Очаківська орда (білгородська, буджацька або Аккерманська) - названа так від сусідства з фортецею Очаків: складалася з ногайців, що переселилися в XVI ст. з Криму в Буджак. З половини XVIII ст. почалося зворотне переселення буджакських татар в Таврійську губернію, а в кінці ХІХ століття і їх остатки були виведені на південь Криму.
Очаків - позаштатне місто Одеського повіту Херсонської губернії, на мисі, який омивається зі сходу Дніпровським лиманом, із заходу Чорним морем. Місцевість, займана містом, відома з часів глибокої старовини. Тут було знамените поселення мілетян - Ольвія, а на місці міста, за часів Геродота, стояла еллінська колонія Алектор і храм Деметри. Острів Березань, який знаходиться в 12 верстах від міста, по-турецьки Бірю-узень-ада, був відомий ще скіфам. Фортеця Очаків, під ім'ям Кара-Керман (Чорна фортеця) або Озу-калі (Ачі-кале, Очаків), збудована в 1492 році Кримським ханом Менглі-гиреєм і вскорому часі піддалася нападу литовців. Пізніше Очаків був опорним пунктом турецьких володінь в Чорномор’ї і центрі обширної Очаківської землі, що охоплювала чотири міста: Очаків, Аджідер (Овідіополь), Хаджібей (Одеса) і Дубоссари і 150 поселень татар, молдаван і російських утікачів-розкольників, що жили в так званій “ханській слободі”. Очаків у той час неодноразово розорявся Москвою, Польщею і особливо Запорізькою січчю (у 1523 році - кошовим отаманом Дашкевичем, в 1526 році - московським дяком Ржевським, пізніше Адашевим; у 1688, 1692 і 1694 роках піддавався нападу з боку малороських гетьманів). Про військові події під Очаковом в XVIII столітті дивися нижче. У 1792 році катеринославським губернатором Каховським, по наказу імператриці Катерини II, було закладене, замість фортеці, місто, приписане в 1795 році до Вознесенського кругу Вознесенського наміснитцтва. У 1796 році Очаків увійшов до складу Новоросійської, а в 1802 році - Миколаївській губернії, причому його жителі отримали десятирічну пільгу від казенних податків. З 1806 року залишений безуїздним містом і, після відкриття порту в Одесі, поступово втратив колишнє торгове значення. У 1852 році скасовані очаківські укріплення; у 1854-55 роках бомбардувався з боку флоту сполучених держав. Міської землі 8322 десятина 1425 квадратних сажнів. Жителів (до 1 січня 1896 року) 7218 (3562 чоловіки і 3656 жінок): дворян 62, духовного звання 48, почесних громадян і купців 916, міщан 5095, військового стану 632, селян 423, інших станів 42; православних 5934, розкольників 110, католиків 55, протестантів 44, євреїв 1042, інших сповідань 33. Дві православних церкви, єврейська синагога і молитовні будинки; приходське училище, школа, дві лікарні - міська і земська; купецька гавань. Привіз товару морем - незначний. Вивіз, головним чином хліба, що скуповується тут, - в Одеський порт. Переважає каботаж (до 99,8%); закордонні судна заходять сюди рідко. Всіх суден в рік приходить не більше 250, з тоннажем близько 6,5 тисяч; відходить така ж кількість. Всього крупних торговельно-промислових закладів - 41, з них: значний цегляний завод, що виробляє в рік до 3,5 мільйонів штук цеглини (оборот до 25-30 тисяч рублів), три рибних заводи, паровий млин, 27 вітряних млинів; решта закладів - бондарські, слюсарні, меблеві та інші. Оборот всіх закладів не перевищує 40 тисяч рублів в рік. Міських доходів (у 1895 році) 68 844 рублі, витрат 66 230 рублів, з них: на утримання міського управління 3850 рублів, на учбові заклади 5485 рублів, на лікарську частину 1310 рублів. Міський суспільний банк, відкритий в 1867 році, з основним капіталом в 25 тисяч рублів. Метеорологічна станція. Маяк, з двома баштами і двома знаками.
Прагнення Росії на початку XVIII століття оволодіти Північним Чорноморським побережжям зустрічало в Очакові одну з істотних перешкод; тому, вже в 1737 році Очаків був поставлений фельдмаршалові Мініху головним предметом дій. 30 червня російська армія обклала фортецю; 1 липня турки були витіснені з помешкань, які прилягали до неї, і садів та розпочате бомбардування; 2 липня Мініх, користуючись пожежею, що спалахнула в місті, повів свої війська на штурм, зупинений глибоким ровом. Штурмувальники, не маючи ні драбин, ні фашин, почали відступати; але в цей час злетів на повітря у фортеці пороховий льох, і захисники, охоплені панічним страхом, побігли до своїх суден, які стояли біля берега. Наша кіннота кинулася переслідувати їх, а потім увірвалася в місто, яке здалося. Проте, вже 5 липня Мініх, унаслідок недостатнього продовольства і підніжного корму, виступив з фортеці, залишивши в ній загін (близько 8 тисяч) під начальством генерал-майора Штофельна. Опісля двох тижнів до Очакова підійшла наша флотилія і забезпечила фортецю життєвими запасами; але останніх вистачило не надовго, а хвороби, які розвинулись, довели чисельність гарнізону до кінця вересня, до 4-5 тисяч. Турки, дізнавшись про відхід головних сил Мініха, зважилися знов оволодіти Очаковом, 14 жовтня обклали його і почали бомбардування. Штурмування, проведені ними 23, 25 і 28 жовтня, були відбиті, і вони відступили до Бендер. У 1738 р., унаслідок появи морової виразки (чуми), Штофельну наказано було, розоривши вщент Очаків, повернутися до України. По миру 1739г., Очаків залишився за Туреччиною. У першу кампанію російсько-турецької війни 1769-74 років дії проти Очакова велися тільки запорожцями, що робили набіги на його околиці; у другу компанію спостереження за Очаковом доручене було загону генерал-майора князя Прозоровського, якому вдалося завдати поразки 4 тисячам турок і татар, що розташувалися під стінами фортеці. У кампанію 1788 р. Очаків був обложений армією князя Григорія Потьомкіна, за сприяння російської флотилії, під супроводом принца Нассау-Зігена, якому вдалося частково знищити, частково відтіснити турецький флот Гассана-паші, що стояв під Очаковом. Облога продовжувалася з кінця червня до початку грудня. Потьомкін, розраховуючи на добровільну здачу фортеці, не хотів робити штурму і обмежувався посиленим бомбардуванням, але поки він сам, розташувавшись під Очаковом, вів життя праздного сибарита, оточеного пишнотою і розкішшю, положення військ його, при настанні осінньої негоди, зробилося нестерпно важким, і вони наполегливо почали просити, щоб їх вели на штурм. Проведений 6 грудня штурм відрізнявся страшним кровопролиттям, оскільки турки захищалися відчайдушно; фортеця, проте, була взята і по ясському миру 1791 р. залишилася за Росією. У східну війну 1853-56 років, після падіння Севастополя, Очаків був зайнятий загоном генерал-ад'ютанта Кноррінга, але після взяття Кінбурна очищений. В кінці царювання імператора Олександра II між Очаковом і Кінбурськой косою зведені сильні укріплення, що загороджують доступ в Дніпровський лиман.
Кінбурнська коса - вузька піщана смуга між Дніпровсько-Бузьким лиманом на півночі і Чорним морем і Єгорлицкою затокою на півдні; тягнеться до Кінбурна прямо на схід, звідти повертає на північний захід. Коса настільки низовинна, що ніби абсолютно зливається з морем; західна її частина зовсім гола від рослинності, на східній - болота, покриті очеретом. Кінбурський ніс - край коси.
Кінбурський 19 драгунський Його Імператорської Високості великого князя Михайла Миколайовича полк - сформований в 1798 р. Назву Кінбурський отримав в 1801 р. Бойові відзнаки: полковий штандарт, з написом: “За відзнаку в турецьку війну 1877-78 років”.
Кінбурн - с. Перекопського повіту Таврійської губернії, на Кінбурській косі. Поблизу нього знаходилася турецька укріплена фортеця, яка в 1736 році була зайнята російським загоном, під керуванням генерала Леонтьєва, і зруйнована. Згодом турки знову побудували біля цього місця невелику фортецю, але по кучук-кайнарджійському миру 1774 р. Кінбурн відійшов до Росії. Під час другої російсько-турецької війни при Катерині II, турецький десантний загін, який намагався оволодіти укріпленнями Кінбурн, був (1 жовтня 1787 року) абсолютно розбитий російськими військами, під керуванням Суворова, який отримав при цьому дві рани; ворожий флот відплив до Варне, і турки вже не наважувалися зробити що-небудь проти Кінбурна. У Східну війну 1853 - 56 років сильна ворожа ескадра, з десантним загоном в 4 тисячі чоловік французьких військ, підпливла, 3 жовтня 1855 року, до Кінбурну, де знаходилося всього біля 1400 чоловік, ще не навчених новобранців, під керуванням генерала Кохановича. 5 жовтня фортеця була одночасно атакована з суходолу і з моря і примушена до здачі.
