Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Виднокіл

Слово

До всього на світі пристосуюсь
І прийму яким завгодно світ:
Ось і словом цим не користуюсь
Стільки літ.. О Боже, стільки літ!

А в цім слові, як життя, старому
Вся людського роду благодать.
Як пустіє світ наш, коли в ньому
Слово "мама" нікому сказать!...

Птахи

Хоча земля ще схожа на сороку,
Але все більш вороною стає,
Підгонять зиму календарні строки,
Вона собою буть перестає.

Сніги водою талою відходять,
А їй назустріч на весни правах
Вже підступають і зелені води
Відомі ще під назвою – трава.

Її вітри зелені захитають,
У вічну барву зводячи ізнов,
Ударять вгору саме ті фонтани,
Які чомусь деревами звемо.

І знов під неба березневим дахом,
Як завжди в парі і як завжди влад,
Земля й весна, мов два зелених птаха,
Злетять на крилах світла і тепла.

Годинник

Стрілка по колу снує циферблата, –
Кожному видно і кожен виток:
Стрілка секундна мотає завзято
Нитку найтоншу в найтовщий моток.

Стрілки великі у ножиці склались
І на секундної стрілки путях
Що в безконечне, звичайно, прослались,
Клац! – і відрізали. Може й життя.

Але секундна і далі мотає,
Може. у неї і справді мета є,
Тягнучи вічно найтоншу з ниток,
Все ж домотати найтовщий моток.

Далі – весна

Ким, і де, і коли це сказано,
Що весна уже за крок?
Туго – туго ще зав’язані
Усі вузлики бруньок.

На дорогах заморожених
Битим склом льодок дзвенить.
Холодами заворожений,
Тягне лютий часу нить.

Заміта зима порошами
Шлях, яким іти весні.
І хоч ночі й покоротшали,
Та короткі ще і дні.

І закрутить, і завіється,
Чорне білим застеля.
Та усе, що небом сіється,
Змеле матінка – земля.

Все помеле, що призначено,
Її справа вже така.
І з цього всього, побачите,
Ще яка буде мука.

Все, що лютим не доказано,
Уже березню сказать.
І теплом буде розв’язано
Те, що холод зав’язав.

Хай наше Євро справді буде нашим
Гравцям збірної України

І дочекались, дожили, нівроку!
Яку можливість доля нам дала:
Футбольна першість цілої Європи
До України гостею прийшла!

Удома й стіни будуть помагати,
І хоч вам грати водинадцятьох,
Не тільки одинадцять будуть грати,
Коли мільйони хочуть перемог.

Хай вам ніщо не стане на заваді,
А хай усе сприяє навпаки.
І те "дай Боже нашому теляті" -
Щоб не про вас, щоб ви були вовки!

Хай кожен матч атаки ваші ширить,
Хай м’яч не полишає ваших ніг.
Хай пробивними будуть бомбардири,
Воротарі – лише непробивні.

І кожен так нехай себе покаже,
Як досі ще ніколи і ніде.
Хай наше Євро справді буде нашим
Хай наша збірна нас не підведе!

Нехай Блохін згада близьке ще зовсім,
Дороговказом досі що стоїть.
І осінить хай мудрий Лобановський
Вас незабутнім іменем своїм.

Хай золото вам цілий місяць світить
І осяває аж до себе путь!
Адже були вже восьмими – у світі!
Чому в Європі й першими не буть?
Хоч може дещо в іншому металі
Вам продзвенить Європа у кінці,
Та лиш медалей, тільки лиш медалей
Ми від своїх чекаємо гравців!

Трави

Трави, трави, трави – по коліна!
Травень – сили їхньої пора.
Хтозна вже якого покоління
Гонить вітер хвилі буйних трав.

Скільки глибини в зеленім шалі!
Не знайду в потоці навіть брід.
А вони ж самі про себе дбали
І самі продовжили свій рід.

Лобода, пирій та біла кашка…
І тому, що все це - бур’яни,
Те, як вижить їм бувало важко,
Знають, звісно, тільки лиш вони.

Що їм не робили, щоб щезали,
Щоб в людську не проростали путь.
А вони і досі іще з нами,
З нами й нас усіх переживуть.

Тільки ростом всім давали здачі,
І того їм досить до цих пір.
Люба мені вперта їхня вдача,
Вміння жить всьому наперекір.

І шумлять зеленою водою,
І збігають в літа уже бік.
Вічною своєю сивиною
Полини засвідчують їх вік.

Монети

Час, бува, грошима і назвете,
Та з того здешевша він хіба?
День і ніч – як два боки монети,
А монета, звісно, що доба.

І для всіх монети, а нікому,
Ким би стать він у житті не зміг,
Вранці вартість їх ще невідома,
Ввечері – не завжди і не всіх.

Хоч життя у кожному моменті,
Хоч воно в обидва боки йде,
Вартісним завжди є бік монети,
Що дзвенить вже словом самим – день!

І немов монети однобічні –
Чи по вінця їх, чи вже й на дні –
Підрахунки роблячи одвічні,
"Скільки днів" - говорять. Скільки днів…

Бузкове щастя

Втомились руки у суцвіттях шастать,
Як відшукать її одну таку?
Ніяк знайтись не хоче квітка щастя,
Усе чомусь ховається в бузку.

Бузкові сльози в зелен-трави ллються,
А я, малий, шукаю свою ціль.
Шукаю квітку, що з п’яти пелюсток,
У щастя пальців – як і на руці.

…Цвітуть бузки, і цвіт їх душу тішить.
А чи зустрів я щастя на віку?
Чи та пора й була найщасливіша,
Коли шукав я щастя у бузку?
Стежки

Донизу – кручі хвилями полинними,
А ніби вгору, за кордон піску,
Лиманські хвилі зеленню полинули,
Заливши білу смужечку вузьку.

Вони сюди повільно та підходили,
Бо що постійніш від землі й води?
І ось уже зробилися й підводними
Стежки, якими довго я ходив.

Хіба ж не так спішили ми в грядущину
І нам назустріч мчало майбуття…
Чи ж дивуватись, що тепер опущені
Під хвилі часу кращі дні життя?

…Іду, іду по довгій стежці споминів,
Які життям були моїм колись,
І сонце, ще даруючи тепло мені,
Вже обділя ним, скочуючись, вись.

Одуд
Товариством охорони птахів України птахом
2012-го року обрано одуда

Якби й до птахів прикладалося – "врода"
(Вони ж нам "приклали" крилатість свою!)
То вже серед них птах по імені одуд
І є найвродливішим в нашім краю.

На барви наш край не такий вже й багатий,
І все, як згадаю дитячі літа,
Літає там птах небуденно-крилатий,
Неначе казкова жар-птиця, літа.

І може, десь в тропіках ген його молодість,
І гонячись вже й невідомо за чим,
Подовжене "д" в його імені й голосі,
Як запит до вічності, вічно звучить.

Веселка

Черпає кольори свої веселка
Чарівним чином із землі й води,
Кінці її, неначе два веселка,
Черпають кольори чи й не вони.

Громів органи одгриміли й змовкли,
І хмар орда десь обрій облягла.
І землю, ще оглушену і змоклу,
Осяє зелень кожного зела.

Вже аж до жнив цей день буде живити
Все, що у ріст єство своє жене.
Все, що тепер, напоєне і вмите,
Життя жаданням жадібно живе.

Земля довкіл уся така зелена,
Що зелень зовсім заливає зір.
А коли ніч знебарвлює знамена,
Згори нам сяє світ зелених зір.

Блищить блакить і набирає сили,
Блакить – і небо, і калюжі тло.
Після дощу, після такої зливи
Блакиті стало більше, ніж було.

Над білим світом, сталим білим світом,
По суті своїй біла і сама,
Дзвенить веселка семиструнним світлом.
Всіма своїми барвами сьома.

Хитає вітер крони, як фонтани,
Травневий день фатально догора.
І вечір уже фарбою фіналу
Фіалково фарбує небокрай.

Веселки гама в білий колір зллється,
Багатшого від білого й нема.
І білий світ наш білим тільки зветься, –
А він буяє барвами всіма.

Час – Бог?

Біла ще ніч під зірками окатими,
Все ще пахуча вона:
Це вже біліє і пахне акація,
Це вже минає весна.

Співом останнім дзвінок заливається,
Мов проводжа і весну.
Значить, у когось дитинство кінчається,
Час його, значить, минув.

Час був дитинством і юністю зробиться,
Він відбира і дає.
Він і секунда, і вічність, як водиться.
Чим він, крім того, не є…

Він з усіма, й не відомий нікому він,
Хто з нас його поміча?
Може, годинники – йому іконами,
Адже "показують час".

