше все в природі і в житті.
Ще між рядків зими уже читаємо
Її, бува, й пунктирні письмена…
Одну лиш пору року і чекаємо,
І у житті пора ця лиш одна.
Лише одна… Та за всіма печалями,
Що не вернуть її, оту, одну,
Оновлення природи зустрічаємо,
Неначе і життя свого весну.
Які тут інші можуть бути версії?
Що це вона – усе навколо "За"!
Краплина збігла з гілки перемерзлої,
Немов сльоза – щаслива вже сльоза.
Краснодон
Незабутнє враження від давньої поїздки
Я з дитинства це знав. Мабуть, знав і навіщо
Все життя його вірно у серці беріг.
Краснодон, Краснодон! Твоя слава навічна
Умістилася вся у миттєвості їх.
В круговерті подій, в змін прискореній гонці
Вже й самого життя невідома ціна.
Але варто сказати лише : "краснодонці" –
І вже ніби назвав їх святі імена.
…Саме травень буяв. І у всіх його звуках
Вже по вінця було і тепла й теплоти.
Мені ж зимно було від душевної муки,
Я приїхав туди, щоб від себе втекти.
І Дев’ятого йшов у святковій колоні
Під червоного стягу високим крилом.
І звучало в мені "Це було в Краснодоні"
Так, немов "Це було" все зі мною було.
І прощальний рядок із музейної рамки
Аж до серця мого кожне слово тулив.
Краснодон! Ти тоді мою свіжу ще рану
Давнім болем своїм таки справді цілив.
…А під вечір ізнов було сумно і гірко,
І душею, і тілом за день находивсь…
І світилась вгорі дев’ятиповерхівка
Над будинком, в якім Кошовий народивсь.
***
Все меншає, меншає тих,
З ким зводила доля не раз.
У смерті нема вихідних,
Вона пам’ятає про нас.
Без всякої зовсім війни,
Пройшовши земну свою путь,
У братський могилі вони,
Яку і минулим ще звуть.
І юні, і вже у літах,
І смуток, і пам’яті щем…
Ми – листя, воно ж обліта,
Бува, і до осені ще.
І час їх обличчя не стер,
У часу велика вина,
Що я пам’ятаю тепер
Уже і не всі імена.
Чи згадки доходять до них?
Бо відгук – лиш тиша німа…
У смерті нема вихідних,
А, втім, і в життя їх нема.
Вікно
І як же хочеться, бува,
Щоб не були мої слова
Лише словами і не більше,
І щоб в однім бодай хоч вірші
Жили життя прості дива.
Щоб у рядочка на путі
Слова зійшлися так і ті,
З яких летіло жовте листя,
Щоб лет його з тим летом злився.
Що в крон жовтневому житті.
Хай би слова, як журавлі.
В захмарній плакали імлі,
Летіли в пізнім сивім небі,
Коли воно щеза для тебе
В ключа на вирійнім крилі.
В слова лягає на папір,
Що чує слух, що бачить зір.
Та лиш тоді воно озветься,
Коли його зігріє серце,
А як йому усе зігріть?
Прошу у Бога одного:
Хай буде це мені дано,
Щоб хтось хоч раз під журавлями
У вірш колись мій так заглянув,
Неначе в осені вікно.
Перед відльотом
Коли щемом дійде вже до тями,
Що попереду мало так гін,
Тоді пам'ять зліта над місцями,
Які й досі душі дорогі.
Її крила все мають і мають,
То близькі, то далекі вони…
У птахів так буває ще, мабуть,
У птахів, може, тільки одних.
Листопадом піднесена зграя,
До відльоту в далекі краї
Все кружляє, кружляє, кружляє,
Облітаючи гнізда свої.
Залишаючи землю широку,
Вибираючи в небі путі…
У птахів так буває щороку,
У людей – тільки раз у житті.
Смородина
Доки аж грудень з морозами
Тут не пройде мимохідь,
Листя останнє смородини
Буде теплом лопотіть.
Стільки разів уже змінена
Барва первісна його…
Жовто – зеленою піною
Збіг листопаду вогонь.
Сірим туманом зволожений
Вітер, як стриманий плач.
І на вершечку смородини
Гасне забутий кумач.
День Незалежності
І зеленню крони по вінця налиті,
І дихають сонцем вітри,
А літо згортає, згортає щомиті
Високі свої прапори.
Ця днина приходить у жнивному німбі,
В ту пору приходить вона,
Коли вже зерно називається хлібом
І сік на шляху до вина.
Вже стільки зібрали, ще стільки зібрати…
І віра продовжує гріть,
Що храми вже зводять не папертей ради,
А тільки лиш для вівтарів.
І час незалежності лічить годинник,
І літо за обрій сплива…
І знаємо: день цей – лиш перший ужинок,
Ще будуть великі жнива.
Вже тягнуться в осінь і лози, і віти,
Ще тиждень – і серпень минув…
Стрічаємо день свій на заході літа,
І віримо в долі весну.
1992р.
Пішаки і королі
Один пішак питав колись ферзя:
- Скажи, чому така моя стезя,
Що й там, вгорі, на кліточці останній
Все ж королем ніколи я не стану?
І пішакові ферзь відповіда:
- Що королем не станеш – не біда,
Це так у грі, а й у житті бувало,
Що пішаками королі ставали.
***
Спливає час без вороття,
Минуле - тільки спомини…
Я світом цим на все життя
По – доброму здивований.
Я вдячний людям тим, які
Мене в путі підтримали.
Вони - тепло моїх рядків,
Моїми стали римами.
І навіть спомини про них –
Як на снігу проталини…
А що не зміг, а що не встиг –
Такі були обставини.
Так довго в пам`яті вони –
Аж пам'ять вже в оскомині,
Та світом цим я й восени,
Як в юності, здивований.
Забалка
Поема про дитинство
Як пролог
Дивувався не раз тоді змалку я:
І чому цю частину села
Називали всі люди Забалкою –
Вона ж балкою саме й була.
В ній дзвеніли ярки водограями,
Коли верхній довкіл вже й підсох.
А за нею – сади й виноградники,
Яків Гнатович цар там і Бог.
Та зате лопухи які – велети! –
Виростали на місці води.
Там колись я на першому велику
Вчився падати ще до їзди.
Там колись я почув – не здавалося, –
Як дзвеніла ранкова роса.
Там вербою акація звалася,
Що в куточку городу росла.
В інший бік моя пам’ять полине ще –
Де в села на полиннім кінці
На розлогому жовтому глинищі
Ми ганяли осінніх зайців.
А над нами розп’яття світилося
На хресті, що в безвір’я вростав…
"До Хреста" – на селі говорилося,
"До Хреста", а немов – "до Христа".
…І тепер вже хоч споминів кроками
Заверну ненадовго туди, –
Мbr /ов до в балці криниці глибокої,
До якої по воду ходив.
Лисеня
За роками вже й не пам’ятаю,
Де воно взялось, те лисеня,
За яким глухими кураями
У гурті і я тоді ганяв.
Повнив балку вересневий вечір
Тінями згасаючого дня,
У гурті й дорослі, і малеча,
Попереду – тільки лисеня.
Певно, у того ще лисеняти
І гріхів ніяких не було.
Та навіщо людям те і знати,
Є лисиця, – значить, є і зло.
Цілились і палками, й грудками
У азарті гону, як в диму.
І загнали врешті в якусь яму –
Все. Кінець. Не вибратись йому.
Добивали зверху чим попало,
Що могли довкола підібрати.
А воно все в ямі плазувало,
Все ще не хотіло умирать.
У крові, маленьке, жалюгідне,
З перебитим, видно, вже хребтом.
Так людській злобі невідповідне –
Ним себе відчув перед гуртом.
І жалю відкрився ніби клапан,
Потаємно, мовчки, звісна річ,
Я стояв над ямою і плакав,
Добре, що була вже майже ніч.
Всі ми з часом іншими стаємо,
Та, бува, що давнє й доганя.
…Знов стою над ямою тією,
У якій вмирає лисеня.
У живого стільки різних значень,
По якомусь можна навіть бить.
Тільки дітям це не треба бачить,
І тим більш, самим це не робить.
