Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Виднокіл

Від автора

Говорять, перед людиною в її останню мить (бува, що вона виявляється і не останньою), як спалах блискавично, встигає промайнути все її життя.
Коли досягаєш «біблейської межі», перед тобою також, хоч і дещо в уповільненому темпі, прокручується стрічка всього того, «что было пережито и передумано тобой».
Композиція життя непередбачена, у ньому нема ніяких тематичних відокремлень, а все вперемішку – трагічне і смішне, дріб’язкове і величне, миттєве і вічне.
Хай у цій книжці все і буде так, як в житті – без розділів.

Біблейський вік

Днів літ наших сімдесят літ, а при більшій міцності – вісімдесят літ.

Псалтир, псалом 89, вірш 10

І хвороби кусали без ліку,
І гірчило життя, як полин,
Та дожив до біблейського віку,
Хоч банально не знаю – коли.

Може надто мінорна тональність –
Ще бракує лиш тільки свічок –
Бо й життя – лиш велика банальність –
По великім рахунку якщо.

У літа, що лишились позаду,
Змін ні в чім не любив я робить.
Та настільки я все ж консерватор:
Ще й тепер, бува, хочеться жить…

У доважок біблейський не вірю,
Майбуття вже холодне, як лід…
Боже, Боже! В життя на подвір’ї
Страшно скільки зібралося літ…

Десь між ними як, думалось, – віхи,
Пам’ять, пам’ять! Смішним не коли!...
Я дожив до біблейського віку
І банально не знаю – коли.

Діти війни

І досі ще війна ятрить, бува, як рана,
Мов час і не замів роками її слід.
Та йдуть у небуття останні ветерани,
Останні посланці тих вікопомних літ.

Щемить, щемить їх путь у висі перелітній,
І пам’ять щоб жила не тільки лиш на ній,
Тепер ось їх дітей війни назвали дітьми,
А діти вже й самі на фінішній прямій.

У спільній тій біді, у горі тім загальнім,
Зважаючи на вік тоді ще наш малий,
Причетні до війни були ми номінально,
Заслуга наша в тім, що й ми тоді жили.

А ми таки жили – куди ж було нам дітись?
А як жили – ніхто, крім нас, уже не зна…
Розлучених батьків, а не війни ми діти,
І розлучили їх не РАГСи, а війна.

По-різному жили – то в голоді, то в стужі,
Надіялись, що нас найгірше обмине…
Та матінка моя на "похоронці" тужить,
Сльозами умива дворічного мене.

І вже не прилетять трикутники-конверти,
До рідного гнізда не втраплять журавлі.
Лиш батько й по війні посмертні аліменти
Нам довго буде слать з угорської землі.

Окликує нас даль вже з пам’яті дороги,
Ще щось і обіця у будущині час…
Ми діти і війни, та більше – Перемоги,
Яка після війни і виростила нас.

Не чужі

Ми всі, як є, на світі інваліди,
Бо в кожного чогось не вистача.
Ми всі несемо болі наші й біди
І потребуєм дружнього плеча.

Наш рід красу підносить аж до неба,
Бо, звісно, люба втіха, а не біль.
Але любить найбільше саме й треба
Тих, кого доля скривдила найбільш.

Тож хай з добром і слово наше й діло
Пройти повз них ніколи не спішать.
Бо як нещастя не скарало б тіло,
А є страшніш – спотворена душа.

Щоб, як свої, були нам їхні біди
І їхні болі, гострі, як ножі.
Нехай не наше слово "інваліди" -
Були б нам тільки люди не чужі.

Синь

Весь у травинках діл, зараз лиш він – мій дім,
Зараз його я син, а навкруги – лиш синь…

Синь, що не зна ваги, маревом – береги.
Марево лиш одне – все, що несло мене.

Хлюпає синь – вода, тихо мене гойда.
Де мої два весла? Є лиш ріка Весна…

Є лиш зелений діл, наче святковий стіл,
Є тільки синь одна без берегів і дна.

Пісня

Очаків. Базар в п’ятдесятім.
Де рибного ряду дива,
Там пісню матроську завзято
Хлопчина в тільняшці співа.

Він дзвінко, до повного злету
Підносить мотиву вогонь,
І падають глухо монети
В стару безкозирку його.

І вправно меткі його руки
Своє із гармошки беруть:
"Пусть волны доходят до рубки,
Но с ног они нас не собьют".

А сліз від бадьорого співу
Не кожен і стримати міг:
"Но с ног не собьют…" - і, як прірва, -
Хлопчина був зовсім без ніг.

В обмотаних кльошем обрубків
На дошці колісній приют…
"Пусть волны доходят до рубки,
Но с ног они нас не собьют".

Той хлопець ще й світла не бачив,
Та чув весь навколишній люд,
Як світло виводив незрячий
"И выйдем из тёмных кают."

…Вже й за півстоліття опісля
Згадалась дитинства пора…
Навіщо хлопчина в тій пісні
Так душу свою надривав?
Хіба ж копійок лиш заради –
Ціна їм відома усім –
Він сипав на свіжу ще рану
Від того пекучішу сіль?

Над зраненим зводячись тілом,
Від горя прозріла душа
До всіх донести щось хотіла,
До чого сама вже дійшла.

Осіннє

Поміж хмар блакить, немов калюжі,
А в калюжах дощова вода,
Від холодних зморшок аж колюча,
Золоті кораблики гойда.

Золоті, хоч мріяти даремно,
Щоб на них вернутися назад…
До кінця оголені дерева
Переходять річку-листопад.

Хіба нам з природою змагатись?
Як набрались мужності і де –
Перед холодами роздягатись! –
Все не так у них, як у людей.

А зима, мабуть, уже за рогом,
І тепло останнє, як печаль…
Але ключ з небесної дороги
Ще відбій землі не прокричав.

Людина

Ну на очах росла людина!
Таких раніш я й не стрічав…
І що було не менше дивним –
Що на моїх лише очах.

Вона б, мабуть, такою стала,
Сягла б такої висоти!...
Та лиш з очей моїх щезала –
Переставала і рости.

…Я ніби й знав книжкову справу,
А от в житті – запізня злість! –
Не раз обкладинку яскраву
Тримав, бувало, і за зміст.

І вже шукав, як порятунку,
Хоч між рядків людське тепло…
Але була лиш палітурка,
А книжка – книжки й не було.

***

Тридцять першого серпня
Знову серце затерпне
І затерпне, мабуть, недарма:
Скільки ще у природи
Справді літньої вроди!
Тільки літа у неї нема..,

Так і з нами буває:
Молодість відлітає,
Та усе мов на нас її слід…
Мов і в тім, що ми – літні,
Справді є і від літа,
А не тільки від спалених літ.

Перша школа

І знов, як завше, сумно трохи,
Немов ступив на давній слід…
Старий будинок край дороги,
Якому вже за сотню літ.

І голос пам’яті покликав,
І давнє ніби поверта…
Яким ти був колись великим
У ті малі мої літа!..

Шкільних років хіба ж не шкода,
Хіба нема на те причин?
А ти давно уже не школа,
І віддзвонив, і відучив. ..

Тут всі мої найперші класи,
Де зараз тиша лиш німа.
Тут всі мої найперші клякси –
Такого й слова вже нема.

Та що казать, що перше саме
Несуть звідсіль мої літа,
Коли я навіть слово "мама"
Уперше тут і прочитав.

Тут все по вінця повне змісту,
Тут між минулого видінь,
О Боже, й досі є ще місце,
Де я за партою сидів.

Неначе цим своїм порогом
Тоді спинив для мене час
Старий будинок край дороги,
Що вже свій другий вік почав.

Листопад

Більше й більше у добах темені,
Хоч зробився й прозорим сад.
Ледь осяяний хризантемами,
По землі іде листопад.

Звуки й запахи трохи стишені,
Та у цей ось ранковий час
Дзвінко пахне повітря вишнею,
Наче мамин вишневий чай.

Хилить вітер билинки росяні,
І обабіч глухих доріг,
Підганяючи коней осені,
Мокро цьвохка Петрів батіг.

Скрізь росинок прозорі китички,
І звисають з гілля долонь
Павутиння короткі ниточки –
Це порвався зв’язок з теплом.

***

Відкричали лелеки й затихли,
І поближчала раптом зима…
Може, й справді живемо й за тих ми,
Кого з нами давно вже нема.

І коли обсідають нас болі
І все важчою робиться путь,
Може, це і від їхньої долі
По життю наші роки несуть.

І тому, що в житті цьому з нами
Все не тільки лиш наше саме,
Ми, буває, і справді з роками
Не завжди впізнаємо себе.

13-те листопада

По чарчині хмільного хильнемо,
Хай опісля нас хміль і хита.
Пом’янемо, мої пом’янемо
Як-не-як, а прожиті літа.

Ті, що скошені часом, як трави,
Ті, в яких моїх весен єство…
День народження з віком ще й траур,
А не тільки одне торжество.

Я вам вдячний за слово напутнє –
Хай сьогодні мене й береже,
Бо не знаю, чи буде майбутнє –
Коли стільки минулого вже.

Хай же з нього в цей день променево
Все добро хоч на мить завіта.
Пом’янемо ж, мої пом’янемо
Як-не-як, а прожиті літа.

Крила

На землі під неба дахом,
Всі ми – гості.
Хоч і два крила у птаха –
Час і простір.

Час – безмежний, простір – вічний –
Справді, - пара.
Простір зміря, час відлічить –
Птах і пада.

Мабуть, птаху не по зросту
Їхня сила…
Час і простір, час і простір –
Мої крила.