Та невідомо, що лічать годинники,
Всі, які є на Землі:
Час, мабуть, Бог, бо лиш слід від ходи його
Нам тільки й бачити слід.

В суще усе неодмінно утілений
Бог, який, може, і час…
Чи не тому, що на всіх вони ділені,
Так їх і мало – у нас?

Квочка
Бувальщина
Ласюк О.М.

Так вже склалось: от хочу і хочу!
Не чогось там – а власних курей.
Добра жінка й дала мені квочку –
Хай курчаток під крила бере.

Хай і водить ці крихітні птиці,
Хай і тулить до свого тепла,
Захища від недоброї киці –
Ну, щоб мати у діток була.

Але сталось не так, як гадалось:
Не було ні турбот, ні тепла,
Квочка матір’ю буть не збиралась,
А була лиш, як мачуха зла.

Вона била малих щохвилини,
Не приймала під захисток свій…
Добра жінка тоді й ухвалила:
Треба дати горілочки їй .

Хоч зв’язку між речами й не бачив –
Влив горілку у квочку зі зла.
Але що ж? Ніякої віддачі
Процедура така не дала.

Тільки знизую з горя плечима –
Геть усе ж як було, так і є!
Та тепер хоч відома причина:
Напилася, чортяка, – та й б’є!

Вінки

Коли ще кожен з нас лише вступає
У білий світ звабливий і п’янкий,
На голови життя нам накладає
Такі розкішні весняні вінки.

І нам усім у їх живій основі,
Заледве ще виходячи у путь,
Лише надії, віри і любові –
Найкращих квітів – кольори цвітуть.

Не від якогось пекла там терору,
А просто від життя і від думок
Засохнуть квіти й зробиться терновим
Такий розкішний весняний вінок.

Віддавна протилежності суміжні –
Як день і ніч, чи то як дух і плоть.
І квіти, що сприймалися, як ніжність,
Тепер, засохлі, будуть лиш колоть.

І я у днів постійній круговерті
Переступаю давній уже біль.
А що таке і сталося урешті?
Засох лише віночок. І не більш.

Кола

Все ширші й ширші кола на воді
Від місць, де ми були ще молоді.
В ріку життя там утонув той час,
Який підводив і підносив нас.

Вже вгомонилось, вирівнялось тло,
Мов там ніщо ніколи й не було…
Та це ж від нього, що давно на дні,
Все ширші й ширші наші кола – дні.

Травень
(Художники зазвичай, щоб отримати потрібний зелений колір, змішують жовту та синю фарби)

На нитці пісні б’ється жайвір,
Хоч він і сам нап’яв ту нить.
І цілі днини ллються сяйвом
На землю золото й блакить.

Ну, а земля художник – завше,
Та й при багатстві ще такім,
Блакить і золото змішавши,
Убрала в зелень все навкіл.

І дні усі по вінця в праці,
У ній одній тепер їх суть.
І ночі білі від акацій,
Усе коротшими стають.

Інерція

Мов течія, що тихне в берегах…
Неоднозначне слово це – інерція,
Бо не одні до змісту його дверці є,
А зміст один: набуте зберігать.

Та зберігає вже немов приречено –
Так світлом дня ще довго світить вечір нам.
У травах, що зелені й восени,
Все ще живе інерція весни.

Хоч майбуття буває і на денці вже,
Та все надії ще не рветься нить…
Навіть в складному "жити по інерції"
Є ще немало від простого – "жить".

Ідуть воротарі…

І душа, і тіло ще у грі,
І бажання грати є тим паче,
Та з полів ідуть воротарі,
Залишають їх ще серед матчів.

І в житті не вміючи також,
Як на полі, грати у півсили,
Банников… уже і Рудаков
І його довчасно полишили.

"Поза грою" було не про них,
От поза життям – також і їхнє…
М’яч, який не взяти, вже проник
Поміж стояків, що долі віхи.

Час у грі так гучно проліта,
Що свисток за нею зовсім тихий…
І футбол, так само, як життя,
Це ворота, що і вхід, і вихід.

Хоч воно приходить і до всіх,
Бо ми всі в одній команді, звісно,
Та сприймаєм видалення їх
Тільки лиш як помилки суддівства.

Але правий, як завжди, суддя,
Просвистів задовго до фіналу –
І лишають кіпери життя,
Як раніше поле залишали.

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору