Ю. В. Зіньковський
Ненадруковане
Куцурубу
Де минуле віки у грядущину стелить.
Де здружились на віки вода і село –
Куцу руб! Куцу руб! Між лиманом і степом
Найрідніше з усіх українське село.
І затихлі роки мені пам’ять озвучить,
І схолонула даль знову літом стає…
Тут колись я малим вибирався на кручі
І вдивлявся у даль, як в майбутнє своє.
У глибинах твоїх – мого роду коріння,
На стежинах твоїх – мої перші сліди…
Із далеких усюд, як в свої володіння,
Неодмінно душа завертала сюди.
Звідси батько пішов до останнього війська,
Пів століття спливло, а його все нема…
Наша пам’ять горить кумачем обеліска
І несе крізь літа дорогі імена.
Тільки вибити нас ворогам не вдалося,
Тільки вічно при нас наша віра жива,
І сплітаючи дні із лози і колосся,
Славлять працю людську куцурубські жнива.
… Попливли, попливли, наче згадки, тумани,
Павутиння летить, і сади у меду.
І немов дзвонарі, теплі хвилі лиману
Б’ють і б’ють у низу в срібні дзвони медуз.
Ти минуле моє, ти грядущини тема,
Народило мене і на ноги звело,
Куцуруб, Куцуруб! Між лиманом і степом
Наймиліше з усіх українське село.
Свято життя
Оживає завмерла природа,
Знову даль і близька, і ясна...
А природа – жіночого орду,
І жіночого роду – весна.
Скоро гілці бруньками іскриться,
Скоро сміхом заллється вода,
На зерно вже чекає землиця,
Бо жіночого роду вона.
Скресне вись і раптово, і дзвінко,
І, як проліски, будуть думки,
Що найперше любов – таки жінка,
Навіть віра й надія – жінки...
Хай же свято тобі в нагороду
Вже за те, що на світі живеш!
... Батьківщина – жіночого роду,
І планета жіночого теж.
Діти
За обідом чи за чаєм
Каже баба діду:
— А у нас, я так вважаю,
Скоро будуть діти.
Дід тому щось вірить слабо:
— Та хіба ж ми годні?
— Ну і дурень, - каже баба, -
Пенсія ж сьогодні!
Втішила
На шибках мороз добрячий,
Ніч шумить негодою.
Жінка злиться, жінка плаче:
— Знов у тої хвойди він!
І втішає доню мати:
— Може, ще й обернеться,
На увазі треба мати,
Певно, й ожеледицю!
Ну, навіщо ти, Ганнусю,
Вже зарані й хмаришся?
Може, йшов та посковзнувся,
Головою вдарився.
Зразу й думать про найгірше
Геть немає рації!
Не в коханки він скоріше,
А в реанімації.
Аерофобія
В дитинстві я боявся висоти,
Ніяк не міг свій страх перебороти.
І так і не дорісши до мети,
Я втішився: усе це від природи.
І знову я на самому краю,
Хоча давно, давно уже не тим став.
На кручі літ прожитих я стою,
І знов мене хита як у дитинстві.
Хоч висоти вже інша іпостать,
Вона те саме робить з головою…
Як високо ця круча піднялась!
Яка глибока прірва підімною!
Так само знову паморочить вись,
І вже собі самому аж на подив
Мене втішає те, що і колись,
Вогонь і вода
А він для неї так старавсь,
Так не жалів зусиль і часу!
І що ж? Нагрілась, піднялась,
І той вогонь же зверху й гасить.
А хто її підняв туди?
Коротка пам’ять у води…
Світло і тепло
Мружиться клен спросоння
Віями голих віт.
Та ще до сходу сонця
Робиться білим світ.
І у воскреслий світ наш,
Що під весни крилом,
Спершу приходить світло,
І вже за ним – тепло.
Всяк, хто живе, той знає:
Так і в житті бува –
Спершу нас осяває,
Потім лиш зігріва.
Дружбу а чи кохання,
А чи натхнення шал –
Зранку і до смеркання
Так зустріча душа.
Все, що дала природа,
Все, що життя дало,
Світлом найперш приходить,
Потім лише – теплом.
Думка, уже як звітна,
Бо скрізь віки лягла:
Більше у світі світла,
Менше у нім тепла.
Чергу цю без обмежень
Тягне життя, як нить…
Світло лишає першим
Нашу останню мить.
Листочок на дверях
(Пам’яті Н. Ф. Білостецької)
Приходив і вранці, й надвечір,
Та все, ще раніш, ніж замок,
Цей аркушик білий на дверях
Мене не пускав до книжок.
А згодом він став і не білим
Під осені жовтим крилом,
Бо дні усе бігли та бігли,
Хворобі й кінця не було.
Проходив повз ганок в смерканні-
І хлюпнув на сходинках щем,
Неначе листочок останній,
Прибитий холодним дощем.
А потім з тобою й без тебе
Спинились ми тут мимохідь,
І під листопадовим небом
Невтішно розплакалась мідь.
Лишила Наташу хвороба,
Лишила ось так накінець…
І жінка, від горя хоробра,
Зірвала з дверей папірець
Процесія зникла за рогом,
Віддалився плач і затих.
Лиш місце пусте некрологом
На дверях темніло глухих.
Стежкою дитинства
По цій стежині ти колись ходило,
По ній, мабуть, і збігло назавжди…
А полини і досі сивим димом
Усе пливуть по глині до води.
Іду, дитинство, милим твоїм слідом,
Як подих твій, назустріч вітерець.
І пахне знов далеким твоїм літом
За полином невидимий чебрець.
І знов та сама тиша вечорова,
І знов за кручі сонечко сіда.
Немов було усе це тільки вчора,
Немов літа не випили вода.
І на горі, на глинистому схилі,
Де, може, й стався часу перелом,
Мені махне, як мамина хустина,
Стрімкої чайки трепетне крило.
Нічне
Ніч без кінця. Не мина, не збува,
Ніч за вікном і в постелі.
Стука годинник, немов відбива
Крихти від чорної скелі.
Стука та стука. Маленький такий
Впевненість має залізну.
Вже його стрілки – його дві руки
Глибоко в скелю залізли.
Стука та стука. Світліше стає.
Морок щезає, відходить…
То не годинник – то серце моє
Знов мене з ночі виводить.
Пісня про один день
Текла коса через плече,
А над озерами очей –
Чаїні крила брів…
Не кажу пам’яті: ”Засни”,
І ночі дякую за сни,
Що повертають мені день,
Коли тебе зустрів.
Світило сонце з висоти,
Хіба воно – було не ти?
Пливла весни бистрінь…
Тобою все довкіл було,
Що зеленіло і цвіло –
Таким був той травневий день,
Коли тебе зустрів.
І обіцяв нам вічний час,
І майбуття пливло до нас
З усіх життя сторін…
Буяло полум’я весни,
Та він веснів би й восени,
Бо все одно це був би день,
Коли тебе зустрів.
З тобою ми тоді колись
Не розминулись – розійшлись,
Років між нами – стрій…
Та долі дякую за те,
Що не пройшов повз мене день,
На все життя єдиний день,
Коли тебе зустрів.
Присвячується моїй першій школі
О школо, школо! Пам’яті прибій
Далекі дні осяє і озвучить…
За що я лиш не дякую тобі,
Та більш за те, що я і досі – учень.
Що вогник твій у серці не погас,
Що розум досі тягнеться до книжки,
І не зважає на осінній час,
На час осінній не бажає знижки.
По днях твоїх рівняю досі крок,
Світ відчуваю небайдужим нервом,
Допоки ще мовчить отой дзвінок,
Який покличе вже не на перерву.
Шкільні роки, дитинства світла мить,
О, як запізно вас буває шкода!
Та все життя, що випало прожить,
Твоїм ім’ям і називають – школа.
Зірочки і зоря
І може, він тоді найдалі був від Бога.
Коли у мирний час війни героєм став.
А от же сотворив нам свято Перемоги,
І справа ця його, мабуть, чи не свята.
Що все – не за війну ми знали тоді добре,
А інших не було, здавалось і причин.
Та підсвідомо за іншу ніби доблесть
Всі нагороди ті генсек собі вручить.
З 8 Березня
Їй тільки тиждень. Зовсім не багато.
Я вас вітаю з кожним днем весни!
А восьмий день – таке велике свято,
Що восьмикратно вас вітаю з ним!
Хай ваша ”нива” буде лиш врожайна.
А голос ваш, як завжди, знов і знов
Дзвенить над нею, як під сонцем жайвір,
Про віру, і надію і любов…
