Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Виднокіл

Театр

Хоч і світ – це театр завжди,
У якому актори – всі люди,
Але хтось же і в залі сидить,
Бо без цього і театру не буде.

Нас від сцени вже час відлучив,
Все лишилось на іншому боці.
Не актори ми – лиш глядачі,
Та ще й ті, що сидять на гальорці.

І ніколи, мабуть, не мине
Бенефіс цього часу героїв.
І лишається тільки одне:
Слідкувати за їхньою грою.

Як пузує вдоволено він
Перед жовтим телеоб’єктивом.
Він – прем’єр. Це тепер його вік.
Його вихід уже об’явили.

Де вогню – лиш один тільки дим,
Замість гри – бутафорські прикраси.
І суфлером – лиш бізнес один,
І єдиним лиш успіхом – каса.

І нічого не можна зробить,
Коли сцена далеко так звідси.
Хіба тільки що зал залишить,
Не діждавшись в спектаклі завіси.

Питання

На світі нам за книгою святою
Від роду кілька лиш тисячоліть.
І є питання, що переді мною
Вже півжиття усе стоїть, стоїть…

Тебе без людства уявить не можу,
Для нього Твоє світло і тепло…
І як ти жив, о наш Великий Боже,
Коли ще нас на світі не було?!

Пахли дині

День мов знехотя зводився
Над захмареним світом.
Пахли дині в автобусі,
Пахли спаленим літом.

Щось від гулу бджолиного
В тихій ранній розмові.
Плив салону долиною
Теплий запах медовий.

Плив, як серпня намовою,
Як серпневий ще тонус.
Кілометри намотував
На колеса автобус.

Він у запаху мареві
Незабутим ще слідом
Під осінніми хмарами
Ніби гнався за літом.

На березі осені

Скільки випито з часу ріки –
Аж від хмілю туманиться погляд…
Ой роки, ой роки, ой роки!
Що вони тільки з нами не роблять?...

І від квітня і травня завій
Вже й моя голова побіліла.
Хто цей мій на воді візаві,
Що на нього ось хвилька набігла?

Я вдивляюся знову і знов,
Поринаю у молодість милу…
І те саме обличчя немов,
Тільки риси вода вже розмила.

Чи то час так лише молотив,
Чи я й сам був при цім не сторонній,
Та в лиман я зайшов молодим,
А виходжу таким, як сьогодні.

Линуть хвилі із далі країв,
І для них залишивши мій запит,
Обезболює думи мої
Полину вже підсолений запах.

Серпень

Гримлять громи, і крешуть блискавиці,
І ще дощі, як від задухи ліки.
Але давно вже скошена пшениця,
І в літа серпень залишився тільки.

У березі медузи, наче накип,
І обважніли яблуками віти.
І кавуни, немов кордонні знаки,
Вже котить серпень за кордони літа.

Останній "дуб"

Лиман і море з ними розпрощались,
І час поставив хрест на їх добі…
Та ще стояв на вічному причалі
Останній із парутинських "дубів".

"Дуби", "дубки"… Чому їх так назвали ?
Дерева ці тут рідко і росли…
"Дуби" лиш хвилі довго колисали
І в небуття назавжди віднесли.

А цей стояв, стояв, мов часу виклик,
Прибитий ніби хвилями років.
Та навіть сторож, дід Петро Великий,
Уже не гнав від нього хлопчаків.

Навіщо дубу тому і сторожа,
Коли від нього тліном аж несе?...
Так безнадійно хворому ще, може,
У цім житті дозволено усе.

Смола і фарба з нього зовсім збігли,
І він, немов занурений у сон,
Стояв тепер такий же сіро-білий,
Як і увесь навколишній пісок.

І на зразок дірявого корита
Він все мов плив, хоч хтозна і куди,
У той пісок добряче вже заритий,
Фатально вже далекий від води.

І хвилі часу пам’ять розбиває,
І хоч на мить я знов такий, мабуть,
Як той "дубок", що в місто Миколаїв
Возив казкову рибу баламут.

Дванадцять… Дванадцять… Дванадцять!

Помінялися цифри місцями
У новому ще віку числі –
І новий уже рік перед нами,
Він іде вже по нашій Землі.

Час ним ставить нову свою віху,
І життя ним продовжує рід…
Рік новий двадцять першого віку,
Найновіший – дванадцятий рік!

При казковому світлі Селени
Мов ялинка, з нічної пітьми
Виростає він вічнозеленим
Над всіма холодами зими.

І нове починається наше
Знов о тій таємничій порі,
О дванадцятій рівно, як завше,
Коли стрілки зійдуться вгорі.

На своєму усе ніби місці,
Час веде свій усталений лік…
Забирає дванадцятий місяць
І дарує дванадцятий рік.

Знов сусідами втіхи і жалі –
Та не так же, як холод з теплом!
Хай завжди нас мале залишає
Лиш за тим, щоб велике прийшло!

І година, і місяць – за рогом,
Та ж числа уже вища пора –
З Новим роком, з дванадцятим роком,
З Новим роком нового добра!

Без парадоксів

Великий справами своїми –
І зріст, і сила їм "под стать" –
Міг цар Петро – це й не таїли –
В низьких кімнатах тільки спать.

Наполеон в своїх походах
Чого лише не переніс –
Долав і стужі, і негоди
З простим солдатом нарівні.

А в мирний час для нього й літом
Топили піч або камін.
Зробивши протяги у світі,
Кімнатних так боявся він!

І не такий далекий Сталін –
На що вже голосу пітьма –
А вдома (спогади Світлани )
Дзвінким і чистим його мав.

Про зовсім різне йшлося досі,
Між ним і спільне тільки це:
Нема в природі парадоксів,
Все збалансовано Творцем.

…Життя тримаючи за казку,
А час – як рибку золоту,
Колись ми всі свої закази
Вели в бажання простоту:

Лиш одного – скоріше жити –
Просили в часу, як добра.
А з нами ж було не корито,
А найпрекрасніша пора!

І час робив, як ми просили,
Бо це його було – спішить.
І сам летів, і нам щосили
Допомагав скоріше жить.

Прийшла пора – і зрозуміли:
Спішити – більше не для нас…
І як же ми тоді хотіли,
Щоб не летів так швидко час!

Та він, уже як рибка зовсім,
Махнув хвостом лише на це…
В життя немає парадоксів,
Все збалансовано Творцем.

Ще раз про склероз

За хворобу вважати полиште ви
Те, що з віком приходить до всіх.
Наша пам’ять – це шафа з поличками,
Все життя нам заповнювать їх.

Через те, що ця шафа не гумова –
Є у неї і верх свій, і низ –
Всім прожитим, прочитаним, думами
Вона й сповниться врешті колись.

Ще глибинне у шафі тримається,
А що скраю, – уже й випада.
То ж найкраще нам даль пам’ятається,
Коли згадувать щось випада.

З нами все, що в житті нас оточує,
Що зустрілось на нашім віку.
Називайте склерозом, як хочете,
Переповнену пам’ять людську.

Одноразовість

Мов нашу суть відлунює це слово
І зайвий раз нагадує немов,
Що ми також усі одноразові,
Бо тільки раз на світі живемо.

Один лиш раз на землю цю приходиш,
Один лиш раз проходиш свою путь,
І хоч втрачаєш більше, ніж знаходиш, -
Назад уже ніколи не вернуть.

І як не важко з цим завжди миритись –
Така-бо доля кожного вже з нас…
Бо навіть те, що може повторитись,
По-справжньому буває тільки раз.

Осінній дим

Як згасле вогнище, лиман,
Як дим, по березі туман…
Осінній дим, один лиш дим,
Де я колись був молодим.

Сплива і тоне у вітрах
Ще теплий дух згорілих трав…
Осінній дим, примарний дим,
Як те, що був я молодим.

Сіріє попелом полин,
Мов дим, думок повільний плин…
Осінній дим, мов часу дим,
За ним – і я був молодим.

Тьмяніє вись і провиса,
Димлять осінні небеса…
Пливе й пливе осінній дим
Туди, де я був молодим.
Роздуми і розміри

Чим все далі я іду,–
Тим все менше втішного:
Від моїх великих дум
Голова побільшала.

Що поробиш – час такий,
В інший світ вже двері є.
Мабуть, це мої думки
Перейшли в матерію.

Якби ж це лише – так ні:
Через мої роздуми
І убори головні
Будуть інших розмірів.

Далі тягну свою нить,
Майбуття темнішає:
Це ж за більше і платить
Доведеться збільшено.

Мабуть, поруч був і шок,
Вже туди й хилилося,
Та узнав, що це в шапок
Розміри змінилися.

Чи вже так воно, чи ні,
(Все летить – лиш дунути),
Та полегшало мені:
Можна й далі думати.

Усе просто

Часу я давно володар,
Він мені годитиме,
Бо я вмію переводить
Стрілку на годиннику.

Скоро й бути листопаду,
Все раніш темнішає…
Та я стрілочку назад лиш –
Дня уже й побільшало.

І свою круту діяльність
Я в подальшім спробую:
Заряджу підодіяльник
Ватяною ковдрою.

Хай зима тепер приходить,
В холоди заковані
Хай тремтять і землі, й води,
Я – у всеозброєнні.

Все! Нічого більш не хочу!
По шляху знайомому
Хай несе мене крізь ночі
Друг чотириногий мій.

Зима. Сніги

Тріщить уночі від морозу пітьма.
Не вміщує день білизну в береги.
Куди не поглянеш – усюди зима,
Куди не поглянеш – усюди сніги.

В погоди у стужу прогін і прогин
Короткому лютому краю нема.
Сніги… Сніги… Зима… Зима…

Та з діб у сніги, мабуть, входить пітьма,
Бо їх усе менше щодень навкруги
Зима… Сніги.

Із життя овець

Попереду йшов круторогий баран,
Старий і великий – солідний.
І вівці вважали: то він вибира
Путі для отари безбідні.

По-своєму вівці й розумні були
І мислили, може, логічно:
Адже як попереду йде хтось коли,
То, мабуть, же знає – навіщо.

Був першим і справді вожак недарма,
Хоч там трохи в іншому справа:
Попереду йти – і пилюки нема,
І зовсім не збиті ще трави.

О розум, служи нам в дорозі хоч ти,
Не дай до отари попасти
Та йти по-овечому сліпо за тим,
Хто перший – щоб добре попастись.

Шипшина

Тут я все частіше зупинятись хочу,
Мов біля багаття затишно мені.
Їй не освітити довгі уже ночі,
Та при ній світліші хоч короткі дні.

Так буває: вчасно нам стає в пригоді
Те, що справді світить не лише собі.
Чим все менше й менше світла у природі,
Тим усе густіший цей живий рубін.

І дощами й листям небеса вже ллються,
Доливають морок у добу щомить.
І своє хоч світло ці наївні люстри,
Мабуть, колючками хочуть захистить.

Перелітна пора

І звуки, і запахи літа
Земля все збува і збува…
В природі пора перелітна
Не тільки у небі бува.

І барва зелена зникає,
І в неї відльоту пора.
До цього вже серце звикає:
Лише відліта – не вмира.

Природу на білому світі
Зворотністю виділив час:
Усе, як птахи перелітні,
Весною ще верне до нас.

Та винятку видимим слідом
Додому, немов до мети,
Із висі миттєвого світу
Все листя летить назавжди.

На терезах

Ще хвиль з пісками любощі,
Немов у молодих,
Та, як балетні юбочки,
Медузи край води.

Де балок мокрі пелени,
Де дня кордон пройшов,
Іще нічні метелики,
Летять, як сірий шовк.

Погода мов розколота
На жовтня терезах,
І шалька, та що з холодом,
Все нижче провиса.

Така довга осінь

Як тихо прийшла ця зима…
Ніхто й не почув – не побачив,
Що осені більше нема,
Що ворон по-іншому кряче.

Нечутно, як падає лист,
Прозоро, як точиться крапля,
Кінчилася осінь колись
Незримо, хоча і не раптом.

Таємно з якихось причин,
Мабуть, з темнотою у змові
Кінчилася осінь вночі
І стала уранці зимою.

А ранок того і не знав,
Для нього навколо і досі
Ніяка ще там не зима,
А справжня – справжнісінька осінь.

Вона і внизу, і вгорі,
Хоч місяць за паспортом – грудень.
Навіщо ті календарі
Колись і придумали люди?

Вибори

Урна – мов акваріум, бюлетені – рибою.
Виборці – рибалки навпаки.
Ох, уже ці вибори! Кого хочеш вибери –
Все одно він буде "не таким".

Кого хочеш – видали, кого хочеш – вибери.
Та що зловиш у пустій воді?
Ох, уже ці вибори! Від води – лиш випари,
Та ще в урнах попіл від надій.

Борщиха

Літами і працею скривлена,
І руки – самі мозолі…
Борщова Марина Кирилівна,
Борщиха – казали в селі.

У зморшках, як в долі розколинах,
Минуле усе залягло…
Пів-Ольвії, мабуть, розкопано
Її лиш руками було.

…У білім (любила!), як чаєчка,
В розкопі на часу золі…
Чи ж їй, як дорога кінчалася,
Звикать ще було до землі?

Завжди то з вузлами, то з відрами,
Завжди, де не стрінеш,- одна…
Жила за селом, як на відрубі,
В солдатській землянці вона.

Вояки не те, що заставою –
Постом на горбі тім жили.
Бабусі його і зоставили,
Наш край полишали коли.

По вінця у землю захована
Була та оселя гаразд,
То ж пастись на неї заходили
І кози й корови не раз.

З маленьким онученьком, Толею,
(Він так і лишився малим),
І з ним і з своєю недолею
Утрьох в тій хатині жили.

Кирилівно, мамина подруга,
Як мало зазнала ти втіх!..
Мабуть, від ольвійського пороху
Глухим і зробився твій сміх.

У бідами дні переплутані
Звів час корективи свої…
Той горбик при в’їзді в Парутине,
Неначе могилка її…

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору