Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Виднокіл

Від автора

Говорять, перед людиною в її останню мить (бува, що вона виявляється і не останньою), як спалах блискавично, встигає промайнути все її життя.
Коли досягаєш «біблейської межі», перед тобою також, хоч і дещо в уповільненому темпі, прокручується стрічка всього того, «что было пережито и передумано тобой».
Композиція життя непередбачена, у ньому нема ніяких тематичних відокремлень, а все вперемішку – трагічне і смішне, дріб’язкове і величне, миттєве і вічне.
Хай у цій книжці все і буде так, як в житті – без розділів.

Біблейський вік

Днів літ наших сімдесят літ, а при більшій міцності – вісімдесят літ.

Псалтир, псалом 89, вірш 10

І хвороби кусали без ліку,
І гірчило життя, як полин,
Та дожив до біблейського віку,
Хоч банально не знаю – коли.

Може надто мінорна тональність –
Ще бракує лиш тільки свічок –
Бо й життя – лиш велика банальність –
По великім рахунку якщо.

У літа, що лишились позаду,
Змін ні в чім не любив я робить.
Та настільки я все ж консерватор:
Ще й тепер, бува, хочеться жить…

У доважок біблейський не вірю,
Майбуття вже холодне, як лід…
Боже, Боже! В життя на подвір’ї
Страшно скільки зібралося літ…

Десь між ними як, думалось, – віхи,
Пам’ять, пам’ять! Смішним не коли!...
Я дожив до біблейського віку
І банально не знаю – коли.

Діти війни

І досі ще війна ятрить, бува, як рана,
Мов час і не замів роками її слід.
Та йдуть у небуття останні ветерани,
Останні посланці тих вікопомних літ.

Щемить, щемить їх путь у висі перелітній,
І пам’ять щоб жила не тільки лиш на ній,
Тепер ось їх дітей війни назвали дітьми,
А діти вже й самі на фінішній прямій.

У спільній тій біді, у горі тім загальнім,
Зважаючи на вік тоді ще наш малий,
Причетні до війни були ми номінально,
Заслуга наша в тім, що й ми тоді жили.

А ми таки жили – куди ж було нам дітись?
А як жили – ніхто, крім нас, уже не зна…
Розлучених батьків, а не війни ми діти,
І розлучили їх не РАГСи, а війна.

По-різному жили – то в голоді, то в стужі,
Надіялись, що нас найгірше обмине…
Та матінка моя на "похоронці" тужить,
Сльозами умива дворічного мене.

І вже не прилетять трикутники-конверти,
До рідного гнізда не втраплять журавлі.
Лиш батько й по війні посмертні аліменти
Нам довго буде слать з угорської землі.

Окликує нас даль вже з пам’яті дороги,
Ще щось і обіця у будущині час…
Ми діти і війни, та більше – Перемоги,
Яка після війни і виростила нас.

Не чужі

Ми всі, як є, на світі інваліди,
Бо в кожного чогось не вистача.
Ми всі несемо болі наші й біди
І потребуєм дружнього плеча.

Наш рід красу підносить аж до неба,
Бо, звісно, люба втіха, а не біль.
Але любить найбільше саме й треба
Тих, кого доля скривдила найбільш.

Тож хай з добром і слово наше й діло
Пройти повз них ніколи не спішать.
Бо як нещастя не скарало б тіло,
А є страшніш – спотворена душа.

Щоб, як свої, були нам їхні біди
І їхні болі, гострі, як ножі.
Нехай не наше слово "інваліди" -
Були б нам тільки люди не чужі.

Синь

Весь у травинках діл, зараз лиш він – мій дім,
Зараз його я син, а навкруги – лиш синь…

Синь, що не зна ваги, маревом – береги.
Марево лиш одне – все, що несло мене.

Хлюпає синь – вода, тихо мене гойда.
Де мої два весла? Є лиш ріка Весна…

Є лиш зелений діл, наче святковий стіл,
Є тільки синь одна без берегів і дна.

Пісня

Очаків. Базар в п’ятдесятім.
Де рибного ряду дива,
Там пісню матроську завзято
Хлопчина в тільняшці співа.

Він дзвінко, до повного злету
Підносить мотиву вогонь,
І падають глухо монети
В стару безкозирку його.

І вправно меткі його руки
Своє із гармошки беруть:
"Пусть волны доходят до рубки,
Но с ног они нас не собьют".

А сліз від бадьорого співу
Не кожен і стримати міг:
"Но с ног не собьют…" - і, як прірва, -
Хлопчина був зовсім без ніг.

В обмотаних кльошем обрубків
На дошці колісній приют…
"Пусть волны доходят до рубки,
Но с ног они нас не собьют".

Той хлопець ще й світла не бачив,
Та чув весь навколишній люд,
Як світло виводив незрячий
"И выйдем из тёмных кают."

…Вже й за півстоліття опісля
Згадалась дитинства пора…
Навіщо хлопчина в тій пісні
Так душу свою надривав?
Хіба ж копійок лиш заради –
Ціна їм відома усім –
Він сипав на свіжу ще рану
Від того пекучішу сіль?

Над зраненим зводячись тілом,
Від горя прозріла душа
До всіх донести щось хотіла,
До чого сама вже дійшла.

Осіннє

Поміж хмар блакить, немов калюжі,
А в калюжах дощова вода,
Від холодних зморшок аж колюча,
Золоті кораблики гойда.

Золоті, хоч мріяти даремно,
Щоб на них вернутися назад…
До кінця оголені дерева
Переходять річку-листопад.

Хіба нам з природою змагатись?
Як набрались мужності і де –
Перед холодами роздягатись! –
Все не так у них, як у людей.

А зима, мабуть, уже за рогом,
І тепло останнє, як печаль…
Але ключ з небесної дороги
Ще відбій землі не прокричав.

Людина

Ну на очах росла людина!
Таких раніш я й не стрічав…
І що було не менше дивним –
Що на моїх лише очах.

Вона б, мабуть, такою стала,
Сягла б такої висоти!...
Та лиш з очей моїх щезала –
Переставала і рости.

…Я ніби й знав книжкову справу,
А от в житті – запізня злість! –
Не раз обкладинку яскраву
Тримав, бувало, і за зміст.

І вже шукав, як порятунку,
Хоч між рядків людське тепло…
Але була лиш палітурка,
А книжка – книжки й не було.

***

Тридцять першого серпня
Знову серце затерпне
І затерпне, мабуть, недарма:
Скільки ще у природи
Справді літньої вроди!
Тільки літа у неї нема..,

Так і з нами буває:
Молодість відлітає,
Та усе мов на нас її слід…
Мов і в тім, що ми – літні,
Справді є і від літа,
А не тільки від спалених літ.

Перша школа

І знов, як завше, сумно трохи,
Немов ступив на давній слід…
Старий будинок край дороги,
Якому вже за сотню літ.

І голос пам’яті покликав,
І давнє ніби поверта…
Яким ти був колись великим
У ті малі мої літа!..

Шкільних років хіба ж не шкода,
Хіба нема на те причин?
А ти давно уже не школа,
І віддзвонив, і відучив. ..

Тут всі мої найперші класи,
Де зараз тиша лиш німа.
Тут всі мої найперші клякси –
Такого й слова вже нема.

Та що казать, що перше саме
Несуть звідсіль мої літа,
Коли я навіть слово "мама"
Уперше тут і прочитав.

Тут все по вінця повне змісту,
Тут між минулого видінь,
О Боже, й досі є ще місце,
Де я за партою сидів.

Неначе цим своїм порогом
Тоді спинив для мене час
Старий будинок край дороги,
Що вже свій другий вік почав.

Листопад

Більше й більше у добах темені,
Хоч зробився й прозорим сад.
Ледь осяяний хризантемами,
По землі іде листопад.

Звуки й запахи трохи стишені,
Та у цей ось ранковий час
Дзвінко пахне повітря вишнею,
Наче мамин вишневий чай.

Хилить вітер билинки росяні,
І обабіч глухих доріг,
Підганяючи коней осені,
Мокро цьвохка Петрів батіг.

Скрізь росинок прозорі китички,
І звисають з гілля долонь
Павутиння короткі ниточки –
Це порвався зв’язок з теплом.

***

Відкричали лелеки й затихли,
І поближчала раптом зима…
Може, й справді живемо й за тих ми,
Кого з нами давно вже нема.

І коли обсідають нас болі
І все важчою робиться путь,
Може, це і від їхньої долі
По життю наші роки несуть.

І тому, що в житті цьому з нами
Все не тільки лиш наше саме,
Ми, буває, і справді з роками
Не завжди впізнаємо себе.

13-те листопада

По чарчині хмільного хильнемо,
Хай опісля нас хміль і хита.
Пом’янемо, мої пом’янемо
Як-не-як, а прожиті літа.

Ті, що скошені часом, як трави,
Ті, в яких моїх весен єство…
День народження з віком ще й траур,
А не тільки одне торжество.

Я вам вдячний за слово напутнє –
Хай сьогодні мене й береже,
Бо не знаю, чи буде майбутнє –
Коли стільки минулого вже.

Хай же з нього в цей день променево
Все добро хоч на мить завіта.
Пом’янемо ж, мої пом’янемо
Як-не-як, а прожиті літа.

Крила

На землі під неба дахом,
Всі ми – гості.
Хоч і два крила у птаха –
Час і простір.

Час – безмежний, простір – вічний –
Справді, - пара.
Простір зміря, час відлічить –
Птах і пада.

Мабуть, птаху не по зросту
Їхня сила…
Час і простір, час і простір –
Мої крила.

Є ріки…

Є ріки на Землі – течуть з гори й під гору,
Солодка їх вода, солона, наче сіль…
Є ріки на Землі, що до одного моря
З усіх кінців Землі збігаються усі.

Є ріки на Землі – і чистота їх різна,
І різна глибина, і різна ширина…
Є ріки на Землі, яким у руслі тісно,
Та швидкість течії завжди у всіх одна.

Є ріки на Землі, що рано а чи пізно
На протязі своїм з пітьми і до пітьми
До моря всі дійдуть, хоч довжина їх різна.
Є ріки на Землі. Ці ріки, звісно, – ми.

Сніг

Зима, лиш ступиш на поріг,
В обличчя холодом задиха.
А за порогом пада сніг,
Не кожен дощ так може – тихо…

Він і не пада, а летить,
І що, мабуть, найголовніше –
Окіл від нього кожну мить
Стає світлішим і світлішим.

Ця білизна, як щось моє,
Ця чистота, що йде за нею…
І зразу видимим стає
Зв’язок між небом і землею.

І народився в січні
Пам’яті Е.І.Январьова

На цім світі ми такі невічні,
Знов цей місяць – та без Вас і знов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов.

Вже такі далекі шістдесяті…
Але пам’ять день той береже,
Коли Ви до "будете писати"
Додали "і можете уже".

Те, що "міг", - було таке дешеве,
Що самим і рвалося не раз…
Мабуть, лиш по доброті душевній
Ви мені той видали аванс.

…Потім травень був, неначе травма,
Знову пам’ять день не обмине –
Коли Ви, лишивши свої справи
Прибули підтримати мене.

Дати, дати… Все рясніші дати…
Боже, дай склероз мені такий:
Так добро найдальше пам’ятати –
Щоби зло й найдальше – навпаки.

І між тих, які пішли у вічність,
Є такі, хто з нами ще немов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов!

Сни
Цікаво, чому старшим людям часто сняться мертві?
(думки вголос)

Життя і смерть – завжди у парі,
Одне – здає, друге – прийма.
Мабуть, і так приходить старість:
Все сняться ті, кого нема.

На території нейтральній,
Такій немислимо вузькій,
Проходять зустрічі печальні,
Приходять рідні і близькі.

На ті випадки і прогнози,
Що це на дощ а чи на сніг.
Але й за ясної погоди
Бувають ночі таких снів.

Причина снів цих зовсім інша,
Вона і щемна, і проста:
Все менше з нами найрідніших,
Все більше й більше вже їх – там.

Уже не з нами батько й мати,
В скількох і друзів вийшов вік…
І снам вже й важко вибирати
З життя особи дійові.

Не для очей сумна ця радість,
Душа ці стрічі лиш прийма.
Мабуть, і так приходить старість, -
Вже сняться ті, кого нема.

День Перемоги

Встали трави на повен свій зріст,
Наче призову травня солдати.
Перемозі вже шістдесят шість,
І по-своєму кругла ця дата.

Так було – ні додать, ні віднять,
Так і буде все далі і далі:
Всі роки після неї зорять,
Як її ювілейні медалі.

Сонце в зелені й цвіту потік
Запліта золоті свої ниті.
Не відмінять це свято повік,
Як не можна весну відмінити.

І хвилина мовчання мине,
А душа все в печалі полоні…
Є пояснення тільки одне,
Чом у дня цього стяги червоні.

Але пам’ять людська не збува,
Але пам’ять завжди на сторожі:
День, що світ від чуми врятував,
Лиш скорботою бути не може.

Він завжди, як надійний маяк,
Осяває життєві довколи.
Є у свята одне лиш ім’я,
Яке іншим не буде ніколи.

Навіть час ще не все розповість,
Ще не все їй належне відлічить.
Перемозі вже шістдесят шість,
Та у неї попереду – Вічність.

Перший

Вже піввіку день той і годину
Віддаляє час і виділя,
Коли гордо "В космосі людина!" –
Сповістила Всесвіту Земля.

Він за мить злетів тоді у вічність –
Мить і вічність у одне звело! –
Хоч таким земним, а не космічним
Те його "поїхали" було!

Як його Землі любили люди!
І , звичайно ж, кожен тоді знав,
Що таким повинен саме й бути
Самий перший в світі космонавт.

І неначе з вирійного краю
Юнь-весна вертається моя:
Як же я гордився, пам’ятаю,
Що у мене з ним одне ім.’я!

З ним для світу космос і поближчав,
Людство час тим днем нагородив!
…Так його усміхнене обличчя
Назавжди й лишилось молодим.

І навіки з космосом у парі,
Першим з перших в ньому назавжди
Юрій Олексійович Гагарін –
Космонавт за номером один.


Березень 2011-го

Японію хита смертельна штовханина,
Цунамі й землетрус – як пекла дві руки.
І завмира на мить в другім кінці людина,
В другім кінці Землі – а завмира таки.

Відлунює ефір японську злу годину,
Заокеанська даль наблизилась немов.
Ми всі – одна сім’я і доля в нас єдина,
Бо на одній планеті всі ми живемо.

І від цунамі хвиль по всьому світу піна,
І мову горя нам властиво розуміть.
Що може, що змогла – шле ковдри Україна,
Щоб острівних людей своїм теплом зігріть.

Тим людям треба знов Ісусове терпіння,
Не зверху – знизу вже приймаючи удар.
Землі змістило вісь японське потрясіння,
І лихоманить світ його глибинний жар…

Усе якась біда чека за часу рогом,
І все частіше люд жахається: "Невже?!"
Лишається одне – надіятись на Бога
І вірити, що він свій витвір збереже.

Ніщо нам не чуже, і ми сьогодні з ними,
Найдальша відстань нас уже не розділя.
Немарно ж, мабуть, ми, як рідну нашу ниву,
Так і планету всю звемо одним – Земля.

Озимина

Іскриться лід в калюжах на дорозі,
А навкруги - одні сніги без меж.
Земля моя, ти вся в анабіозі,
Нечутно і невидимо живеш.

Мороз та сніг. Від них немов так тихо
В теплом забутій нашій стороні…
Не скоро ще проталини продиха
Жива земля у білому вікні.

Іще весну чекати-виглядати,
Ще за снігами й стужами вона.
І холодно, й теплішає від згадки,
Що під зимою десь – озимина.

І хай завія знов полями човга,
Весни ще більше замітає путь,
Але внизу, під білим і під чорним,
Життя зелені вогники живуть.

У двох років (у двох аж!) холодині
Вони живуть надією землі.
Чому не ставлять пам’ятник зернині,
Що так росте до хліба на столі?

День народження

І далина ясніє, і висота без дна –
Це ви в мій день осінній прийшли, немов весна.
Прийшли відлунням теми весняної пори
Троянди й хризантеми – веселки кольори.

Та усмішки дитячі – як наймиліший цвіт.
При світлі їх побачу й себе у десять літ.
І хай цю мить находить уже майбутній час:
Для себе і для фото стою я поміж вас.

Біль пам’яті

Зблисне сльоза, задзвенять ордени –
Пам’ять озветься в усіх іпостасях…
Шістдесят шість – як наш край без війни,
Сімдесят літ – як війна почалася.

Як затремтіла ще сонна земля,
Мирна земля – вже під небом воєнним.
Все, що примарно жахало здаля,
Впало страшною бідою на неї.

Гірко і болісно кожен узнав
Назву найбільшого спільного лиха:
Так почалась Вітчизняна війна,
Хто тоді знав, що настільки – Велика.

Біль не збува і ще й досі не збув,
І не змива його часу водою,
Хоч і той день, що неділею був,
Скільки з тих пір вже ставав середою.

Спиниться, стишиться з нами і час,
Спогади знову не гріють, а палять…
Вічна хвилина мовчання для нас,
Вічна, бо вічно жива наша пам’ять.

Скільки ж вас, люди, нелюдська війна
З’їла своїми фронтами й тилами…
Низько вклонімося тим, хто між нас,
І аж доземно – тим, хто вже не з нами.

Закид біосфері

Постійно з космічної далі,
З уявної хмарності площ
На землю піском і металом
Летить радіантовий дощ.

Та мало що вцілить у дім наш –
Усе ще в польоті спиня
Хоча й не тверда, та надійна
Землі атмосферна броня.

І в серпні горить безупинно
Весь ночі високий довкіл…
Чому ж біосфера людини
Не спалює біди людські?

Я не про удари тілесні –
Тілесного в тім і вина –
Душевні і навіть словесні
Не може відбити вона!

Мене від образи й печалі
Не в силі вона боронить –
Прямим попаданням влучають
В беззахисне серце вони.

Чи сила її й ні до чого –
То серця робота – боліть?...
…і знову у небі нічному
Горить метеор чи болід.

Ольвія

Скіфії степ і понтійська вода.
Він ще росте, і вона ще гойда.
А поміж них – таїна із таїн:
Світ, що затих німотою руїн.

Стежка збіга до міфічних століть.
Зевсів курган їхнім свідком стоїть.
Гальки рядок, наче елліна слід,
Наче місток у відкопаний світ.

Жовто цвіте поміж ер лобода…
Скіфії степ і понтійська вода.

***

Тихо клени шумлять і зеленим ще шумом
Щось шепочуть мені дуже схоже на вірш.
Я в цім світі один і про себе пишу я,
Адже тему я цю таки знаю найбільш.

Ми одне беремо. І одне віддаємо.
Лиш по-своєму всі і дають, і беруть.
Я пишу про своє, про своє потаємне,
А воно й для когось не чужим є, мабуть.

Той, хто поряд ще йде, після мене хто йтиме –
От коли б я відчув, що на світі не сам! –
Хай знайде і своє у моєму інтимі,
Хай подума, що я все про нього й писав.

Каштани

Свічки каштанів світять нам і вдень,
Хоч і без них навколо стільки світла.
Весна іде. Давно прийшла – та йде.
І буде йти до самого аж літа.

Весна ж бо – час. І нас тепер ізнов
Несуть щомить його зелені води.
І коли кажуть: "Саме час прийшов" –
То він тоді якраз уже відходить.

Та все ж, та все ж… Коли ще тільки цвіт,
Невже так скоро та пора настане,
Де тихо й лунко з вересневих віт
Як злитки літа, падають каштани.

Читаючи книжку…

Цілий день неквапливо й незмінно,
З тихим шумом, що ніби й людський,
Мов у книзі, у кроні низівка
Все горта вересневі листки.

Але хтось невідомо і звідки
Ще раніше у сад залетів:
Перелистує крону низівка –
І закладки летять золоті.

…А низівка листає, листає,
Теплим шумом довкіл залива.
І на мить на плодах завмирає,
Як дитя на малюнках, бува.

Мить весни

Ця весна не лиш квітами –
Всім, що в ній тільки є,
Серце так намагнітила –
Все добро пристає.

Під блакитною аркою
У зеленій імлі
Білі яблуні хмаркою
Попливли по землі.

Яблунь цвіт в мені плавиться
В тиху радість душі.
І під громову здравницю
П’є землиця дощі.

Кольорами веселими
Уже й хлюпа з небес –
Це веселки веселками
День у вечір гребе.

Так і звично, і просто це
Йде з буття далини,
Що мене аж захльостують
Зміст і форма весни.

Айви

Айви, айви… Ніби вже і зайві
Ці плоди в пустіючім саду,
Але вірно жовте їхнє сяйво
Йде по саду жовтому сліду.

Хоч теплом їх запах ледве й віє,
Та ще гріє листя і гілки.
І немов за літом ностальгія,
Їхній смак солодкий і терпкий.

Підхід

Підхід! Підхід! Як на пожежу люди –
Хоч і немає ніби ще біди –
Спішать чимдуж у серпні звідусюди –
Не до вогню однак, а – до води.

То так спішать назустріч рибі люди,
Бо чайки вкрили вже лиману шир.
В якому ж страху рибі треба бути,
Щоб із води у берег так спішить?

Та в глибині нема уже притулку,
Сірководневим пеклом – глибина.
Мов у людей шукаючи рятунку,
У берег б’ється втомлено вона.

І риби дух усе густіше ходить
І заглушає запах полину…
Хоч винувата в цім лише природа,
Я завжди з нею мов ділю вину.

А риба вже під берегом безмовно
Згустіла, збилась у тремтливу гать.
Ніяк не можу я й холоднокровннх
Холоднокровно смерть спостерігать.

І сперши погляд на байдужу воду,
Не раз і думав у підходу мить:
Невже таки безпомічній природі
Весь глузд людський не в змозі підсобить?

Зелена земля

Скільки зелені скрізь, скільки зелені!
Переповнилась нею земля.
І густе все зелене заселення
Білий цвіт лиш один розбавля.

Мабуть, саме цієї ось повені
Я й не бачив іще на віку.
І таким довголіттям наповнені
У зозуль їх коротке "Ку–ку".

І дерева у гулі медовому,
І пелюстки в пахучих вітрах…
Та виразно вже літньою втомою
Від весняних повіяло трав.

Церква

Між будинків будується церква,
І сільчани, бува, й гомонять:
- Місце храму, звичайно ж, не в центрі –
Край села він повинен стоять.

Щодо місця: ми здавна любили
Говорить, хто і що прикраша…
Хай лиш ближче до центру людина,
Який, звісно, у неї - душа.

Між будинками зводиться церква.
Вироста крізь безвір’я років.
Цілі дні від рожевої цегли,
Мов світлішає все, що довкіл.

І щоденно, буденно так зовсім
Вище й вище усе від землі
Будівничі до Бога підносять
Вічну справу людських мозолів.

Гени

Пусть этот мир вдаль летит сквозь столетия,
Но не всегда по дороге мне с ним…

Із пісні.

Мій батько був одноосібником,
За що в Сиблагу й мучився колись.
Його той нахил мов посібником
Через життя для сина вже зробивсь.

Одноосібництво ж те батькове
Усе як є було лише у тім,
Що він, хоч жив не при достаткові,
Ніяк в колгосп вступати не хотів.

І не бажаючи великого,
Що обіцяв йому колективізм,
Хоч як його туди не кликали,
Усе тягнув лише свій власний віз.

У мене все було й по-іншому,
Був час для мене зовсім не Дамокл,
Та як насправді мало втішного
В одноосібництві думок…

Мій світ, на сумнівах настояний,
Був лиш моїм. І я його таїв.
І все в житті було роздвоєне,
Було немов моїм і не моїм.

І у найближчім, і в глобальному
Я все вбачав якесь подвійне дно.
І відчувать своїм загальники
Мені ніколи не було дано.

…А доля меле і відважує,
І батько за своє тоді мірчук
Сплатив роками лиш гулажними,
А я усе життя своє плачу.

Дощі

Дощі… Дощі… Така нудота!
Промокли наскрізь дні.
А уночі думки на дотик
Холодні і сумні.

Та що поробиш, це – природа,
Все в неї недарма.
І, як за спеку нагороду,
Земля дощі прийма.

Яка густа й вагома зелень,
І скільки і ній життя!
Дощами путь погода стелить
У жнивне майбуття..

І те, що їх уже занадто, -
Здається тільки нам.
А міру лиш природі знати.
І міру вона зна.

Не завжди знаємо, що треба
І тілу, і душі.
Як вдячно тягнуться до неба
Дерева і кущі!

Гілки

Коли крапки частіші, а не коми
В рядках життя, що вже кінчають біг,
"Свідомо болю не завдав нікому", -
Сказати можу, мабуть, і собі.

Лиш коли тупать першому траплялось,
А на шляху й чагарники були,
Та гілка, що від себе відгиналась,
Можливо, й била заднього коли…

Дзвонить осінь

Виноградним соком стиглим знову гроно світить.
Зорепадами густими висипалось літо.
Все, як завше. Все, як треба. Все, як було й досі:
В дзвін серпневого ще неба уже дзвонить осінь.

Рій бджолиний пошук звузив, мед останній носить.
Хвиля б’є у дзвін медузи, дзвонить, дзвонить осінь.
Павутиння стелить невід на ранкові роси.
В дзвін блакитного ще неба жовто дзвонить осінь.

Серпень з вереснем вже зводить день дзвінкоголосий.
У шкільний веселий дзвоник дзвонить, дзвонить осінь.

Обличчя

Печаль туманом огорта:
Така ще мама молода!..
Мов розійшлися часу шви –
І навіть батько ще живий.

Як до єдиної мети,
До нас він буде йти та йти…
Що не дійшов – не дивина,
Тоді якраз була війна…

Яка світлина ця стара,
А час обличчя не стира…
В незнаній мною далині
Вони всміхаються мені.


Театр

Хоч і світ – це театр завжди,
У якому актори – всі люди,
Але хтось же і в залі сидить,
Бо без цього і театру не буде.

Нас від сцени вже час відлучив,
Все лишилось на іншому боці.
Не актори ми – лиш глядачі,
Та ще й ті, що сидять на гальорці.

І ніколи, мабуть, не мине
Бенефіс цього часу героїв.
І лишається тільки одне:
Слідкувати за їхньою грою.

Як пузує вдоволено він
Перед жовтим телеоб’єктивом.
Він – прем’єр. Це тепер його вік.
Його вихід уже об’явили.

Де вогню – лиш один тільки дим,
Замість гри – бутафорські прикраси.
І суфлером – лиш бізнес один,
І єдиним лиш успіхом – каса.

І нічого не можна зробить,
Коли сцена далеко так звідси.
Хіба тільки що зал залишить,
Не діждавшись в спектаклі завіси.

Питання

На світі нам за книгою святою
Від роду кілька лиш тисячоліть.
І є питання, що переді мною
Вже півжиття усе стоїть, стоїть…

Тебе без людства уявить не можу,
Для нього Твоє світло і тепло…
І як ти жив, о наш Великий Боже,
Коли ще нас на світі не було?!

Пахли дині

День мов знехотя зводився
Над захмареним світом.
Пахли дині в автобусі,
Пахли спаленим літом.

Щось від гулу бджолиного
В тихій ранній розмові.
Плив салону долиною
Теплий запах медовий.

Плив, як серпня намовою,
Як серпневий ще тонус.
Кілометри намотував
На колеса автобус.

Він у запаху мареві
Незабутим ще слідом
Під осінніми хмарами
Ніби гнався за літом.

На березі осені

Скільки випито з часу ріки –
Аж від хмілю туманиться погляд…
Ой роки, ой роки, ой роки!
Що вони тільки з нами не роблять?...

І від квітня і травня завій
Вже й моя голова побіліла.
Хто цей мій на воді візаві,
Що на нього ось хвилька набігла?

Я вдивляюся знову і знов,
Поринаю у молодість милу…
І те саме обличчя немов,
Тільки риси вода вже розмила.

Чи то час так лише молотив,
Чи я й сам був при цім не сторонній,
Та в лиман я зайшов молодим,
А виходжу таким, як сьогодні.

Линуть хвилі із далі країв,
І для них залишивши мій запит,
Обезболює думи мої
Полину вже підсолений запах.

Серпень

Гримлять громи, і крешуть блискавиці,
І ще дощі, як від задухи ліки.
Але давно вже скошена пшениця,
І в літа серпень залишився тільки.

У березі медузи, наче накип,
І обважніли яблуками віти.
І кавуни, немов кордонні знаки,
Вже котить серпень за кордони літа.

Останній "дуб"

Лиман і море з ними розпрощались,
І час поставив хрест на їх добі…
Та ще стояв на вічному причалі
Останній із парутинських "дубів".

"Дуби", "дубки"… Чому їх так назвали ?
Дерева ці тут рідко і росли…
"Дуби" лиш хвилі довго колисали
І в небуття назавжди віднесли.

А цей стояв, стояв, мов часу виклик,
Прибитий ніби хвилями років.
Та навіть сторож, дід Петро Великий,
Уже не гнав від нього хлопчаків.

Навіщо дубу тому і сторожа,
Коли від нього тліном аж несе?...
Так безнадійно хворому ще, може,
У цім житті дозволено усе.

Смола і фарба з нього зовсім збігли,
І він, немов занурений у сон,
Стояв тепер такий же сіро-білий,
Як і увесь навколишній пісок.

І на зразок дірявого корита
Він все мов плив, хоч хтозна і куди,
У той пісок добряче вже заритий,
Фатально вже далекий від води.

І хвилі часу пам’ять розбиває,
І хоч на мить я знов такий, мабуть,
Як той "дубок", що в місто Миколаїв
Возив казкову рибу баламут.

Дванадцять… Дванадцять… Дванадцять!

Помінялися цифри місцями
У новому ще віку числі –
І новий уже рік перед нами,
Він іде вже по нашій Землі.

Час ним ставить нову свою віху,
І життя ним продовжує рід…
Рік новий двадцять першого віку,
Найновіший – дванадцятий рік!

При казковому світлі Селени
Мов ялинка, з нічної пітьми
Виростає він вічнозеленим
Над всіма холодами зими.

І нове починається наше
Знов о тій таємничій порі,
О дванадцятій рівно, як завше,
Коли стрілки зійдуться вгорі.

На своєму усе ніби місці,
Час веде свій усталений лік…
Забирає дванадцятий місяць
І дарує дванадцятий рік.

Знов сусідами втіхи і жалі –
Та не так же, як холод з теплом!
Хай завжди нас мале залишає
Лиш за тим, щоб велике прийшло!

І година, і місяць – за рогом,
Та ж числа уже вища пора –
З Новим роком, з дванадцятим роком,
З Новим роком нового добра!

Без парадоксів

Великий справами своїми –
І зріст, і сила їм "под стать" –
Міг цар Петро – це й не таїли –
В низьких кімнатах тільки спать.

Наполеон в своїх походах
Чого лише не переніс –
Долав і стужі, і негоди
З простим солдатом нарівні.

А в мирний час для нього й літом
Топили піч або камін.
Зробивши протяги у світі,
Кімнатних так боявся він!

І не такий далекий Сталін –
На що вже голосу пітьма –
А вдома (спогади Світлани )
Дзвінким і чистим його мав.

Про зовсім різне йшлося досі,
Між ним і спільне тільки це:
Нема в природі парадоксів,
Все збалансовано Творцем.

…Життя тримаючи за казку,
А час – як рибку золоту,
Колись ми всі свої закази
Вели в бажання простоту:

Лиш одного – скоріше жити –
Просили в часу, як добра.
А з нами ж було не корито,
А найпрекрасніша пора!

І час робив, як ми просили,
Бо це його було – спішить.
І сам летів, і нам щосили
Допомагав скоріше жить.

Прийшла пора – і зрозуміли:
Спішити – більше не для нас…
І як же ми тоді хотіли,
Щоб не летів так швидко час!

Та він, уже як рибка зовсім,
Махнув хвостом лише на це…
В життя немає парадоксів,
Все збалансовано Творцем.

Ще раз про склероз

За хворобу вважати полиште ви
Те, що з віком приходить до всіх.
Наша пам’ять – це шафа з поличками,
Все життя нам заповнювать їх.

Через те, що ця шафа не гумова –
Є у неї і верх свій, і низ –
Всім прожитим, прочитаним, думами
Вона й сповниться врешті колись.

Ще глибинне у шафі тримається,
А що скраю, – уже й випада.
То ж найкраще нам даль пам’ятається,
Коли згадувать щось випада.

З нами все, що в житті нас оточує,
Що зустрілось на нашім віку.
Називайте склерозом, як хочете,
Переповнену пам’ять людську.

Одноразовість

Мов нашу суть відлунює це слово
І зайвий раз нагадує немов,
Що ми також усі одноразові,
Бо тільки раз на світі живемо.

Один лиш раз на землю цю приходиш,
Один лиш раз проходиш свою путь,
І хоч втрачаєш більше, ніж знаходиш, -
Назад уже ніколи не вернуть.

І як не важко з цим завжди миритись –
Така-бо доля кожного вже з нас…
Бо навіть те, що може повторитись,
По-справжньому буває тільки раз.

Осінній дим

Як згасле вогнище, лиман,
Як дим, по березі туман…
Осінній дим, один лиш дим,
Де я колись був молодим.

Сплива і тоне у вітрах
Ще теплий дух згорілих трав…
Осінній дим, примарний дим,
Як те, що був я молодим.

Сіріє попелом полин,
Мов дим, думок повільний плин…
Осінній дим, мов часу дим,
За ним – і я був молодим.

Тьмяніє вись і провиса,
Димлять осінні небеса…
Пливе й пливе осінній дим
Туди, де я був молодим.
Роздуми і розміри

Чим все далі я іду,–
Тим все менше втішного:
Від моїх великих дум
Голова побільшала.

Що поробиш – час такий,
В інший світ вже двері є.
Мабуть, це мої думки
Перейшли в матерію.

Якби ж це лише – так ні:
Через мої роздуми
І убори головні
Будуть інших розмірів.

Далі тягну свою нить,
Майбуття темнішає:
Це ж за більше і платить
Доведеться збільшено.

Мабуть, поруч був і шок,
Вже туди й хилилося,
Та узнав, що це в шапок
Розміри змінилися.

Чи вже так воно, чи ні,
(Все летить – лиш дунути),
Та полегшало мені:
Можна й далі думати.

Усе просто

Часу я давно володар,
Він мені годитиме,
Бо я вмію переводить
Стрілку на годиннику.

Скоро й бути листопаду,
Все раніш темнішає…
Та я стрілочку назад лиш –
Дня уже й побільшало.

І свою круту діяльність
Я в подальшім спробую:
Заряджу підодіяльник
Ватяною ковдрою.

Хай зима тепер приходить,
В холоди заковані
Хай тремтять і землі, й води,
Я – у всеозброєнні.

Все! Нічого більш не хочу!
По шляху знайомому
Хай несе мене крізь ночі
Друг чотириногий мій.

Зима. Сніги

Тріщить уночі від морозу пітьма.
Не вміщує день білизну в береги.
Куди не поглянеш – усюди зима,
Куди не поглянеш – усюди сніги.

В погоди у стужу прогін і прогин
Короткому лютому краю нема.
Сніги… Сніги… Зима… Зима…

Та з діб у сніги, мабуть, входить пітьма,
Бо їх усе менше щодень навкруги
Зима… Сніги.

Із життя овець

Попереду йшов круторогий баран,
Старий і великий – солідний.
І вівці вважали: то він вибира
Путі для отари безбідні.

По-своєму вівці й розумні були
І мислили, може, логічно:
Адже як попереду йде хтось коли,
То, мабуть, же знає – навіщо.

Був першим і справді вожак недарма,
Хоч там трохи в іншому справа:
Попереду йти – і пилюки нема,
І зовсім не збиті ще трави.

О розум, служи нам в дорозі хоч ти,
Не дай до отари попасти
Та йти по-овечому сліпо за тим,
Хто перший – щоб добре попастись.

Шипшина

Тут я все частіше зупинятись хочу,
Мов біля багаття затишно мені.
Їй не освітити довгі уже ночі,
Та при ній світліші хоч короткі дні.

Так буває: вчасно нам стає в пригоді
Те, що справді світить не лише собі.
Чим все менше й менше світла у природі,
Тим усе густіший цей живий рубін.

І дощами й листям небеса вже ллються,
Доливають морок у добу щомить.
І своє хоч світло ці наївні люстри,
Мабуть, колючками хочуть захистить.

Перелітна пора

І звуки, і запахи літа
Земля все збува і збува…
В природі пора перелітна
Не тільки у небі бува.

І барва зелена зникає,
І в неї відльоту пора.
До цього вже серце звикає:
Лише відліта – не вмира.

Природу на білому світі
Зворотністю виділив час:
Усе, як птахи перелітні,
Весною ще верне до нас.

Та винятку видимим слідом
Додому, немов до мети,
Із висі миттєвого світу
Все листя летить назавжди.

На терезах

Ще хвиль з пісками любощі,
Немов у молодих,
Та, як балетні юбочки,
Медузи край води.

Де балок мокрі пелени,
Де дня кордон пройшов,
Іще нічні метелики,
Летять, як сірий шовк.

Погода мов розколота
На жовтня терезах,
І шалька, та що з холодом,
Все нижче провиса.

Така довга осінь

Як тихо прийшла ця зима…
Ніхто й не почув – не побачив,
Що осені більше нема,
Що ворон по-іншому кряче.

Нечутно, як падає лист,
Прозоро, як точиться крапля,
Кінчилася осінь колись
Незримо, хоча і не раптом.

Таємно з якихось причин,
Мабуть, з темнотою у змові
Кінчилася осінь вночі
І стала уранці зимою.

А ранок того і не знав,
Для нього навколо і досі
Ніяка ще там не зима,
А справжня – справжнісінька осінь.

Вона і внизу, і вгорі,
Хоч місяць за паспортом – грудень.
Навіщо ті календарі
Колись і придумали люди?

Вибори

Урна – мов акваріум, бюлетені – рибою.
Виборці – рибалки навпаки.
Ох, уже ці вибори! Кого хочеш вибери –
Все одно він буде "не таким".

Кого хочеш – видали, кого хочеш – вибери.
Та що зловиш у пустій воді?
Ох, уже ці вибори! Від води – лиш випари,
Та ще в урнах попіл від надій.

Борщиха

Літами і працею скривлена,
І руки – самі мозолі…
Борщова Марина Кирилівна,
Борщиха – казали в селі.

У зморшках, як в долі розколинах,
Минуле усе залягло…
Пів-Ольвії, мабуть, розкопано
Її лиш руками було.

…У білім (любила!), як чаєчка,
В розкопі на часу золі…
Чи ж їй, як дорога кінчалася,
Звикать ще було до землі?

Завжди то з вузлами, то з відрами,
Завжди, де не стрінеш,- одна…
Жила за селом, як на відрубі,
В солдатській землянці вона.

Вояки не те, що заставою –
Постом на горбі тім жили.
Бабусі його і зоставили,
Наш край полишали коли.

По вінця у землю захована
Була та оселя гаразд,
То ж пастись на неї заходили
І кози й корови не раз.

З маленьким онученьком, Толею,
(Він так і лишився малим),
І з ним і з своєю недолею
Утрьох в тій хатині жили.

Кирилівно, мамина подруга,
Як мало зазнала ти втіх!..
Мабуть, від ольвійського пороху
Глухим і зробився твій сміх.

У бідами дні переплутані
Звів час корективи свої…
Той горбик при в’їзді в Парутине,
Неначе могилка її…


Передзим’я

Негода накрила Очаків,
І він ще в осіннім вінку,
Готується зиму стрічати
П’ятсот уже хтозна яку.

Спішити причин ще немає,
Ще й зелені колір не зник.
І листя з асфальту змітає,
Не кваплячись, вітер-двірник.

Усіх кольорів і відтінків,–
Мов теж з листопадових тем,–
Летять по асфальту автівки,
Неначе їх вітер мете.

По вирію довгих алеях
Ключі, як століття назад,
Над іншою зовсім землею
В тих самих летять небесах.

Найпопулярніше видання

Це – усіх видань видання!
Над всіма воно витає.
Над всіма воно й стоїть
Бозна скільки вже століть.

І піднесене, і побут –
Всі на нього мають попит,
Що не більший і не менший,
А завжди один – безмежний.

Хто не вміє і читати,
Його твори хоче мати.
Диво з див: читать не вміє,
Але як же розуміє!

Тиражі його – космічні,
Його твори – справді вічні.
Не письмом – числом хороші,
Це видання, звісно, – гроші.

Аналогії
(звичайно, жарт)

Був Маяковський асом у більярді
І успіх свій пояснював таким
(А, мабуть, є від істини і в жарті):
Це лиш тому, що прізвище на – кий.

Звичайно, жарт, бо зовсім таки слабо
Колись у лузи кулі я вганяв,
Хоч і в моєму прізвищі так само
На тому ж місці "кий" отой стояв.

Якщо ж про віршів згадувать початки,
То я з великим на одній нозі:
Ну як з такою назвою мовчати,
Коли у ній вже й зразу ледь не "дзінь".

Спуск прапора

Один з кращих кораблів Чорноморського флоту ВПК (великий протичовновий корабель) "Очаків" за 20 років (з 1991 року) не змогли відремонтувати. А в серпні 2011 р. у Севастополі (Троїцький причал) на "Очакові" відбувся спуск андріївського прапора. Так закінчилась доля військового корабля.

Вірою і правдою відслужив своє…
Корабля без прапора флот не визнає.
Зараз мов потоне він, це прощальна мить…
Треба Касатонову прапор лиш спустить.

У строю рідня немов – всі ж-бо з ВПК!
Він колись підняв його, він його й спуска.
…Як життя змінилося за короткий час!...
Всі моря змістилися в Троїцький причал.

Жаль, але розплакатись – не для моряків.
Корабель розплатиться за гріхи людські.
Все на нім проставлено, і конверт летить
Поштою останньою далі й висоти.

Вірою і правдою… Сталось те, що є:
Корабля без прапора флот не визнає.
Славного і грізного – це ж було, було! –
Мабуть, буде зрізано на металолом.

І кінцем історії у мартенну мить,
Як у крематорійну, плоть його збіжить.
…Стрепенувся чайкою, в пам’ять відліта…
Над німим "Очаковом" – пустота.

20 років

Всі незгоди й протилежності,
Зупиніть свій довгий лік!
Двадцять років незалежності –
Це такий наш спільний вік.

Скільки в цьому слові мужності,
Скільки в ньому висоти!
Двадцять літ – це вік ще юності,
Нам до зрілості ще йти.

Цих років вікам не застити,
Та спливає рік, як мить.
Самостійність, що за паспортом,
Нам ще справами кріпить.

Двадцять літ – ще все попереду,
Але це й державний вік.
А двадцятий – і тепер уже
Ювілейний славний рік.

Всі незгоди й суперечності
Час в минуле забере.
Україно! З незалежністю!
"Ще не вмерла…" І не вмре!

***

Нічого більш не треба,
Окрім того, що є.
Земля, вода і небо –
Це все іще моє.

Все для душі і тіла…
І як їх розділя
Те, коли тілу тільки
Потрібна лиш земля.

Книжка
Т.О.Бурдизі – Ніколаєвій –
завідуючій Куцурубською бібліотекою.

З кожним днем життя все швидше тане,
І допоки я ще Ваш читач,
Ви знайдіть мені ту книжку, Таня,
Після моїх пошуків – невдач.

Щоби знов душа була їй рада,
Щоб її читаючи, ізнов
Все сприймалось, як велика правда, –
І життя, і дружба, і любов.

Скільки я читав колись такого,
Як я вірив, що воно й бува, –
Тільки лиш виходячи в дорогу,
Яка стрімко так тепер збува.

І свого знаходилось багато,
І вели до нього всі путі…
Але як у книжці відшукати
Те, що не зустрілося в житті?

Що колись примарним своїм краєм
Лиш торкнулось долі мимохіть…
Хай таких книжок уже немає,
Але, Таню, – все-таки знайдіть.

Ожеледиця

Пересіється те, що мелеться,
Все, природо, в руці твоїй.
Ожеледиця, ожеледиця
На дорогах усіх завій.

Аж поблискує, аж повискує,
Аж дзвенить льодяна ріка!
Холодок за лопатки бризкає,
І повітря хапа рука.

Обережний скраєчку тулиться,
Відчайдушний – на бистрині.
Нас просвічує зараз вулиця
Льодовим рентгеном своїм.

Осторога все ж тут не вадою,
І сміливості – лиш на гріш.
Не принизливіш хіба падати,
І відверто вже – не страшніш?

Пересіється те, що мелеться,
Варто вчасно, бува, збагнуть:
Де сьогодні – лиш ожеледиця,
Завтра буде надійна путь.

Прогнози і морози

Крізь "дірку" таємничу проліз на Землю Космос
І у мені, пилинці, знаходить свою ціль.
Згадаєш мимоволі, що рік цей високосний,
І головне – що в нього на самому кінці.

Наука й анекдоти розповідати може,
Хоча і невідомо, у чому їхня сіль.
Спини вже потепління, о наш всесильний Боже,
Бо скоро на планеті ми вимерзнемо всі.

В кінці зими

Вітри за ніч нагнали холоду,
Коли ж розвіялась пітьма,
Себе відчула знову молодо
На схилі лютого зима.

І диха знов повітря стужею,
І, як раніше, сніг летить…
Мабуть, зимі важливо дужою
Себе відчути і на мить.

Їй від вітрів тепер залежати:
Хай горішняк подовжить путь,
Та сніг цей довго не залежиться,
Лиш до низовки йому й буть.

Усе кругом таке зимове ще,
Хоча уже й перед кінцем.
Та й ми, бува, тим живемо лише,
Що забуваємо про це.

***

Над непідйомним трудиться мураха,
У неможливе думка забіга…
Та, хто не прагне – той лише й невдаха,
За все вагоміш прагнення вага.

Життєва нива лиш тому і родить,
Що нею ходить пошуку вогонь.
Без помилок – нічого хто не робить,
Та це й найбільша помилка його.

Весна сорок п’ятого

Вона вічність продовження матиме,
Часові їй кордони тісні,
Тій далекій весні сорок п’ятого,
Тій короткій травневій весні.

А земля і на трави повищала,
І на пам’ять все вища вона.
Наша пам’ять, що часом не знищена,
Б’є в серця, як у берег вода.

Все в тім році по-іншому сталося,
Ніби час у незвичне подавсь.
Так і болісно й довго чекалося –
Лиш у травні весна й почалась.

…І печаль знову владно полинула
Полином у святковості стан:
Неодмінно мовчання хвилиною
Перевитий вінок торжества.

І найдовше продовження матиме
Ця хвилина в печальнім кінці,
Коли День Перемоги стрічатимуть
Без її, Перемоги, творців.

Що казать, як життя має змогою
Лиш тому і продовжувать путь,
Що своїми стежками й дорогами
Його дні з Перемоги ростуть.

Її вік всі віки рахуватимуть,
Що їй час, коли вічна вона,
Та далека весна сорок п’ятого,
Та коротка травнева весна.

Чайка
До 100-річчя подвигу П.П.Шмідта

Велике лиш треба, мале – не втіша.
І рветься між небом і морем душа.
Та серце радіє: це ж доля дала
Йому дві стихії, немов два крила.

Іще не в минулім його кораблі,
Повітряні кулі несуть від Землі .
Розкрилені руки з життям обнялись,
Де барви і звуки, і води, і вись.

…Для інших польотів вже крила здійма:
"Командую флотом!" – а флоту нема…
А є лиш для тебе пекельна біда –
Палаюче небо й кривава вода.

Несуть вони чайку, в останнє несуть…
Роздвоївсь Очаків на крейсер і суд.
Веди без відмови, уяво, веди!
Орел двоголовий тут чайку судив.

Неначе з вершини останнє сказав…
А те, що лишилось, уже – Березань.
…Минулого постріл в саме майбуття…
Розбилось об острів крилате життя.

Повітря і земля

Колись гадали, що повітря
Лиш птаха втримати і зможе.
Тепер пора та, як повір`я
Що не літає лиш, о Боже!

Які у розуму провали,
Як наперед він мало знає!
Земля утрима все, гадали,
А флора й фауна зникає…

На всі боки

"Язык" а чи ж "мова" – що з них переважить?
У кожного власний мотив…
Ось є Тягнибок – мов не їхнє й не наше,
В який його бік і тягти?

Не кожному зразу усе це й до тями,
Така суперечність думок!
Воно і по-нашому ніби, бо – "тягне",
Та тягне ж не "бік", бач, а "бок".

І вже доказати не зможе і жоден,
Що краще з них – "бок" а чи "бік"…
А тут ще й "Свобода": від неї ж - "свободный".
Заплутався геть чоловік…

І хоч на приватного рівні розмова,
Та й спільного рівень не зник:
Ніколи, ніколи для нашої мови
Не буде чужим їх "язык"!

Тарілка
(але майже апокаліпсична)

Як добре було раніш:
Часто за півночі рискою
Що не зробив, на пізніш
Міг я відкласти без ризику.

Зараз лиш той молодець,
Хто в сьогоденні без винятку.
Гульк! – завтра світу кінець,
А ось тарілка й не вимита.

Атака

Про нього казали й казатимуть всяке,
А мабуть в однім його суть:
Життя не що інше, як вічна атака,
В яку всі без винятку йдуть.

Бійців пов'язали невидимі ниті
У наступі в лаву одну.
Не можна в атаці й на мить зупинитись,
Не кажучи вже – щоб вернуть.

На кожному кроці немислимі втрати,
Загиблими всіяна путь,
Та йдуть безупинно в атаку солдати,
В одному лиш напрямку йдуть.

І куля фатальна у кожного вцілить,
І мучить бійців лиш одно:
Чи справді атака ведеться без цілі,
Чи нам її знать не дано?

Якою ж великою має буть ставка,
Щоб смерть не вважать за біду…
Атака, атака, атака, атака! –
І я ще в атаку іду…

***

Збувається і не збувається,
І доля між ними, мов шов.
Як швидко життя відбувається,
Дивись, уже все і пройшло.

Яка ж і спасенна і вірна ця
Одвічна потреба мети:
Ніколи до краю не віриться,
Що йти вже нема і куди.

Дві долі

На все отримались ліцензії,
Що тіло й душу тішить.
Він з того випуску ліцейського,
Мабуть, найщасливіший.

Відкрились всі, які лиш двері є,
Весь в золоті і глянці
Гнязь Горчаков – міністр імперії
З вершинним чином – канцлер.

Усе, що іншим і не снилося,
Явою стало в нього…
Ще й далі інших простелилася
Його земна дорога.

Все склала доля подарунками
В життя широку рамку.
…А Пушкін був лиш камер-юнкером
У "Табелі про ранги"

"Переписувачам" історії

Хоч тре вам і муляє те, що позаду,
Хоч те, що позаду, свербить,
Змінити ще можна "сьогодні" і "завтра",
Вчорашнє – уже не змінить.

Ніколи й ніщо вже не може змінитись
В тій вічності літ і століть…
І що не по-людськи на цвинтарі ритись –
Пора вам давно зрозуміть.

Як добре, що вже молодість пройшла…

Ще не готове рвалося по швах –
Та тільки, щоб нове відразу й шити…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І що тепер спокійно можна жити.

Та вся пора у пошуках була
Всього хотілось від землі і неба…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І що тепер так мало уже треба.

Душа чеканням тільки і жила,
Лиш почуттями обирались дії…
Як добре, що вже молодість пройшла,
Що мною розум тільки володіє.

В такі усюди кликала душа,
Що навіть часом міг не дорожити…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І що тепер нема куди спішити.

Там і тривоги, і кохання шал,
Така в усім непевність і несталість…
Як добре, що вже молодість пройшла,
І як погано, що приходить старість.


Слово

До всього на світі пристосуюсь
І прийму яким завгодно світ:
Ось і словом цим не користуюсь
Стільки літ.. О Боже, стільки літ!

А в цім слові, як життя, старому
Вся людського роду благодать.
Як пустіє світ наш, коли в ньому
Слово "мама" нікому сказать!...

Птахи

Хоча земля ще схожа на сороку,
Але все більш вороною стає,
Підгонять зиму календарні строки,
Вона собою буть перестає.

Сніги водою талою відходять,
А їй назустріч на весни правах
Вже підступають і зелені води
Відомі ще під назвою – трава.

Її вітри зелені захитають,
У вічну барву зводячи ізнов,
Ударять вгору саме ті фонтани,
Які чомусь деревами звемо.

І знов під неба березневим дахом,
Як завжди в парі і як завжди влад,
Земля й весна, мов два зелених птаха,
Злетять на крилах світла і тепла.

Годинник

Стрілка по колу снує циферблата, –
Кожному видно і кожен виток:
Стрілка секундна мотає завзято
Нитку найтоншу в найтовщий моток.

Стрілки великі у ножиці склались
І на секундної стрілки путях
Що в безконечне, звичайно, прослались,
Клац! – і відрізали. Може й життя.

Але секундна і далі мотає,
Може. у неї і справді мета є,
Тягнучи вічно найтоншу з ниток,
Все ж домотати найтовщий моток.

Далі – весна

Ким, і де, і коли це сказано,
Що весна уже за крок?
Туго – туго ще зав’язані
Усі вузлики бруньок.

На дорогах заморожених
Битим склом льодок дзвенить.
Холодами заворожений,
Тягне лютий часу нить.

Заміта зима порошами
Шлях, яким іти весні.
І хоч ночі й покоротшали,
Та короткі ще і дні.

І закрутить, і завіється,
Чорне білим застеля.
Та усе, що небом сіється,
Змеле матінка – земля.

Все помеле, що призначено,
Її справа вже така.
І з цього всього, побачите,
Ще яка буде мука.

Все, що лютим не доказано,
Уже березню сказать.
І теплом буде розв’язано
Те, що холод зав’язав.

Хай наше Євро справді буде нашим
Гравцям збірної України

І дочекались, дожили, нівроку!
Яку можливість доля нам дала:
Футбольна першість цілої Європи
До України гостею прийшла!

Удома й стіни будуть помагати,
І хоч вам грати водинадцятьох,
Не тільки одинадцять будуть грати,
Коли мільйони хочуть перемог.

Хай вам ніщо не стане на заваді,
А хай усе сприяє навпаки.
І те "дай Боже нашому теляті" -
Щоб не про вас, щоб ви були вовки!

Хай кожен матч атаки ваші ширить,
Хай м’яч не полишає ваших ніг.
Хай пробивними будуть бомбардири,
Воротарі – лише непробивні.

І кожен так нехай себе покаже,
Як досі ще ніколи і ніде.
Хай наше Євро справді буде нашим
Хай наша збірна нас не підведе!

Нехай Блохін згада близьке ще зовсім,
Дороговказом досі що стоїть.
І осінить хай мудрий Лобановський
Вас незабутнім іменем своїм.

Хай золото вам цілий місяць світить
І осяває аж до себе путь!
Адже були вже восьмими – у світі!
Чому в Європі й першими не буть?
Хоч може дещо в іншому металі
Вам продзвенить Європа у кінці,
Та лиш медалей, тільки лиш медалей
Ми від своїх чекаємо гравців!

Трави

Трави, трави, трави – по коліна!
Травень – сили їхньої пора.
Хтозна вже якого покоління
Гонить вітер хвилі буйних трав.

Скільки глибини в зеленім шалі!
Не знайду в потоці навіть брід.
А вони ж самі про себе дбали
І самі продовжили свій рід.

Лобода, пирій та біла кашка…
І тому, що все це - бур’яни,
Те, як вижить їм бувало важко,
Знають, звісно, тільки лиш вони.

Що їм не робили, щоб щезали,
Щоб в людську не проростали путь.
А вони і досі іще з нами,
З нами й нас усіх переживуть.

Тільки ростом всім давали здачі,
І того їм досить до цих пір.
Люба мені вперта їхня вдача,
Вміння жить всьому наперекір.

І шумлять зеленою водою,
І збігають в літа уже бік.
Вічною своєю сивиною
Полини засвідчують їх вік.

Монети

Час, бува, грошима і назвете,
Та з того здешевша він хіба?
День і ніч – як два боки монети,
А монета, звісно, що доба.

І для всіх монети, а нікому,
Ким би стать він у житті не зміг,
Вранці вартість їх ще невідома,
Ввечері – не завжди і не всіх.

Хоч життя у кожному моменті,
Хоч воно в обидва боки йде,
Вартісним завжди є бік монети,
Що дзвенить вже словом самим – день!

І немов монети однобічні –
Чи по вінця їх, чи вже й на дні –
Підрахунки роблячи одвічні,
"Скільки днів" - говорять. Скільки днів…

Бузкове щастя

Втомились руки у суцвіттях шастать,
Як відшукать її одну таку?
Ніяк знайтись не хоче квітка щастя,
Усе чомусь ховається в бузку.

Бузкові сльози в зелен-трави ллються,
А я, малий, шукаю свою ціль.
Шукаю квітку, що з п’яти пелюсток,
У щастя пальців – як і на руці.

…Цвітуть бузки, і цвіт їх душу тішить.
А чи зустрів я щастя на віку?
Чи та пора й була найщасливіша,
Коли шукав я щастя у бузку?
Стежки

Донизу – кручі хвилями полинними,
А ніби вгору, за кордон піску,
Лиманські хвилі зеленню полинули,
Заливши білу смужечку вузьку.

Вони сюди повільно та підходили,
Бо що постійніш від землі й води?
І ось уже зробилися й підводними
Стежки, якими довго я ходив.

Хіба ж не так спішили ми в грядущину
І нам назустріч мчало майбуття…
Чи ж дивуватись, що тепер опущені
Під хвилі часу кращі дні життя?

…Іду, іду по довгій стежці споминів,
Які життям були моїм колись,
І сонце, ще даруючи тепло мені,
Вже обділя ним, скочуючись, вись.

Одуд
Товариством охорони птахів України птахом
2012-го року обрано одуда

Якби й до птахів прикладалося – "врода"
(Вони ж нам "приклали" крилатість свою!)
То вже серед них птах по імені одуд
І є найвродливішим в нашім краю.

На барви наш край не такий вже й багатий,
І все, як згадаю дитячі літа,
Літає там птах небуденно-крилатий,
Неначе казкова жар-птиця, літа.

І може, десь в тропіках ген його молодість,
І гонячись вже й невідомо за чим,
Подовжене "д" в його імені й голосі,
Як запит до вічності, вічно звучить.

Веселка

Черпає кольори свої веселка
Чарівним чином із землі й води,
Кінці її, неначе два веселка,
Черпають кольори чи й не вони.

Громів органи одгриміли й змовкли,
І хмар орда десь обрій облягла.
І землю, ще оглушену і змоклу,
Осяє зелень кожного зела.

Вже аж до жнив цей день буде живити
Все, що у ріст єство своє жене.
Все, що тепер, напоєне і вмите,
Життя жаданням жадібно живе.

Земля довкіл уся така зелена,
Що зелень зовсім заливає зір.
А коли ніч знебарвлює знамена,
Згори нам сяє світ зелених зір.

Блищить блакить і набирає сили,
Блакить – і небо, і калюжі тло.
Після дощу, після такої зливи
Блакиті стало більше, ніж було.

Над білим світом, сталим білим світом,
По суті своїй біла і сама,
Дзвенить веселка семиструнним світлом.
Всіма своїми барвами сьома.

Хитає вітер крони, як фонтани,
Травневий день фатально догора.
І вечір уже фарбою фіналу
Фіалково фарбує небокрай.

Веселки гама в білий колір зллється,
Багатшого від білого й нема.
І білий світ наш білим тільки зветься, –
А він буяє барвами всіма.

Час – Бог?

Біла ще ніч під зірками окатими,
Все ще пахуча вона:
Це вже біліє і пахне акація,
Це вже минає весна.

Співом останнім дзвінок заливається,
Мов проводжа і весну.
Значить, у когось дитинство кінчається,
Час його, значить, минув.

Час був дитинством і юністю зробиться,
Він відбира і дає.
Він і секунда, і вічність, як водиться.
Чим він, крім того, не є…

Він з усіма, й не відомий нікому він,
Хто з нас його поміча?
Може, годинники – йому іконами,
Адже "показують час".

Та невідомо, що лічать годинники,
Всі, які є на Землі:
Час, мабуть, Бог, бо лиш слід від ходи його
Нам тільки й бачити слід.

В суще усе неодмінно утілений
Бог, який, може, і час…
Чи не тому, що на всіх вони ділені,
Так їх і мало – у нас?

Квочка
Бувальщина
Ласюк О.М.

Так вже склалось: от хочу і хочу!
Не чогось там – а власних курей.
Добра жінка й дала мені квочку –
Хай курчаток під крила бере.

Хай і водить ці крихітні птиці,
Хай і тулить до свого тепла,
Захища від недоброї киці –
Ну, щоб мати у діток була.

Але сталось не так, як гадалось:
Не було ні турбот, ні тепла,
Квочка матір’ю буть не збиралась,
А була лиш, як мачуха зла.

Вона била малих щохвилини,
Не приймала під захисток свій…
Добра жінка тоді й ухвалила:
Треба дати горілочки їй .

Хоч зв’язку між речами й не бачив –
Влив горілку у квочку зі зла.
Але що ж? Ніякої віддачі
Процедура така не дала.

Тільки знизую з горя плечима –
Геть усе ж як було, так і є!
Та тепер хоч відома причина:
Напилася, чортяка, – та й б’є!

Вінки

Коли ще кожен з нас лише вступає
У білий світ звабливий і п’янкий,
На голови життя нам накладає
Такі розкішні весняні вінки.

І нам усім у їх живій основі,
Заледве ще виходячи у путь,
Лише надії, віри і любові –
Найкращих квітів – кольори цвітуть.

Не від якогось пекла там терору,
А просто від життя і від думок
Засохнуть квіти й зробиться терновим
Такий розкішний весняний вінок.

Віддавна протилежності суміжні –
Як день і ніч, чи то як дух і плоть.
І квіти, що сприймалися, як ніжність,
Тепер, засохлі, будуть лиш колоть.

І я у днів постійній круговерті
Переступаю давній уже біль.
А що таке і сталося урешті?
Засох лише віночок. І не більш.

Кола

Все ширші й ширші кола на воді
Від місць, де ми були ще молоді.
В ріку життя там утонув той час,
Який підводив і підносив нас.

Вже вгомонилось, вирівнялось тло,
Мов там ніщо ніколи й не було…
Та це ж від нього, що давно на дні,
Все ширші й ширші наші кола – дні.

Травень
(Художники зазвичай, щоб отримати потрібний зелений колір, змішують жовту та синю фарби)

На нитці пісні б’ється жайвір,
Хоч він і сам нап’яв ту нить.
І цілі днини ллються сяйвом
На землю золото й блакить.

Ну, а земля художник – завше,
Та й при багатстві ще такім,
Блакить і золото змішавши,
Убрала в зелень все навкіл.

І дні усі по вінця в праці,
У ній одній тепер їх суть.
І ночі білі від акацій,
Усе коротшими стають.

Інерція

Мов течія, що тихне в берегах…
Неоднозначне слово це – інерція,
Бо не одні до змісту його дверці є,
А зміст один: набуте зберігать.

Та зберігає вже немов приречено –
Так світлом дня ще довго світить вечір нам.
У травах, що зелені й восени,
Все ще живе інерція весни.

Хоч майбуття буває і на денці вже,
Та все надії ще не рветься нить…
Навіть в складному "жити по інерції"
Є ще немало від простого – "жить".

Ідуть воротарі…

І душа, і тіло ще у грі,
І бажання грати є тим паче,
Та з полів ідуть воротарі,
Залишають їх ще серед матчів.

І в житті не вміючи також,
Як на полі, грати у півсили,
Банников… уже і Рудаков
І його довчасно полишили.

"Поза грою" було не про них,
От поза життям – також і їхнє…
М’яч, який не взяти, вже проник
Поміж стояків, що долі віхи.

Час у грі так гучно проліта,
Що свисток за нею зовсім тихий…
І футбол, так само, як життя,
Це ворота, що і вхід, і вихід.

Хоч воно приходить і до всіх,
Бо ми всі в одній команді, звісно,
Та сприймаєм видалення їх
Тільки лиш як помилки суддівства.

Але правий, як завжди, суддя,
Просвистів задовго до фіналу –
І лишають кіпери життя,
Як раніше поле залишали.


Напередодні

Відлига – і допоки у грудня все навпіл:
Рябий, немов сорока, увесь як є довкіл.
В двох барв земля полоні, в двох кольорів – і вись:
То чайки, то ворони усе летять кудись.

Творцю для новоріччя – (роки – світи нові)
Потрібні тільки вічні дві барви основні.

Груші

Ось і знов на ранній груші
Жовте листя, як плоди,
Його вітер розворушить –
Лист не так, як плід. Летить.

Ще посиплються й поллються,
Бо ж до того йде воно,
Коли лампочки у люстрі
Липень викрутив давно.

У людей так не буває,
А в людей завжди було:
Коли пізнє дозріває –
Раннє вже і відійшло.

На однім ростуть і грунті,
Та плоди, як свою суть,
Найпізніші саме груші
В пізню осінь донесуть.

Слово, як життя

Всі слова, і довгі, і короткі,
Як життя, звучать одну лиш мить…
І гіркі вони а чи солодкі –
Сказане й прожите не змінить.

І в житті, і в слові світ не білий,
А рябий від радощів і мук…
А у слові, окрім літер – тіла ,
Є ще й дух, і дух цей, звісно, звук.

Між відмінним спільностей звичайних
Більш буває, ніж відмін, мабуть.
Як слова різняться за звучанням,
Так життя – тим, як їх проживуть.

Абрикоса

Ох, яка то була абрикоса!
Ще й тепер, через мур уже літ,
Провисає у пам’ять і досі
Буйна зелень гінких її віт.

Тінь під нею таким була колом,
Що коли вона в квітні цвіла,
То до неї зліталися бджоли,
Мабуть, аж із усього села.

А опісля, по липня причині,
Переповнена ним уже вщерть,
Жовта хмара над нашим причілком
Осипалась медовим дощем.

А тоді, коли небо вже плаче
Від сумних журавлиних зізнань,
У замети під нею, неначе
Всього жовтня пливла жовтизна.

В десять літ чи про "до" говорити –
Та я й після не бачив таких:
По гілках можна було ходити,
Що ходити – я бігав по них!

Як була мені мила і рідна
Мерехтлива ота висота,
На якій і Жюль Верна й Майн Ріда
Цілі дні я, бувало, читав.

…Тим провулком проходячи часто,
На те місце дивлюсь мимохіть,
Де пеньок почорнілий від часу,
Як надгробок низенький стоїть.

Клички

Їх час знайшов, їх час покликав –
До ладу й прізвище таки!
І тим вже нація велика,
Що в неї є брати Клички.

В їх іменах – бажань еліта:
Звучать, неначе божий дар,
Старе, як світ, латинське vita
І українське – володар.

І зріст, і руки вседосяжні,
І бронебійні кулаки –
Країни лицарі відважні,
Її сини – брати Клички.

Які б загрози не таїли
Їх візаві нові й нові,
Як території Вкраїни,
Були всі ринги світові.

Бо завжди звично й урочисто
В усього світу на очах
Іще до бою Гімн Вітчизни
Їх перемогою звучав.

Коли в Європу перед нами
Ще путь крізь відстань і роки,
Туди своїми кулаками
Давно пробилися Клички.

Граматика

Вже спішити було і нікуди,
Шал сесійний нарешті втих…
– Ось роз’їдемось по канікулах, –
Сумно й смішно сказала ти.

"По канікулах" - ми сміялися,
На граматиці уже зналися.
Завдяки, мабуть, і знаттю
Ми й роз’їхались – по життю…

Літній день

В сонця й вітру у полоні,
Ще густі й зелено-дужі
У свої маленькі дзвони
Стиглим дзвоном дзвонять груші.

Це хитання, це буяння,
Це гінке веселе світло –
Як природи привітання
До всього людського світу.

Сонце й вітер, сонце й вітер!
Сонце й вітер – як облога.
Б’ють по плечах зелен–віти,
Зелен-трави в’яжуть ноги.

Простягни до сонця руку –
Вітер-птах на руку сяде.
Повна світла, повна руху
Вся липнева зелень саду.

Брат і сестра

Ця правда, може, як світ стара:
"Язык" і мова – брат і сестра.
І по обличчю, і по душі
Близькі, найближчі – нема й межі.

Сестринсько – братські ці крони дві.
Старослов’янський їх корінь звів.
З глибин билини та з думи дна,
Щоб і були ми сім’я одна.

Святий сам намір – людей звести.
Вони ж між нами – немов мости.
Вони крізь відстань, яка є час,
Навіки, звісно, зріднили нас.

Хай встелять зорі всю путь добра.
Де завжди поряд сестра і брат.

Пара

Земля й людина – жінка й чоловік,
Він – засіває, а вона – народжує.
Так з року в рік. І вічність цьому вік.
І пристрасть їх життя не охолоджує.

І щоб цю пару якось відрізнить,
Зробить на інші чимось хоч несхожою –
Найбільша втіха – не засіву мить,
А та, що жнивна, на плоди помножена.

Звісно, часу вогонь – не вогонь кулеметний,
Та життя й перед ним також ставлять на кін.
А від мене до тебе тисячі кілометрів,
І від тебе до мене – десятки років.

Липень

Місяць літа середущий,
Сили літа в ріст ідуть ще.
Цілі днини сонце – жайвір
Ходить жаром над жнивами.

По садах синіють сливи
Сиві хмари сиплють зливи.

А вночі – пітьма і роси,
І стиха роботи гамір.
Та земля за ніч і досі
Охолонуть не встигає.

А вже скоро й зорепади…
Як уміють, чи як хочуть
Свої вічні серенади
Цвіркуни дарують ночі.

І на мед все важчі віти,
І бджола до цвіту липне.
Попереду літа й літа,
Адже це ще тільки – липень.

***

Під осінь берег зовсім посірів,
Воді все літо барву віддаючи.
І стало видно, що такі старі
Давно – давно вже не круті ці кручі.

Вода зелена піниться, біжить
Під жовтий схил, де вже синіє терен.
І довга хвиля на коротку мить
Усе ж встига вхопитися за берег.

Відстань
Євгену Субботіну

Обірвався зв'язок поміж мною й тобою,
Обірвався зв'язок з невідомих причин.
І за відстані й часу глухою стіною
Вже не знаю, чи голос твій досі звучить.

Як ти зараз живеш, розуміється, - пишеш,
Що хвилює тебе й заспокоює що?
Тільки б знать, що жива ця задавнена тиша,
Ти ж колись і коротку вважав за "просчёт"

Скільки встигло у нас народитись і вмерти
І живе для обох невідомих рядків…
Вже мовчать поміж нас тисячі кілометрів,
Вже німують між нами десятки років.

Тільки лиш і того, що колишнє присниться,
Тільки згадки одні, ніби ретро – кіно…
Між життям й небуттям невелика різниця,
Коли так от не бачиш людину давно.

Тополиний слід

І зелений світ побілів навкруг:
Ніби в давнє слід – тополиний пух.
З висоти дерев, з часу висоти,
Ніби щось бере і несе сюди.

Все летить, летить, устеляє діл…
І пушинка - мить з далини видінь.
Я по цім сліду до дерев дійду,
Тут і зупинивсь, далі часом – вись…

То полинний дух то лиш згадок хід…
Тополиний пух, тополиний слід.

Справи городні

Сапа в траву і в землю поринає
І куряву здіймає, наче дим.
Нерівний бій веду я з бур`янами:
Їм і числа нема, а я один.

Та якби тільки в тому була справа,
Що оточили мене зліва й справа.
Нерівність інша болісна мені:
Вони ростуть, а я - давно вже ні.

І головне, мабуть, найголовніше -
Сама робота теж не дуже тішить:
Там де не стало зараз лободи,
"Берізки" скоро буде як води.
Зведу її – дам ще чомусь рости,
Земля така – не любить пустоти.

Та тут ми друзі, бо ж не випадково
Я також не прихильник пустоти.
Хоч не люблю її я тільки вибірково –
На тих місцях де я щось посадив.

І відточивши зброю свою гостро
І з нею в бій ступаючи щораз,
Веду цей бій по – друге лиш за простір,
По–перше – я веду його за час.

За час, в який добро буде рости
На просторі, очищенім від зла,
І хай земля не любить пустоти,
Вона, крім зла, життя й добру дала.

Городні справи, звичні і прості…
Якби так просто все було в житті!

Червень

Шостий в року черзі – ще за крок весна –
Світлий місяць червень літо почина.
Світла повні очі, червень – світла дім.
Найкоротші ночі і найдовші дні.

Дні стають все вищі, світло – як прибій.
Сік у кожній вишні визріва в рубін.
Світло крони повнить, як життя саме.
Копіюють крони на листках себе.

І від сонця ніби у ромашок всіх
Пелюстки, як німби, круг голівок їх.
Вітер в дні минулі пух тополь зміта…
І кують зозулі всім живим літа.

Не журавлі…

Не журавлі ми, ні, не журавлі
У час, коли несе нас від землі…
Незримо й тихо всі колись відходять
Отак, як пара полишає воду.

Самі з води і зліплені найбільше
Від непомірних градусів життя
У хмари ми збираємось набіглі
Вже на вітрами вибраних путях.

Пливуть, пливуть невидимі потоки
У невідому ні для кого вись.
І віддаляють від життя потроху
Все, що життям також було колись.

Під грім і блиск, що вдарять в неба стелю,
В біблейський час ми й справді може ще
Новим пришестям вернемось на землю,
Як пара повертається дощем.

Перше вересня

Знову літо на другім березі,
Знову осінь прийшла до нас.
Перше вересня! Перше вересня!
Перша вчителька, перший клас…

Скільки, долі йдучи дорогами,
Встигнеш випить з життя ріки,
Щоб узнати: нема дорожчого
За шкільні золоті роки.

Віддаляються й віддаляються,
Ось і стали вже, наче мить…
Та хіба вони не вертаються,
Коли перший дзвінок дзвенить?..

Серпень вереснем вже перейманий,
І не зробить більш навіть крок.
Літо в році було перервою,
А все інше – один урок.

Літнім все навкруг почувається,
Ніби осінь – ще й не вона.
Та коли вона починається –
Краще школи ніхто не зна.

Перше вересня! Перше вересня!
Продзвенів дзвінок і замовк.
Знову літо на другім березі,
Осінь знову йде на урок.

Джерело

Там, де спориш по схилу вгору лізе,
Устріч йому, прозоріше за скло,
Біжить, біжить із глеїстого зрізу
І в лопухи збігає джерело.

Із-під землі, знайшовши путь до світла,
З глибинною гірчинкою вода,
Пробігши зовсім коротеньку відстань,
Уже в пісок і знову пропада.

Щось є у цьому від людської долі –
На мить з’явитись, щоб піти навік,
Та порівнянь таких в житті доволі
І геть не в їх вода збігає бік.

Біжить вода, і дзвін збігає з нею:
Коли струмок ще цівка лиш одна,
До неї, там, де б’є вона із глею,
Хтось амфори горлянку приладнав.

Ольвійський витвір вибитий прибоєм
З глибин води і з часу глибини…
Тепер крізь нього спраглого напоїть
Глибінь землі, що джерелом дзвенить.

Хоч день по вінця спекою налитий,
Та дзвін води, неначе срібний сміх.
Бо амфора тепер така велика,
Що в ній напою вистачить на всіх.

А врешті-решт, біжить вода – та й годі,
Біжить, як часу нескінченна нить.
Маленький водообіг у природі –
Джерельна до лиманської біжить.

І моря перепливали

Які лиш їх не бачили світи,
Де лиш запорожці не бували…
Життя прожить – не поле перейти,
Та вони й моря перепливали.

Мабуть то Бог козацький їх беріг:
На своїх міфічних майже "чайках",
Вони, Дніпра лишаючи поріг,
Брали хіба тільки лиш Очаків.

І хтозна, може то не тільки з дум:
Одягнувши щогли в шаровари, –
У скрути час попутний вітер дув –
"Чайки" море справно шарували.

А вже річки – ну, скільки там пливти?
Козаки, як скіфи а чи таври,
Узявши власних коней за хвости,
Вже й пливли, як здовжені кентаври.

Та що вгорі, коли тоді і низ
Вів не раз, бувало, і до звершень.
І зараз кажуть козаків човни
І були підводними найперші.

І зла чужої звідавши води,
До добра, до рідної вертали…
Життя прожить – не поле перейти,
Та вони й моря перепливали.

Ніщо не чуже

Скільки скраяно часу ножем
І в житті уже більше не світить!...
А мені ще ніщо не чуже
І з того, що лишилось на світі.

І усе до душі промовля,
І усе небайдуже і досі,
Хоч літа, що весніли здаля,
Вже зі мною, і звати їх "осінь".

Я не скаржусь на долю свою,
І не заздрю ніколи й нікому.
День проживши, на тому стою,
Що і вечір не крапка, а кома.

Днів граматика стала не та,
І дрібниця зростає до справи.
Знаки оклику ставлю і там,
Де раніше ніколи не ставив.

Пам’ять мить давнини береже,
Серцю мить сьогоденного світить.
І мені ще ніщо не чуже
У великому білому світі.


Загадка

Уранці – аж на чотирьох,
В обід – на двох і вже на трьох – увечері.
Таке міг загадать ще Бог,
Торбинки літ вкладаючи за плечі нам.

Не зміни ці за день один,
А сам цей день нам розгадати задано.
І ввечері, в кінці ходи,
Загадка хоч і пізно та розгадана.

Спека

Цілить сонце стрілами в кожну мить.
Ходять хвилі спінені – мов кипить.
В спеку передозену вже й чимдуж
Пнеться, парадокс немов, лід медуз.

В яр задуха всілася, як вода.
Та ще й жовто сіється лобода.
Ставить жовту латочку в зелень суш.
Догоріли лампочки ранніх груш.

Пеклом не обділений світ увесь.
Вигора до білого синь небес.
Ми – свічки, з нас котиться піт, як віск.
Сухо сиплять коники сірий тріск.

По траві їх низько вже йду згори,
А від мене бризками – кольори.
І мов легше дишеться хоч в ту мить,
Коли спека стишиться – не тріщить.

***

Все чайки негоду пророчили,
І густо крізь білий туман,
За хвилею хвилю накочував
На берег кипучий лиман.

А потім, неначе й кінчаючи
Роботою сповнений день,
Всі хвилі до ночі причалили,
Вляглися під кручами десь.

І білою піною в темені,
Де їх закінчилася путь,
По березі тиша розстелена
До самого ранку, мабуть.

Дев’яносто!
Парутинській бібліотеці

Вам – дев’яносто років!
Що не кажіть – це звіт…
Хай Ваша нива родить,
Славить книжковий рід.

…Вже з тих років далеких
Довга прослалась путь…
Перша бібліотека!
Міг я тебе забуть?

Ось і за літ стіною
Давнє немов за крок.
І до цих пір зі мною
Запах твоїх книжок.

Це ж від твоїх томів я
Грівся, як від тепла…
Завжди книжок домівка
Рідна й мені була.

Пам’ять знаходить стежку
В безповоротний час…
Все, що було найпершим, –
І наймиліш для нас.

…Ось у близьке далеке
Я й відшукав сліди…
Здрастуй, бібліотеко!
Себто, живи! Завжди!

У кінці

Згасла варта і знов необхідним вже заходом
Вже для вечора й жар заливать на порі…
І хмарини пливуть білим димом від заходу,
Де й сьогоднішній день до кінця догорів.

Над лиманом так гірко розплакалась чаєчка,
Що її вже й до ночі не втішить ніщо…
І мов нагад колючий, що й літо кінчається,
Через стежку в траву дріботить їжачок.

8-ме березня

І знизу й зверху прибуває
Розталим холодом вода.
Між року пір одну лиш знаю,
Яку людина вигляда.

Та й не одна людина тільки –
Усе довкіл її чека.
І пише по рядочку гілки
Бруньками березня рука.

Немов струна, нап’ята туго,
Так слово "березень" дзвенить.
Природи сили в нім напруга
І світу зелень і блакить.

Траві з’явитись ніби й рано,
Та зеленіє вже земля.
Сьогодні все переднім планом,
Що вчора бачили здаля.

Хоч день цей пролісок лиш ніби,
Коли земля ще після сну.
Але тепла і світла німби
Від нього вже на всю весну.

Зустріч

Далеко до звуків ще півнячих,
Під солі чумацької слідом
Сьогодні – вже завтра? – опівночі
Весна зустрічається з літом.

Той втомою добре пригнічений,
Той в сон уже перший закутий –
І буде ніким не помічена
Ця зустріч, не довша секунди.

А в природі ніщо і не зміниться,
Природа до сталості прагне.
Так само акація піниться,
Так само вона іще пахне.

Зійшлись і уже й розминаються
Секунди весняні і літні…
Тому, що вночі відбуваються,
Ці стрічі, мабуть, непомітні.

Світло життя

Зірки, а не планети народжують вогонь.
Планети – лиш монети з відбитками його.
Вечірні і досвітні, усі як є таки.
Планети і помітні лиш зорям завдяки.

Хоч світло їх не власне на зоряних путях.
Але який прекрасний сам потяг до життя.
На них, а не на зорях життя чи його слід.
В небесному просторі лише шукати й слід.

В безмежжі зоресвіту, що космосом кружля,
Не лиш від сонця світить, можливо, лиш земля.

Весна

А на снігу поширшали проталини,
Бруньки повзуть по гілочці-путі…
Вона одвічно і близька й віддалена,
Як перше все в природі і в житті.

Ще між рядків зими уже читаємо
Її, бува, й пунктирні письмена…
Одну лиш пору року і чекаємо,
І у житті пора ця лиш одна.

Лише одна… Та за всіма печалями,
Що не вернуть її, оту, одну,
Оновлення природи зустрічаємо,
Неначе і життя свого весну.

Які тут інші можуть бути версії?
Що це вона – усе навколо "За"!
Краплина збігла з гілки перемерзлої,
Немов сльоза – щаслива вже сльоза.

Краснодон
Незабутнє враження від давньої поїздки

Я з дитинства це знав. Мабуть, знав і навіщо
Все життя його вірно у серці беріг.
Краснодон, Краснодон! Твоя слава навічна
Умістилася вся у миттєвості їх.

В круговерті подій, в змін прискореній гонці
Вже й самого життя невідома ціна.
Але варто сказати лише : "краснодонці" –
І вже ніби назвав їх святі імена.

…Саме травень буяв. І у всіх його звуках
Вже по вінця було і тепла й теплоти.
Мені ж зимно було від душевної муки,
Я приїхав туди, щоб від себе втекти.
І Дев’ятого йшов у святковій колоні
Під червоного стягу високим крилом.
І звучало в мені "Це було в Краснодоні"
Так, немов "Це було" все зі мною було.

І прощальний рядок із музейної рамки
Аж до серця мого кожне слово тулив.
Краснодон! Ти тоді мою свіжу ще рану
Давнім болем своїм таки справді цілив.

…А під вечір ізнов було сумно і гірко,
І душею, і тілом за день находивсь…
І світилась вгорі дев’ятиповерхівка
Над будинком, в якім Кошовий народивсь.

***

Все меншає, меншає тих,
З ким зводила доля не раз.
У смерті нема вихідних,
Вона пам’ятає про нас.

Без всякої зовсім війни,
Пройшовши земну свою путь,
У братський могилі вони,
Яку і минулим ще звуть.

І юні, і вже у літах,
І смуток, і пам’яті щем…
Ми – листя, воно ж обліта,
Бува, і до осені ще.

І час їх обличчя не стер,
У часу велика вина,
Що я пам’ятаю тепер
Уже і не всі імена.

Чи згадки доходять до них?
Бо відгук – лиш тиша німа…
У смерті нема вихідних,
А, втім, і в життя їх нема.

Вікно

І як же хочеться, бува,
Щоб не були мої слова
Лише словами і не більше,
І щоб в однім бодай хоч вірші
Жили життя прості дива.

Щоб у рядочка на путі
Слова зійшлися так і ті,
З яких летіло жовте листя,
Щоб лет його з тим летом злився.
Що в крон жовтневому житті.

Хай би слова, як журавлі.
В захмарній плакали імлі,
Летіли в пізнім сивім небі,
Коли воно щеза для тебе
В ключа на вирійнім крилі.

В слова лягає на папір,
Що чує слух, що бачить зір.
Та лиш тоді воно озветься,
Коли його зігріє серце,
А як йому усе зігріть?

Прошу у Бога одного:
Хай буде це мені дано,
Щоб хтось хоч раз під журавлями
У вірш колись мій так заглянув,
Неначе в осені вікно.

Перед відльотом

Коли щемом дійде вже до тями,
Що попереду мало так гін,
Тоді пам'ять зліта над місцями,
Які й досі душі дорогі.

Її крила все мають і мають,
То близькі, то далекі вони…
У птахів так буває ще, мабуть,
У птахів, може, тільки одних.

Листопадом піднесена зграя,
До відльоту в далекі краї
Все кружляє, кружляє, кружляє,
Облітаючи гнізда свої.

Залишаючи землю широку,
Вибираючи в небі путі…
У птахів так буває щороку,
У людей – тільки раз у житті.

Смородина

Доки аж грудень з морозами
Тут не пройде мимохідь,
Листя останнє смородини
Буде теплом лопотіть.

Стільки разів уже змінена
Барва первісна його…
Жовто – зеленою піною
Збіг листопаду вогонь.

Сірим туманом зволожений
Вітер, як стриманий плач.
І на вершечку смородини
Гасне забутий кумач.
День Незалежності

І зеленню крони по вінця налиті,
І дихають сонцем вітри,
А літо згортає, згортає щомиті
Високі свої прапори.

Ця днина приходить у жнивному німбі,
В ту пору приходить вона,
Коли вже зерно називається хлібом
І сік на шляху до вина.

Вже стільки зібрали, ще стільки зібрати…
І віра продовжує гріть,
Що храми вже зводять не папертей ради,
А тільки лиш для вівтарів.

І час незалежності лічить годинник,
І літо за обрій сплива…
І знаємо: день цей – лиш перший ужинок,
Ще будуть великі жнива.

Вже тягнуться в осінь і лози, і віти,
Ще тиждень – і серпень минув…
Стрічаємо день свій на заході літа,
І віримо в долі весну.

1992р.

Пішаки і королі

Один пішак питав колись ферзя:
- Скажи, чому така моя стезя,
Що й там, вгорі, на кліточці останній
Все ж королем ніколи я не стану?

І пішакові ферзь відповіда:
- Що королем не станеш – не біда,
Це так у грі, а й у житті бувало,
Що пішаками королі ставали.

***

Спливає час без вороття,
Минуле - тільки спомини…
Я світом цим на все життя
По – доброму здивований.

Я вдячний людям тим, які
Мене в путі підтримали.
Вони - тепло моїх рядків,
Моїми стали римами.

І навіть спомини про них –
Як на снігу проталини…
А що не зміг, а що не встиг –
Такі були обставини.

Так довго в пам`яті вони –
Аж пам'ять вже в оскомині,
Та світом цим я й восени,
Як в юності, здивований.

Забалка
Поема про дитинство

Як пролог

Дивувався не раз тоді змалку я:
І чому цю частину села
Називали всі люди Забалкою –
Вона ж балкою саме й була.

В ній дзвеніли ярки водограями,
Коли верхній довкіл вже й підсох.
А за нею – сади й виноградники,
Яків Гнатович цар там і Бог.

Та зате лопухи які – велети! –
Виростали на місці води.
Там колись я на першому велику
Вчився падати ще до їзди.

Там колись я почув – не здавалося, –
Як дзвеніла ранкова роса.
Там вербою акація звалася,
Що в куточку городу росла.

В інший бік моя пам’ять полине ще –
Де в села на полиннім кінці
На розлогому жовтому глинищі
Ми ганяли осінніх зайців.

А над нами розп’яття світилося
На хресті, що в безвір’я вростав…
"До Хреста" – на селі говорилося,
"До Хреста", а немов – "до Христа".

…І тепер вже хоч споминів кроками
Заверну ненадовго туди, –
Мbr /ов до в балці криниці глибокої,
До якої по воду ходив.

Лисеня

За роками вже й не пам’ятаю,
Де воно взялось, те лисеня,
За яким глухими кураями
У гурті і я тоді ганяв.

Повнив балку вересневий вечір
Тінями згасаючого дня,
У гурті й дорослі, і малеча,
Попереду – тільки лисеня.

Певно, у того ще лисеняти
І гріхів ніяких не було.
Та навіщо людям те і знати,
Є лисиця, – значить, є і зло.

Цілились і палками, й грудками
У азарті гону, як в диму.
І загнали врешті в якусь яму –
Все. Кінець. Не вибратись йому.

Добивали зверху чим попало,
Що могли довкола підібрати.
А воно все в ямі плазувало,
Все ще не хотіло умирать.

У крові, маленьке, жалюгідне,
З перебитим, видно, вже хребтом.
Так людській злобі невідповідне –
Ним себе відчув перед гуртом.

І жалю відкрився ніби клапан,
Потаємно, мовчки, звісна річ,
Я стояв над ямою і плакав,
Добре, що була вже майже ніч.

Всі ми з часом іншими стаємо,
Та, бува, що давнє й доганя.
…Знов стою над ямою тією,
У якій вмирає лисеня.

У живого стільки різних значень,
По якомусь можна навіть бить.
Тільки дітям це не треба бачить,
І тим більш, самим це не робить.


Наша хата. Калинівна

Не пам’ять в минуле полинула –
Це фотом збережена мить:
І досі Варвара Калинівна
На призьбі низенькій сидить.

Доставлюсь мов часу машиною,
Туди, де ніщо не забув…
"Калинівна" – трохи смішило нас –
Це ж батько Калиною був.

…Хоч стіни хатини із каменю,
Та дах її був земляним.
Якою травою ласкавою
Він в травні мене полонив!

Забратись як на недозволене
Таємно по гілці кривій
І потім з таким задоволенням
Читати в духмяній траві…

…Солома долівці підмогою,
Солома в лежанці горить…
І довгими – довгими – довгими
Зимові були вечори.

В кімнаті ні світла, ні радіо,
З цієї та з інших причин
Завжди домовласниці раді ми,
А їй – тільки дай слухачів.

До влади зневажливо ставилась,
Молилась, щоб цар повернувсь,
Недобре казала про Сталіна,
А Жуков був любий чомусь.

Колись риболовством займалася,
Жила не з землі, а з води.
"Дуби" від уловів хиталися,
Бо й невід був теж не один.

А потім її розкуркулили,
І знову не так, як усіх:
Не землю лишила в минулому –
Зостались там парус і сіть.

…Зітхає Калинівна втомлено,
Вернувшись із далечі знов
Сюди, де на місці льодовника
Лиш яма, могила немов.

Мов те – берегти – в ній зосталося:
Як лід, що льодовник беріг,
Коли вже й за березень бралося,
У ямі лежав іще сніг.

…Неначе сама б не подужала –
Малечі ж і козир у масть! –
Накупить в крамниці "подушечок " –
І всі по дорозі роздасть.

На мене, бувало, нагримає, –
Строгенька була, та не зла.
…Якою вгощала нас рибою,
А що вже за юшка була!..

І ніби й роки не завадою,
І фото нагадує : тут
Цвітуть іще мальви під хатою,
Та лиш чорно-біло цвітуть.

Мама

Згадки знов попливли в край, де був я малим,
Де удвох ми до школи ходили,
Як одне, ми були, бо одним і жили
В тій старенькій Забальській хатині.

…Йшли з тобою кудись, я до тебе туливсь
І двозначністю часу проймався:
- Я не хочу рости, бо стара станеш ти,
А продовжувать далі – боявся…

Як ріка і місток, як вогонь і димок,
Ми були й поза домом так само:
З року в рік на урок мене кликав дзвінок
У руці прибиральниці – мами.

То війна, то життя – всі на долі путях
Чоловіка й дочку відібрали…
І своє майбуття, і єдине життя
Ти у думах і в праці єднала.

Пам’ятаю твій сум, пам’ятаю сльозу
При самій уже згадці про втрати…
Як провину, несу: докоряв, що в СУ
Ти мене не хотіла віддати.

Хоч стежиною дум у Забалку пройду,
Мов у часу далекого раму,
І невже хоч одну я і мить не знайду,
У якій ти жива іще, мамо?

Перший друг
Миколі Котенку

Від мене був двома роками старший
Мій перший друг – найперший у житті…
Такий близький, що навіть було страшно,
Коли у нас розходились путі.

Та розійшлись, і вже життя минає,
І навіть в часу інший уже вік…
І це тому, що давніх нас немає,
Не знаєш, чи й теперішні живі.

Уже листи до тебе не доходять
(Чи губляться в путі твої листи?),
І хоч це ще нічого не доводить,
Та є вже в ньому присмак гіркоти.

…Мій п’ятий клас, в Парутиному – перший,
І в незнайоме кожен ще мій крок…
І мама-прибиральниця так стежить,
Як я іду на перший свій урок.

Усміхнений, кремезний, кучерявий,
До мене на перерві ти підбіг –
І з того дня Миколка – забалчанин –
Так лиш в дитинстві – ближчий став за всіх.

В одному класі ми з тобою вчились,
Зі школи поверталися удвох.
І вже батькам знаходили причини
Для нових стріч, важливих для обох.

Учив бичків ловити під камінням,
Навчив і в шахи грати до пуття.
Лишилось у дитинстві перше вміння,
А друге залишилось для життя.

Не холодили дружбу нашу й зими –
А вже якими лютими були!
Мої санчата нас обох возили,
І ковзани твої на двох були.

А зими ті перегинали палку,
Здавалось, кожен день тоді сніжив…
І ми тонули у снігах Забалки,
Та більше я, бо ти на гірці жив.

Зате вже в літа сонячної міці,
Набравшись так – ледь шкіра не димить,
Ставали чорні, як на фотоплівці,
Яку удвох і проявляли ми.

Фантазії ми віддавали шану,
Уяви шлях в минувшину стеливсь.
І Куцуруб нагадував нам шпагу,
І пістолет – Парутине чомусь.

І не було б для нас тоді і дивом,
Коли б і еллін стрівся на путі,
Як по горбах ольвійських ми ходили,
Шукаючи "дельфінчики" оті.

…І ностальгії видима прикраса –
Останнє фото, як запізній щем.
На ньому ми з тобою іще разом,
На ньому дружби нашої ущерть.

З чужого плеча

Не стара ще, на зріст невеличка, –
Зріст із прізвиськом риб’ячим влад –
Тьотя Феня, – вона ж і - Камсичка,
Через балку навпроти жила.

Її батько, можливо як гордість,
Завжди вуса розкішні носив,
То ж носив він і прізвисько "Горький",
Будеш Горьким, коли ще – Максим.

Знаменитим в селі було тісно,
Тож не кожен належне і мав:
Був і Пушкін у нас футболістом,
І Будьонний наш – сторожував.

Всі великі – і сиві, й зелені –
Позбувались уже своїх тем.
У селі нашім мався і Ленін,
Який навіть не був і вождем.

І чуже, якщо гарне, й до віку
Можна, мабуть, носить залюбки.
В тьоті Фениного ж чоловіка
Саме з цим-от було й навпаки.

Він мав прізвище славою вкрите,
Та такою, що і ой-ой-ой:
Був же льотчик такий знаменитий –
Лавриненков – аж двічі Герой.

Та в селі, мов само то й собою,
Дядю Петю – чи не чудеса! –
Не по прізвищу знали Героя,
А по прізвищу жінки – Камса.

Своїм прізвищем дядько гордився,
Але й хто б не гордився, скажіть?
А на прізвисько, випивши, й злився, –
В цім його можна теж зрозуміть.

Що поробиш, такі парадокси:
Люди носять, бува, й не своє,
Та по нім лиш, допоки і носять,
Ти людей тих якраз узнаєш.

Цигани

До хрущовської зими давнім шляхом любим
Не в пустелі – між людьми кочували люди.
… Лиш зійде останній сніг, днями і ночами
Повертались повесні табори ключами.

По тепла просторах ріс, як весни неспокій,
Їхніх коней і коліс екзотичний цокіт.
І з’їжджаючи згори, за свою стоянку
Обирали табори завжди нашу балку.

Саме перше, звісна річ, напинали шатра,
І світили в нашу ніч їх високі ватри.
По одній, частіш – по дві завтра ледь не зранку,
Просячись у кожен двір, рипались циганки.

Набирали віщих поз, баки забивали,
І тітки про той гіпноз завжди забували.
Циганчата в кожен день тикались, мов шила,
Сороміцтво їх пісень все-таки й смішило.

Пам’ятається момент: сплюнувши цигарку,
Ром з флакона п’є "Кармен" на крамничнім ганку.
На стоянках і в путі – (це у геннім коді) –
Головніш за все в житті для циган – їх коні.

Лиш позаздрить їм село, більшого – й не вміє,
Бо куди сільським було до циганських – зміїв!
…Звісно, їли і пили, звісно, що – не дуже…
Мабуть, чимось і жили – це я вже про душу.

Втім, "нікого не суди – несудимий будеш".
Як і скрізь, так і завжди, всі ми – тільки люди.
…По минувшини путях, часом вщент розбитих,
Відлетів у небуття гомін їх кибиток.

Міжнародний матч у балці

О футбол дитячих літ, перші п’ятдесяті!..
Час розтане, ніби лід, давнє поруч сяде.
… І в калюжу м’яч летів, і котив городом –
Все те – перший у житті матч наш міжнародний.

Що нам, босим, колючки, коли справа в тому,
Що забальські хлопчаки грали проти ромів.
Знали: вміють танцювать – табору ж-бо діти!–
А вони ще вміли й грать, ніде правди діти.

Хай без правил, хай невлад, в іншім їх можливість:
Справді мавпяча була в циганчат рухливість.
Вже рахунок і забувсь того в балці матчу,
А от гру саму чомусь, ніби зараз, бачу.

…Вітер куряву гойда, в жовтій круговерті
Воротар Сашко Байдак брав м’ячі і мертві.
Поруч другове плече, віддано і палко
Захищалась нами честь цілої Забалки.

Після промахів – невдач гра у нас – що треба!
А вже сонечко, як м’яч, котить з поля неба…
Що важливіше від гри? Хай додому кличуть,
І пилюка, наче грим, на пітнім обличчі.

Все забувши, м’яч веду у вечірню просинь…
І підходить вже впритул до канікул осінь.

Танки

За ніч одну змінилась наша балка,
Ми про таке і мріять не могли:
Із зорями червоними на баштах
У нашій балці танки залягли.

Ми їх раніше знали тільки з фільмів,
Лише з екрану білого крила,
А підійти до них отак ось вільно –
Така можливість казкою була.

До них свої ми прикладали мірки:
Батьків загиблих славили вони –
Червонозорі тридцятичетвірки,
Герої ще недавньої війни.

Хоч саме ці в боях не побували,
Хоч саме ці не вийшли із вогню, –
Ми так завзято траки обчищали
І так любовно гладили броню.

До них щодня приходили ми, звісно,
Вже ніби все й побачили, – а йшли…
І нас веселі молоді танкісти
Не відганяли від своїх машин.

Нічні вже й тіні слались від палаток,
А екіпажі побіля багать
Усе співали, та ще так завзято –
Вогонь аж вище починав буять.

Пісень дитячих ми тоді чи й знали –
Війна так близько ще була від нас,
І ті пісні, танкісти що співали,
Були тоді і нашими якраз.

Та одного серпневого ще ранку,
Який туманам відкривав почин,
Знов стала балка іншою – без танків:
Як і з’явились – щезли уночі.

Куди помчали бойові машини,
І в нас тоді з’явилися відкіль?
Важкі сліди на грунті залишили,
А в пам’яті лишилися – легкі.

Криниці

Такою прохолодою в спекотний день повіяло,
Коли відро водиці я приніс,
Що знову пригадалися криниці, що поїли нас,
Із зорями дзвінкими аж на дні.

…Такі були обставини: малі водою відали,
З коромислом на плечах і росли.
І вітер нас по балочці з коромислами й відрами
Хитав, немов ходячі терези.

Несли болотом осені, несли зимою лютою
І кожен тоді воду мов святив:
То дерев’яні хрестики, щоби вона не хлюпала,
У повні відра клали ми завжди.

…А тітка нетерплячиться, вже щось і обіця мені –
Я відра всім виловлював не раз –
То ж з "кішкою", як з вудкою, тупцюю біля цямрини,
Доказую, показую свій клас.

Хоч спрагою знеможений, було, не менш ніж голодом, –
Та спробуй довго із відра попить –
Таким глибинним холодом вода ударить в голову –
Заледь не так, як градусами спирт.

І скільки не поїли нас – ніколи не міліли ви,
Бо ж вас поїла матінка-земля…
Негоди у вас цілили, а ви лишались цілими, –
Такими вас і бачу я здаля.

Чи, може, пощастило вам і перед часом вистоять,
Чи вже він випив унизу села
Глибокі ті криниченьки, усі з водою чистою, –
На зорях же настояна була.

Перші шахи

Лиш Забалка відає, тільки їй і знати,
Як в свого сусіда я вчився в шахи грати.
…Так завзято кореш мій грає не до речі,
В мене стільки програшів за один лиш вечір.

Судить нас на ганочку зовсім без поняття,
Схожа на циганочку, теж сусідка – Надя.
Аж на року віддалі – віддаль, що й казати! –
Буду я в учителя завжди вигравати.

…Чорні й білі ґудзики, саморобна дошка.
Та звучала музика гри самої коштом.
Що їй віддавалося? Що від неї бралось?
Як в дитинстві гралося – більше так не гралось…

Дошка – лиш за неї сів – це баян той самий:
По краях фігури всі – голоси з басами.
Чорно-біла музика під землянки дахом…
Чорні й білі ґудзики, мої перші шахи.

"Любитель"

Увесь довкіл зловити я об’єктивом рад:
Забалка – це й "Любитель", мій фотоапарат!
І вже було, як спрага, коли я встиг узнать:
Нема цікавіш справи, ніж фотографувать.

На плівці відпечатки всього, що находив,
Та це – лише початки, ще тільки – негатив.
Облич густа темнота, і неземний пейзаж –
Спасибі за роботу, проявник і фіксаж!

А світло все доробить, бо хист його такий.
І біле білим зробить, і чорне – навпаки.
У ванночці купаю світлинки я малі,
А потім починаю сушить їх на столі.

Не марна була праця, жаль одного мені:
Що кадрів лиш дванадцять в настільному кіні.
Простенький, примітивний, а все зробив, що міг.
І світ дитинства дивний хоч трохи та зберіг.

Усе щеза, минає, життя – коротка путь.
Нема оригіналів, а копії живуть.
…Давно уже негожий, лежить, як мертвий жук.
А викинуть не можу, і досі бережу.

Потік

Там, де балка й не балка, а яр,
Від села недалеко,
Не на повну ще силу буяв,
Та зростав усе клекіт.

То струмки і нові, і нові
В яр по схилах збігали.
У потік вже й долиною вів
Буйну воду загалу.

Із потоку лише, як буї,
Лопухи визирали,
Ніби злива всі води свої
Тільки тут і збирала.

За лиман сивим димом зляга
Хмар спустошених валка,
А вода рівчаками туга
Ллється й ллється у балку.

Купи сіна, і відра, й м’ячі –
Є потоку чим гратись!
І у розпачі бабця кричить –
До кози не дістатись.

Береги мов – хати по боках,
І високі ті води
Так щорік наливали бакай –
До лиману доходить.

Хоч співзвучна вода вже й біді,
Але що все це значить,
Коли раді їй дні молоді –
Ну, звичайно ж, – дитячі.

Коли дном уже річки були
І стежки, і дороги,
А кораблики наші пливли
Ледь не прямо з порогу.

…І в останній шкільний мій ще рік –
Так воно уже сталось,
Не вернувся у балку потік –
Яр в степу заорали.

Як буйки, пам’ять згадки гойда
І відносить назад лиш.
Відшуміла у балці вода,
Як дитинство, назавжди.

Замість епілогу

…Так з пізнім, бува, інтересом
Старі розбираєш листи:
Адреси…адреси…адреси –
За ними людей не знайти.

І села, й міста ще ті самі,
І жоден будинок не щез,
Та тільки в самих адресатів
Нема вже ніяких адрес.

Життя нас у строки затисло,
Все раз лиш прожити дано…
Забалка – адреса дитинства,
Яка вже не дійсна давно.

Життя в атакуючім гулі
На місці й на мить не стоїть.
Людина живе не в минулім, –
Та в нім лиш коріння її.

…Віднайдені в часі хвилини…
Примарне прожитого тло…
І ніби речдоки, – світлини,
Виходить, що все те було.

Не настрою лиш забаганка,
Не тільки було – навіть є.
Не марно ж при слові "Забалка"
Тепліше на серці стає.

***

Стриптиз

Вже не ловлюсь на похвалу дешеву,
Коли й хорошим вийде, може, вірш:
Писати вірші – це стриптиз душевний,
В нім за тілесний голого ще більш.

Яку ж до всіх довіру треба мати,
Яким наївним справді треба буть,
Щоби не тіло – душу відкривати,
Ще й задарма, ще й на роки, мабуть.

До того очі - просто прикипіли,
А тут вони, хіба що мимохіть.
Як легко людям розуміти тіло!
Як важко людям душу зрозуміть…

Не те що важко – і не треба, наче,
Бо на бігу в житті, що тільки мить,
Не глибину встигаємо побачить,
А те, що зверху, напоказ, лежить.

За свій стриптиз нічого і не хочу,
І лиш одна надія і втіша:
Що на льоту за мій якийсь рядочок
Колись чиясь зачепиться душа.

Від автора

Глибоко вдячний усім, хто допоміг мені у виході цієї книжки, а саме: Жулинській Людмилі Миколаївні, Дудкіній Ользі Дмитрівні, Куценко Марії Іванівні, Магу Ларисі Миколаївні і Гетманенко Лілії (редакція радіомовлення "Очаківська нива"), Куницькій Світлані Володимирівні, Крикун Галині Федорівні, Ласюк Олександрі Миколаївні, Петренко Лідії Тихонівні, Торонченко Ніні Дмитрівні, Байдикову Сергію Григоровичу, Барану Олегові Івановичу, Володьку Валерію Івановичу, Куликову Павлові Петровичу, Романенку Валерію, моїм однокласникам по Парутинській школі, моїм учням із Солончаківської школи, колективу працівників Куцурубської сільради, читачам Куцурубської бібліотеки, та бібліотекарю Тетяні Олександрівні Бурдизі–Ніколаєвій, а також тій дружній надихаючій атмосфері сприяння, яка панувала у залі Куцурубського будинку культури в день мого ювілею.

Люди, добрі люди,
Як мені без вас?
Хай життя вас любить,
Хай шанує час!

В суєті буденній,
І в душі свята
Що людьми й веде нас
Як не доброта?

Юрій Зіньковський

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору