Ю. В. Зіньковський
Ненадруковане
Куцурубу
Де минуле віки у грядущину стелить.
Де здружились на віки вода і село –
Куцу руб! Куцу руб! Між лиманом і степом
Найрідніше з усіх українське село.
І затихлі роки мені пам’ять озвучить,
І схолонула даль знову літом стає…
Тут колись я малим вибирався на кручі
І вдивлявся у даль, як в майбутнє своє.
У глибинах твоїх – мого роду коріння,
На стежинах твоїх – мої перші сліди…
Із далеких усюд, як в свої володіння,
Неодмінно душа завертала сюди.
Звідси батько пішов до останнього війська,
Пів століття спливло, а його все нема…
Наша пам’ять горить кумачем обеліска
І несе крізь літа дорогі імена.
Тільки вибити нас ворогам не вдалося,
Тільки вічно при нас наша віра жива,
І сплітаючи дні із лози і колосся,
Славлять працю людську куцурубські жнива.
… Попливли, попливли, наче згадки, тумани,
Павутиння летить, і сади у меду.
І немов дзвонарі, теплі хвилі лиману
Б’ють і б’ють у низу в срібні дзвони медуз.
Ти минуле моє, ти грядущини тема,
Народило мене і на ноги звело,
Куцуруб, Куцуруб! Між лиманом і степом
Наймиліше з усіх українське село.
Свято життя
Оживає завмерла природа,
Знову даль і близька, і ясна...
А природа – жіночого орду,
І жіночого роду – весна.
Скоро гілці бруньками іскриться,
Скоро сміхом заллється вода,
На зерно вже чекає землиця,
Бо жіночого роду вона.
Скресне вись і раптово, і дзвінко,
І, як проліски, будуть думки,
Що найперше любов – таки жінка,
Навіть віра й надія – жінки...
Хай же свято тобі в нагороду
Вже за те, що на світі живеш!
... Батьківщина – жіночого роду,
І планета жіночого теж.
Діти
За обідом чи за чаєм
Каже баба діду:
— А у нас, я так вважаю,
Скоро будуть діти.
Дід тому щось вірить слабо:
— Та хіба ж ми годні?
— Ну і дурень, - каже баба, -
Пенсія ж сьогодні!
Втішила
На шибках мороз добрячий,
Ніч шумить негодою.
Жінка злиться, жінка плаче:
— Знов у тої хвойди він!
І втішає доню мати:
— Може, ще й обернеться,
На увазі треба мати,
Певно, й ожеледицю!
Ну, навіщо ти, Ганнусю,
Вже зарані й хмаришся?
Може, йшов та посковзнувся,
Головою вдарився.
Зразу й думать про найгірше
Геть немає рації!
Не в коханки він скоріше,
А в реанімації.
Аерофобія
В дитинстві я боявся висоти,
Ніяк не міг свій страх перебороти.
І так і не дорісши до мети,
Я втішився: усе це від природи.
І знову я на самому краю,
Хоча давно, давно уже не тим став.
На кручі літ прожитих я стою,
І знов мене хита як у дитинстві.
Хоч висоти вже інша іпостать,
Вона те саме робить з головою…
Як високо ця круча піднялась!
Яка глибока прірва підімною!
Так само знову паморочить вись,
І вже собі самому аж на подив
Мене втішає те, що і колись,
