Володимир Кравцевич-Рожнецький
225 років тому, наприкінці 1776-го, доля розсудила так, що дві людини, розділені багатьма тисячами верст, мали зустрітися через дванадцять років на півдні України, подружитися й разом битися проти турецького флоту в морських боях під загальною назвою «Битва у водах Очаківських».
Досі історія не знає їхніх справжніх імен, і мало кому з наших сучасників відома правда про їхню участь у великій битві, яка понад два тижні тривала в гирлі Дніпра біля турецької фортеці Очаків і визначила перебіг російсько-турецької війни 1787—1791 років. Прізвисько старшого з них, кошового Війська вірних козаків, було Сидір Білий. Молодшого, засновника військово-морського флоту Сполучених Штатів Північної Америки, контр-адмірала, знали під ім’ям Поль Джонс, а вороги називали його Чорний Корсар.
Російська імператриця Катерина II, захопивши Крим з допомогою запорожців, 1777 року затвердила на престолі Кримського ханства хана Шагі-Гірея. Висока Порта з втратою Криму змиритися не могла, і султан Абдул Гамід I, скориставшись воєнною перевагою на Чорному морі, вирішив без оголошення війни напасти на російські війська, висадити десанти та, повернувши Крим і Кінбурнську косу, відновити панування Високої Порти. Крім того, султан вирішив залучити до бойових операцій і колишніх запорожців, які після розгрому Запорізької Січі знайшли притулок у дунайських володіннях Порти, заснувавши там Задунайську Січ. У серпні 1787 року Абдул Гамід I вирішив реалізувати свої плани.
Російський Чорноморський флот був слабший за турецький. Катерина і Потьомкін, який командував військами на півдні України і в Криму, про це знали. Вихід був один: на російському боці, у Чорному морі, мали воювати капери, що могли б, пошкодивши морські комунікації Високої Порти в Чорному морі, відрізати турецькі фортеці на Дунаї й у гирлі Дніпра від постачання військами, зброєю та боєприпасами. Катерина своїм указом дозволила Потьомкіну видавати ліцензії на каперство, а сама написала посольствам у Західну Європу: шукати знаменитих корсарів і негайно запрошувати їх на російську державну службу на Чорне море.
Хто ж такі були капери, корсари, аматори, приватори, як їх називали тоді в Європі й Америці?
Це були приватні особи, які з дозволу воюючої держави споряджали за свій рахунок судна й кораблі, наймали команду й нападали на торгові й військові судна противника, діючи як справжні пірати: грабували, брали здобич, захоплювали судна. Третину захопленого залишали собі, а дві третини передавали державі, яка найняла їх для каперства.
Першим російським капером на Чорному морі став грецький «морський вовк», капітан Спірос Рицардопуло, який оснастив і озброїв яхту «Бджола». Після нього були й інші, зокрема й російський капітан I рангу, майбутній флотоводець і адмірал Олексій Сенявін. Таким чином, перш ніж турецький флот розпочав воєнні дії, російські корсари запанували на Чорному морі. Проте в них не було координатора, корсара зі стажем. Ним мав стати Поль Джонс, Чорний Корсар, на якого вийшов російський посол у Парижі.
Поль Джонс
4 липня 1776 року конгрес Північноамериканських колоній, які повстали проти панування Великобританії, ухвалив проект депутатів від штату Вірджинія, який згодом отримав назву «Білль про права людини». Цей день народ США вважає початком своєї державності і незалежності. Як писав згодом у своїх мемуарах Поль Джонс, ухвалення цього документа підштовхнуло його, 29-річного капітана ескадри, яка промишляла работоргівлею, залишити цей бізнес, запропонувати свої шість корсарських суден у розпорядження конгресу й попросити ліцензію на каперство. Пропозицію молодого капітана прийняли, і саме відтоді бере початок флот США, найпотужніший на сьогодні у світі.
Людина, яка ввійшла у світову військово-морську історію як Поль Джонс, народилася в горах Шотландії 1747 року. Його старшого брата, що промишляв работоргівлею, заарештували разом з фрегатом, його судив англійський суд і присудив до каторги в Австралії разом із усім екіпажем. Але дорогою йому пощастило звільнитися, повернутися, захопити свій старий фрегат і піти на ньому до берегів східного узбережжя Північної Америки. Брат майбутнього Чорного Корсара купив землю в колонії Вірджинія і зайнявся землеробством, досяг певного добробуту, став шанованим плантатором. Він написав листа до Шотландії, в якому просив Поля приїхати й бути його спадкоємцем, бо відчував, що жити йому вже недовго. Поль Джонс вирішив залишити Шотландію, де все його життя було присвячене морю: тринадцятирічним він юнгою пішов на судно, через п’ять років став старшим помічником капітана, а в 21 рік — капітаном і власником трьох суден, які негласно промишляли работоргівлею.
1772 року Поль Джонс кинув якір у гавані Філадельфії, і 1773-го, після смерті старшого брата, успадкував його плантацію. Як свідчив у своїх мемуарах Поль Джонс, перед смертю брат просив облишити работоргівлю, і Поль урочисто обіцяв змінити ім’я й зректися свого ганебного бізнесу. Уладнавши справи на плантації брата, продавши свої судна й розпустивши команди, у грудні 1775 року Поль купив бриг «Альфред», оснастив його за свій рахунок, підняв на ньому прапор конгресу і вийшов у море. На той час, як Поль Джонс спускався сходинками, виходячи з конгресу з патентом на корсарство в кишені, на його рахунку було вже 15 захоплених англійських торгових суден, а до «Альфреда» додався ще й бриг «Провіданс». 1777 року його ескадра складалася вже з трьох каперів. Тримаючи свій контр-адміральський прапор на шлюпі «Рейнджер», американський адмірал прорвав блокаду британських фрегатів і вирішив шукати щастя біля берегів Англії. Там до нього приєдналися ще три судна.
Франція прихильно ставилася до конгресу, адмірал одержав базу в Дуврі. Там він здавав дві третини захопленої здобичі представникам конгресу при американському консульстві, набирав нові екіпажі в шинках Дувра та Бреста, озброював французькими гарматами захоплені британські судна і знову йшов на комунікації противника. Він вирішив ударити по північних портах, де формувалися каравани до Північної Америки. 1778 року він атакував десантом Вайтгафен, спалив кілька суден у гавані, штурмом узяв замок Селькірк і, захопивши британський корвет, з перемогою повернувся до Бреста. Того самого року Поль Джонс, пофарбувавши в чорне вітрила, атакував британський військовий порт Уайтхевен уночі, підпалив караван, який там стояв, і, взявши багату здобич (на суднах каравану мали везти платню британському експедиційному корпусу в Америці), ввійшов у Дувр. За цю блискавичну операцію адмірала прозвали Чорним Корсаром.
У серпні 1779 року Поль Джонс одержав офіційний чин капітана I рангу, під його керівництвом було вже п’ятнадцять суден об’єднаної американсько-французької ескадри. У грудні того самого року ескадра атакувала британський військовий порт Ліверпуль. Десант висадити не вдалося, але для британської торгівлі наслідки були жахливі. Наказом першого лорда Адміралтейства всі британські порти закрили, постачання експедиційних військ в Америці припинилося, голодні екіпажі британських фрегатів були на межі бунту. Лорди Адміралтейства, припинивши постачати англійські частини в Америці, безпосередньо зайнялися Полем Джонсом, але той був невловимим. 1782 року він захопив британський корвет, який ішов до Англії з золотом і прянощами, і віддав золото Конгресу через американського посла в Парижі. Там його прийняв король Людовік XVI, вручив золоту шпагу з діамантами й орден Святого Луї. Англійський експедиційний корпус, не отримуючи постачання, під натиском американських інсургентів пішов на мирову, і 1783 року конгрес святкував перемогу. А Поль Джонс залишився без роботи, бо 1785 року Франклін оголосив про заборону каперства. Він оселився у власному будинку в Парижі під охороною чорношкірих слуг.
Слава Поля Джонса докотилася й до засніженого Петербурга. Катерина II зрозуміла, що на Чорному морі адмірал-корсар потрібен як повітря, і російський посол при Людовіку XVI, Іван Смолін (Сімолін) отримав термінову вказівку запросити його на російську імператорську військово-морську службу. Чорний Корсар дав принципову згоду, але поставив єдину умову: імператриця особисто повинна була звернутися до нього з усіма своїми пропозиціями. Отримавши лист від Смоліна, Катерина з полегшенням зітхнула: координатора каперів на Чорному морі було визначено, й сіла писати листа до Поля Джонса.
Чорний Корсар приїхав у російську столицю 23 квітня 1787 року. Катерина II одразу ж удостоїла аудієнції шотландського «морського вовка», якого їй відрекомендував французький посол граф Сегюр. З рук Катерини Поль Джонс отримав патент на чин контр-адмірала з її власноручним підписом, але на ім’я француза Павла де Жовеса. Під цим ім’ям він і прибув невдовзі в розпорядження Григорія Потьомкіна — командувати вітрильною ескадрою в Дніпровсько-Бузькому лимані.
Отже, питання з каперством на Чорному морі було вирішене. А ще раніше імператриця вирішила й питання протидії задунайським запорожцям, які знайшли притулок у володіннях турецького султана. Їм мав протистояти Сидір Білий зі своїми «вірними козаками».
Сидір Білий
Стояла провесна 1776 року. Дорогою з Чернігова до Києва їхали два вершники. У невеликому гайку обидва спішилися, перевірили пістолети й поставали один навпроти одного. Очевидно, вони хотіли виконати традиційний для запорожців акт зведення порахунків із життям. Звичай полягав у тому, що обидва ставали один навпроти одного, цілилися одне одному в серце, один із них читав молитву, а на слові «амінь» обидва натискали на спускові гачки пістолетів і одночасно падали мертвими. Самогубство на Січі вважалося великим гріхом, але звичай дозволяв прийняти смерть від руки побратима.
Молодший запорожець почав читати «Отче наш», але раптом зупинився й промовив: «А знаєш що, батьку? Ось ми постріляємося, знайдуть нас мертвими та й скажуть: «От два дурні запорожці! Певно, напилися, як мерці, й пострілялися, самі не знаючи чого! І нас закопають, як собак, і ніхто не дізнається, чому ми пострілялися, й нам не буде ні слави, ні честі, ні доброї пам’яті!». Сивий козак ствердно кивнув і засунув свого пістолета за пасок. Молодий повторив його жест.
Так Сидір Білий і Антон Головатий ніби народилися знову для того, щоб не дати загинути запорізькому козацтву після розгрому Запорізької Січі.
Сидір Ігнатійович Білий народився 1716 року в українській дворянській родині Новоросійської губернії, навчався в Києво-Могилянській академії, але, побачивши одного разу на вулиці запорожця, вирішив утікти на Січ. 1762-го, коли кошового Петра Калнишевського запросили на коронацію Катерини II, сотник Сидір Білий увійшов до складу делегації від Запорізької Січі. Через шість років козаки обирають його військовим осавулом, а 1774-го він разом з Антоном Головатим їде до російської столиці захищати козацькі інтереси й там дізнається про розгром Січі й заборону Війська Запорізького на території імперії. Здавалося, поруйновано всі основи життя, і вихід міг бути один — смерть. Антон Головатий повернув побратима до життя. Сидір Білий попрямував на рідну Херсонщину. Але спокійне життя в сільських умовах було не до душі загартованому в боях запорожцеві, і разом із Захарієм Чепігою, Антоном Головатим і Карпом Легкоступом він вирішив відродити українське козацтво.
Коли імператриця проїжджала землями Херсонщини, Потьомкін відрекомендував їй місцевого предводителя дворянства Сидора Білого. Про що розмовляли латиною запорожець, імператриця і Потьомкін, невідомо, але після цього кортеж Катерини II ескортувала запорізька козацька сотня на чолі із Сидором Білим, а в сотні були Антон Головатий, Захарій Чепіга й Карпо Легкоступ. Провівши імператрицю до Петербурга, побратими їздять колишніми землями Запорізької Січі, відданими російським дворянам, визволяють із кріпосного рабства колишніх запорожців і створюють із них волонтерський загін. Імператриця затвердила Сидора Білого кошовим Війська вірних козаків, дозвіл на формування якого був підписаний 27 лютого 1787 року. У війську налічувалося 7 тис. колишніх запорожців, причому половина була під командою Захарія Чепіги, складаючи козацьку кінноту, а морськими козаками керував генеральний суддя Антон Головатий. Козацький флот з п’ятдесяти чайок отримав назву Чорноморської козацької флотилії, яка перейшла в оперативне підпорядкування начальника Лиманської веслової флотилії контр-адмірала Карла-Генріха-Отто принца Нассау фон Зігена.
Бойове хрещення Військо вірних козаків прийняло в битві біля Кінбурнської коси 1 жовтня 1787 року. Перемогою російської зброї й закінчилася ця кампанія. На честь цього імператриця повеліла викарбувати 190 медалей із написом «Кінбурн 1 жовтня 1787». Проте через помилку чиновників Монетного двору було виготовлено лише... 19 медалей, і Потьомкін, отримавши їх, написав Олександру Суворову такий розклад: шість медалей піхоті, шість — кінноті, шість — козакам і одну — артилеристу, котрий підпалив бомбою турецький флагман. Солдати й козаки мусили самі вирішити, хто з них гідний нагороди. Хто з козаків Сидора Білого одержав медаль за Кінбурн, поки що встановити не вдалося.
Лиманське побоїще
Бій за Крим і Кінбурнську косу мала виграти, за розрахунками султана Абдул Гаміда I, Чорноморська ескадра, яку він почав готувати з залученням іноземних фахівців. Ескадра вийшла з Босфору 23 квітня 1788 року під командуванням капудан-паші (адмірала) Есскі-Гуссейна на прізвисько Крокодил морських битв. До неї входило: 12 лінійних кораблів, 13 фрегатів, дві бомбардирські барки, дві галери, 10 бомбардирських шлюпів і канонерських морехідних човнів та шість брандерів, а також 20 флейтів із десантом морської піхоти та 20 тис. солдатів і офіцерів, лише третина яких були турецькими піхотинцями, решта — найманцями, завербованими на підвладних Порті територіях (лише греків було близько 4 тис.). На вітрильних кораблях і суднах було кілька сотень англійських матросів і офіцерів, артилеристів, радником капудан-паші був британський контр-адмірал.
Ескадра вийшла в Чорне море з дотриманням щонайсуворішої таємниці, але вихід її викрили. 1 травня того самого року російські корсари атакували й узяли на абордаж два турецькі торгові судна. Одне з них відвели в Севастополь, і бранці-купці повідали про вихід у море капудан-паші. Севастопольський флот був слабкий, і Потьомкін наказав привести в бойову готовність Лиманську веслову й вітрильну ескадри, а також Чорноморську флотилію Антона Головатого.
Тим часом капудан-паша продовжував рухатися до Очакова. Але приблизно за 60 миль від Босфору ескадру наздогнав пізній весняний шторм і пошкодив кілька лінкорів. Есскі-паша мусив повернутися назад. 10 травня ескадра знову залишила Босфор, а 20 травня 1788 року кинула якір у зоні видимості стін Очакова. Дозором у напрямку лиману відправили веслові судна.
Прихід турецької ескадри до гавані Очакова спостерігали дві дозорні дупельшлюпки російської Лиманської ескадри. Однією з них командував капітан II рангу, німецький моряк на російській службі Христофор Остен-Сакен. Коли він спробував прорватися через фронт турецьких галер, перехопити його вийшли ще чотири турецьких судна. Христофор Остен-Сакен, зрозумівши, що його хочуть узяти в полон, наказав команді йти на шлюпках до берега, а сам спустився в кают-камеру, щоб підірвати бочки з порохом у той момент, коли турки підійдуть впритул і ступлять на палубу його корабля. Через кілька хвилин прогримів страшний вибух. Подвиг капітана Остен-Сакена увічнили лише через 120 років, коли до складу флоту увійшов ескадрений «Капітан Остен-Сакен», побудований на верф’ях Миколаївського заводу, а 29 квітня 1918 року міноносець одним із перших підняв військово-морський український прапор за наказом контр-адмірала Михайла Сабліна.
Вибух шлюпа сповістив про прихід турецької ескадри у гавань Очакова. Це означало, що невдовзі слід чекати атаки капудан-паші Есскі-Гуссейна.
Приблизно тоді ж колишні запорожці святкували прибуття в Кіш клейнодів Війська вірних козаків. До ставки Потьомкіна вони надійшли зі столиці 13 травня, і він надіслав їх Суворову, який координував сухопутний фронт лиману. Суворов, розуміючи важливість отримання клейнодів перед боєм, надіслав їх із генералом Михайлом Кутузовим і ескортом гусарів у Кіш. 21 травня 1788 року генерал-майор Михайло Кутузов в урочистій обстановці і на очах усього козацтва вручив клейноди кошовому Сидорові Білому. Головним у цій ситуації було те, що в Сидора Білого тепер була військова печатка, а це означало, що Військо стало окремою військовою частиною. Йому було повернуто всі права, вольності й привілеї запорожців, — і саме це означало перемогу Сидора Білого та його побратимів.
Коли наступного дня козаки пішли в Січову церкву Покрови до заутрені, на кіш в Алешках напали турецькі фрегати. Це було вдосвіта: туман сховав ворога, і той пройшов повз дозори Нассау-Зігена. Проте турецькі каноніри також не бачили, куди стріляють, і били з гармат у білястий туман, який сховав Алешки. Козаки, не звертаючи уваги на пальбу, відстояли службу. Потім кинулися до чайок і вирішили провчити фрегати. Але тут перемінився вітер, погнав воду з лиману в море, турецькі фрегати швидко відпливли, боючись сісти на мілину.
Поль Джонс, або, як його тепер називали, французький контр-адмірал Павел де Жовес, прибув на Лиманську каперську флотилію ще 19 травня. Про запорожців він багато чув ще у Франції й горів бажанням ближче з ними познайомитися, бо воювати проти капудан-паші їм належало разом. Перша зустріч Чорного Корсара й Сидора Білого розпочалася ввечері 6 червня 1788 року, а закінчилася опівночі. Серед запорожців знайшовся козак на ймення Іван, який сяк-так володів французькою, він і став перекладачем. Кошовий і адмірал швидко пройнялися взаємною повагою, яка згодом переросла в дружбу, а Іван став побратимом Павла Жовеса. Під час веселого запорізького застілля адміралу відрекомендували козацького адмірала, командира Чорноморської веслової флотилії Антона Головатого. Друзі розпрощалися після опівночі, і адмірал пішов на гічці до свого флагмана — Святого Володимира.
Ранок був тихим і мирним, вітер із моря гнав воду в лиман, із вітром йшов туман, у тумані — авангард ескадри Крокодила морських битв капудан-паші Есскі-Гуссейна. За скампвеями контр-адмірала Нассау-Зігена, великими парусно-весловими суднами з морською піхотою на борту й дуже слабкою артилерією, у глибині лиману розмістилися чайки Антона Головатого, далі — капери Чорного Корсара. В авангарді Есскі-Гуссейна під вітрилами йшла його веслова флотилія, яка мала забезпечити прорив основного, ударного ядра ескадри Крокодила морських битв у лиман. Вітер не давав скампвеям вирушити на зустріч із турецькими галерами. Принц наважився на відхід за вітром.
Проте для відходу всередину лиману скампвеям потрібно було розвернутися; і цей дуже складний в умовах бою «поворот всі враз» потребував не лише синхронно-чітких дій, а й часу, якого в Нассау-Зігена не було. Ситуація стала критичною з того самого моменту, коли лінійні кораблі та фрегати Есскі-паші відкрили звислий артилерійський вогонь, метаючи зі своїх гармат бомби через свою веслову флотилію на російські скампвеї. Поразка стала очевидною.
Те, що сталося через лічені секунди в лимані, не передбачалося жодними військово-морськими інструкціями того часу. Це було як грім серед ясного неба і, мабуть, капудан-паша, стоячи на капітанському містку свого флагмана, проковтнув язика: на його ескадру на веслах мчали лиманом п’ять десятків запорізьких чайок і на довгих фалах тягли за собою скампвеї принца Нассау-Зігена. Вони вже проскочили загороджувальний вогонь турецького головного калібру, прорвали стрій турецьких галер і входили в зону, де турецькі гармати були безсилі. Обізвалася козацька малокаліберна артилерія. Ситуація різко змінилася на користь противника, і капудан-паша віддав команду підготуватися відбивати абордажну атаку.
Коли Антон Головатий, командувач козацької веслової флотилії, оцінив ситуацію, він зрозумів: єдиний вихід уникнути поразки — йти вперед і тягти за собою скампвеї. Він віддав команду, чайки вискочили за лінію скампвей, зачепили їх і потягли до турецьких головних сил, мушкетним і фальконетним вогнем продираючись через веслову турецьку флотилію авангарду Есскі-паші. Прикрив цей маневр дим від пострілів турецької ескадри, що його вітер відносив у бік козаків. Запорізький адмірал знав: ось-ось вітер зміниться, надме вітрила скампвей і каперів Чорного Корсара, пожене воду з лиману в Чорне море, турецька ескадра сяде на мілину лиману і стане легкою здобиччю російської морської піхоти, козацьких мушкетів, шабель і гармат флотилії Чорного Корсара.
Капудан-паша дав наказ відходити, але спізнився — вітер гнав воду з лиману, і три турецьких фрегати, вдарившись мідними днищами об каміння, міцно сіли на мілину. На їхні борти полетіли абордажні гаки та драбини, на палубах з’явилася російська морська піхота й козаки, і зав’язався рукопашний бій. З неймовірними зусиллями капудан-паші вдалося вивести свою ескадру з бою. Капери Поль Джонса довершили розгром, із флангу вдарили по противнику скампвеї та шлюпи бригадира Алексіано.
Справу було виграно остаточно. Поль Джонс наказав спустити шлюпки й підібрати з води турецьких моряків. Сміючись над «жалісливим корсаром», принц Нассау-Зіген скерував на турецькі фрегати, які сіли на мілину, палаючі брандери: фрегати згоріли, що викликало велике невдоволення каперів і козаків, бо кораблі можна було з мілини зняти, відремонтувати й зарахувати до флотилії Поля Джонса. Есскі-Гуссейн, окрім трьох фрегатів, втратив канонерський човен, шебеку, 500 чоловік убитими й затонулими, 1000 чоловік узятих у полон. Козаки втратили лише флагманську чайку. Загинув весь її екіпаж, дивом уникнув смерті сам адмірал Антон Головатий.
Реляцію про перемогу 7 червня 1788 року писав Потьомкіну принц Нассау-Зіген, і це був єдиний документ, на який згодом спиралися всі російські (й не лише) історики. Природно, правду принц написати не міг, бо в такому випадку його слід було б зняти з посади й віддати під суд. Принц зазначив серед тих, хто відзначився в бою, тільки себе й бригадира Алексіано. Справжні переможці залишилися «за кадром», і ця несправедливість досі панує в російській історіографії. Правду відновив у 30-х роках XIX століття український історик Андріан Кащенко, але його книга вийшла малим накладом, а брехня переходила з однієї книги російських істориків до іншої.
Увечері в каюті Поля Джонса точилася гаряча дискусія: принц звинувачував адмірала в тому, що той не переслідував ворога, який відходив до Очакова. Незворушний шотландець вказував: якщо турецькі судна сідали на мілину, то з таким самим успіхом сісти на мілину міг і він. І, своєю чергою, запитував Нассау-Зігена, у скільки він оцінює спалені за його наказом турецькі фрегати й коли віддасть ці гроші каперам. Співрозмовники розійшлися, незадоволені одне одним, пізніше принц звів наклеп на корсара в листі до Потьомкіна.
У ніч із 15 на 16 червня Поль Джонс відвідав запорожців, був у захопленні від їхнього маневру, щиро хвалив. Торжество досягло апогею, коли Сидір Білий підніс корсару запорізький подарунок: шапку зі шликом, кунтуш червоного сукна, такі самі шаровари, козацькі чоботи, пояс із пістолетами, люльку й дорогу турецьку шаблю. Чималенько почастувавшись горілкою, запорожці перевдягли Поля в козацький одяг, бентежило їх лише те, що той не мав чуба і вусів. Потім розмовляли про справи, і корсар попросив свого побратима Івана показати йому мілини на лимані. Одягнувши темний одяг і взявши з собою квач і смолу в малій діжці, обидва сіли в човни і, обгорнувши кочети мокрими ганчірками, тихо пішли на двох веслах до Очаківської гавані. Турки їх не помітили. Іван підгріб впритул до борта флагмана, подав адміралові діжку зі смолою й квач і на борту написав: «Спалити, Поль Джонс». Потім запорожець показав адміралові мілини, на які слід було заманити турецькі кораблі під час відпливу.
16 червня о 12.00 флагман турецької ескадри ввійшов у лиман. Чи читав він напис, зроблений на борту його корабля рукою Поль Джонса, історія замовчує. Мабуть, читав з допомогою своїх британських радників, бо Поль Джонс писав англійською мовою. Досить ймовірно, що Есскі-Гуссейн розізлився, і лише тому пішов у лиман попереду всієї своєї ескадри.
Турецький адмірал напоровся на ті самі граблі — на цей час почався відплив, і 64-гарматний флагман сів на мілину. Його оточили фрегати, розпочалася артилерійська дуель між каперами Поля Джонса й Есскі-пашою. Запорожці рвонули на чайках до турецького флагмана, який сів на мілину, але фрегати поставили заслін із бомб і ядер. Так тривало, аж доки змінився вітер, флагман знявся з мілини, і турки пішли з лиману.
Увечері гичка принца знову доставила його на «Святий Володимир». Нассау-Зіген знову атакував Поля Джонса своїми звинуваченнями — чому той не вдарив по турецькому флагману, який сів на мілину? Холоднокровний шотландець відкрив принцу свій план бою на наступний день, попросивши його атакувати турецьку ескадру весловою флотилією в час припливу й заманити турецькі судна на мілини. Нассау-Зіген зрозумів: якщо він зреалізує план шотландця, то лаври переможця будуть у нього, нащадка принца Оранського.
Настав ранок 17 червня. Есскі-Гуссейн знову ввійшов у лиман, все повторилося: уперед на веслах пішли скампвеї Нассау-Зігена, потім він зробив «поворот усі враз». Капудан-паша збільшив парусність, ескадра летіла на зустріч із Чорним Корсаром. Коли вітер змінився, капери розвернулися бортами, і страшний залп із трьохсот гармат ударив по рангоуту та щоглах кораблів капудан-паші. Били з каронад, гладкоствольних гармат, ядра яких були з’єднані ланцюгом. Щогли й рангоут, вітрила і снасті турецьких суден обрушилися в лиман. Почався відплив, і турецький флагман сів на мілину без щогл і вітрил. Налетіли чайки запорожців, на передній ішов 72-річний Сидір Білий. Вони швидко досягли бортів турецьких суден, нагору полетіли абордажні драбини й гаки, пішла в атаку запорізька морська піхота. Першим на палубі флагмана був Сидір Білий. Розпочався рукопашний бій. Течія гнала «Святий Володимир» прямо на турецький флагман, але Поль Джонс зумів розвернутися бортом і всадити картеччю по палубі. Капудан-паша вирішив здатися, і його прапор на грот-щоглі повільно поповз униз.
Тепер усе залежало від морської піхоти Нассау-Зігена: турецьку ескадру можна було брати на абордаж. Але захмелілий від перемоги принц послав знову вперед брандерів, і два турецьких лінкори спалахнули. Есскі-Гуссейн помчав у лиман, за ним пішли його британські радники, їх підібрала турецька галера. Один із британців, який зустрічався раніше з Поль Джонсом, побачивши його на містку «Святого Володимира» у запорізькій уніформі, коли повернувся в Європу, усіх запевняв, що Поль Джонс став мусульманином і перейшов до росіян. Тим часом вітер нагнав хвилю, вода пішла в лиман, турецькі судна зійшли з мілини і пішли на Очаків, і запорожці — 218 козаків і старшин — на їхніх палубах потрапили в полон. На превелику силу зняли тяжко пораненого Сидора Білого. Пізніше Антон Головатий, захопивши Березань 7 листопада того ж року, визволив декого з полону.
Сидір Білий був весь порубаний ятаганами. Генерал-майор Михайло Кутузов надіслав йому свого лікаря, але запорізький козак був уже старий, і 20 червня його серце зупинилося. Того самого дня Антон Головатий привіз тіло на Кінбурнську косу. Під час похорону попереду російських офіцерів стояв простоволосий Олександр Суворов, а серед запорожців, поруч з Антоном Головатим, був Поль Джонс. Могилу викопали в самій церкві, зверху поклали чавунну плиту.
5 жовтня 1855 року могилу Сидора Білого потривожили: у Кінбурні висадилися англійці, забрали гармати і плиту. 1856 року королева Великобританії заснувала «Хрест Вікторії» — вищу нагороду імперії за подвиг видатної хоробрості. Хрест відливали з металу російських гармат, захоплених у кримській кампанії. Дуже ймовірно, що плита з могили Сидора Білого також пішла на британські нагородні хрести.
Нащадки-запорожці не забули Сидора Білого, і 26 серпня 1904 року він посмертно став вічним шефом Полтавського Кошового Сидора Білого кінного полку Кубанського козачого війська.
Останній акорд у бою в Очаківських водах пролунав 18 червня. Тут Есскі-паша зазнав цілковитої поразки під час спроби прорватися з Очаківської гавані до Босфору. Нассау-Зіген став офіційним переможцем, був нагороджений Георгієм II ступеня й віце-адміральським чином. Але Григорій Потьомкін швидко розкусив чванливого принца і попросив забрати від нього «німця». Імператриця забрала принца до себе, він став її таємним агентом, був посланий до Франції й Іспанії, але там осоромився. Тоді його призначили командувати Балтійською весловою флотилією, але й тут у бою на Роченсальмському рейді 9 червня 1790 року він зазнав нищівної поразки від шведів під командуванням принца Карла Зюдерманландського і з ганьбою залишив Російську імперію. 1808 року помер у своєму родовому маєтку.
Поль Джонс відмовився служити імперії. 1789 року він знову оселився в Парижі. Під кінець року в Единбурзі вийшли його мемуари, які послужили Фенімору Куперу й Александру Дюма матеріалом для написання пригодницьких романів. У березні 1792-го у віці 45 років він помер від ран.
Після смерті Сидора Білого кошовим став Захарій Чепіга. Він, як і Антон Головатий, брав участь у штурмі Очакова й Ізмаїла. У віці 68 років брав участь у боях, через два роки одержав чин генерал-майора, ордени Святого Георгія 3-го та 4-го ступенів, золотий іменний хрест за Ізмаїл, шаблю, оздоблену діамантами. На 71-му році життя, у 1797-му, і 26 серпня 1904 року став посмертним шефом Єкатеринодарського кінного кубанського полку Кубанського козацького війська.
Антон Головатий до кінця своїх днів був козацьким «морським вовком» і виконував обов’язки генерального військового судді. Він допоміг Війську вірних козаків одержати землю на Кубані, був героєм Очакова й Ізмаїла, здобув чин бригадира, був посланий із чорноморськими козаками проти перського шаха, одержав посмертно кошового Чорноморського війська, а помер від хвороби 29 січня 1797 року. З 26 серпня 1904 року він посмертний і вічний шеф Уманського, бригадира Антона Головатого, кінного полку Кубанського козачого війська.
Дуже жаль, що імена всіх цих справжніх героїв битви у водах Очаківських не знайшли гідного їхнього подвигу місця ні в російській, ні в українській історіографії.