Є ріки…

Є ріки на Землі – течуть з гори й під гору,
Солодка їх вода, солона, наче сіль…
Є ріки на Землі, що до одного моря
З усіх кінців Землі збігаються усі.

Є ріки на Землі – і чистота їх різна,
І різна глибина, і різна ширина…
Є ріки на Землі, яким у руслі тісно,
Та швидкість течії завжди у всіх одна.

Є ріки на Землі, що рано а чи пізно
На протязі своїм з пітьми і до пітьми
До моря всі дійдуть, хоч довжина їх різна.
Є ріки на Землі. Ці ріки, звісно, – ми.

Сніг

Зима, лиш ступиш на поріг,
В обличчя холодом задиха.
А за порогом пада сніг,
Не кожен дощ так може – тихо…

Він і не пада, а летить,
І що, мабуть, найголовніше –
Окіл від нього кожну мить
Стає світлішим і світлішим.

Ця білизна, як щось моє,
Ця чистота, що йде за нею…
І зразу видимим стає
Зв’язок між небом і землею.

І народився в січні
Пам’яті Е.І.Январьова

На цім світі ми такі невічні,
Знов цей місяць – та без Вас і знов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов.

Вже такі далекі шістдесяті…
Але пам’ять день той береже,
Коли Ви до "будете писати"
Додали "і можете уже".

Те, що "міг", - було таке дешеве,
Що самим і рвалося не раз…
Мабуть, лиш по доброті душевній
Ви мені той видали аванс.

…Потім травень був, неначе травма,
Знову пам’ять день не обмине –
Коли Ви, лишивши свої справи
Прибули підтримати мене.

Дати, дати… Все рясніші дати…
Боже, дай склероз мені такий:
Так добро найдальше пам’ятати –
Щоби зло й найдальше – навпаки.

І між тих, які пішли у вічність,
Є такі, хто з нами ще немов…
Январьов… Ви й народились в січні,
Мій найперший вчитель – Январьов!

Сни
Цікаво, чому старшим людям часто сняться мертві?
(думки вголос)

Життя і смерть – завжди у парі,
Одне – здає, друге – прийма.
Мабуть, і так приходить старість:
Все сняться ті, кого нема.

На території нейтральній,
Такій немислимо вузькій,
Проходять зустрічі печальні,
Приходять рідні і близькі.

На ті випадки і прогнози,
Що це на дощ а чи на сніг.
Але й за ясної погоди
Бувають ночі таких снів.

Причина снів цих зовсім інша,
Вона і щемна, і проста:
Все менше з нами найрідніших,
Все більше й більше вже їх – там.

Уже не з нами батько й мати,
В скількох і друзів вийшов вік…
І снам вже й важко вибирати
З життя особи дійові.

Не для очей сумна ця радість,
Душа ці стрічі лиш прийма.
Мабуть, і так приходить старість, -
Вже сняться ті, кого нема.

День Перемоги

Встали трави на повен свій зріст,
Наче призову травня солдати.
Перемозі вже шістдесят шість,
І по-своєму кругла ця дата.

Так було – ні додать, ні віднять,
Так і буде все далі і далі:
Всі роки після неї зорять,
Як її ювілейні медалі.

Сонце в зелені й цвіту потік
Запліта золоті свої ниті.
Не відмінять це свято повік,
Як не можна весну відмінити.

І хвилина мовчання мине,
А душа все в печалі полоні…
Є пояснення тільки одне,
Чом у дня цього стяги червоні.

Але пам’ять людська не збува,
Але пам’ять завжди на сторожі:
День, що світ від чуми врятував,
Лиш скорботою бути не може.

Він завжди, як надійний маяк,
Осяває життєві довколи.
Є у свята одне лиш ім’я,
Яке іншим не буде ніколи.

Навіть час ще не все розповість,
Ще не все їй належне відлічить.
Перемозі вже шістдесят шість,
Та у неї попереду – Вічність.

Перший

Вже піввіку день той і годину
Віддаляє час і виділя,
Коли гордо "В космосі людина!" –
Сповістила Всесвіту Земля.

Він за мить злетів тоді у вічність –
Мить і вічність у одне звело! –
Хоч таким земним, а не космічним
Те його "поїхали" було!

Як його Землі любили люди!
І , звичайно ж, кожен тоді знав,
Що таким повинен саме й бути
Самий перший в світі космонавт.

І неначе з вирійного краю
Юнь-весна вертається моя:
Як же я гордився, пам’ятаю,
Що у мене з ним одне ім.’я!

З ним для світу космос і поближчав,
Людство час тим днем нагородив!
…Так його усміхнене обличчя
Назавжди й лишилось молодим.

І навіки з космосом у парі,
Першим з перших в ньому назавжди
Юрій Олексійович Гагарін –
Космонавт за номером один.

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору