Театр
Хоч і світ – це театр завжди,
У якому актори – всі люди,
Але хтось же і в залі сидить,
Бо без цього і театру не буде.
Нас від сцени вже час відлучив,
Все лишилось на іншому боці.
Не актори ми – лиш глядачі,
Та ще й ті, що сидять на гальорці.
І ніколи, мабуть, не мине
Бенефіс цього часу героїв.
І лишається тільки одне:
Слідкувати за їхньою грою.
Як пузує вдоволено він
Перед жовтим телеоб’єктивом.
Він – прем’єр. Це тепер його вік.
Його вихід уже об’явили.
Де вогню – лиш один тільки дим,
Замість гри – бутафорські прикраси.
І суфлером – лиш бізнес один,
І єдиним лиш успіхом – каса.
І нічого не можна зробить,
Коли сцена далеко так звідси.
Хіба тільки що зал залишить,
Не діждавшись в спектаклі завіси.
Питання
На світі нам за книгою святою
Від роду кілька лиш тисячоліть.
І є питання, що переді мною
Вже півжиття усе стоїть, стоїть…
Тебе без людства уявить не можу,
Для нього Твоє світло і тепло…
І як ти жив, о наш Великий Боже,
Коли ще нас на світі не було?!
Пахли дині
День мов знехотя зводився
Над захмареним світом.
Пахли дині в автобусі,
Пахли спаленим літом.
Щось від гулу бджолиного
В тихій ранній розмові.
Плив салону долиною
Теплий запах медовий.
Плив, як серпня намовою,
Як серпневий ще тонус.
Кілометри намотував
На колеса автобус.
Він у запаху мареві
Незабутим ще слідом
Під осінніми хмарами
Ніби гнався за літом.
На березі осені
Скільки випито з часу ріки –
Аж від хмілю туманиться погляд…
Ой роки, ой роки, ой роки!
Що вони тільки з нами не роблять?...
І від квітня і травня завій
Вже й моя голова побіліла.
Хто цей мій на воді візаві,
Що на нього ось хвилька набігла?
Я вдивляюся знову і знов,
Поринаю у молодість милу…
І те саме обличчя немов,
Тільки риси вода вже розмила.
Чи то час так лише молотив,
Чи я й сам був при цім не сторонній,
Та в лиман я зайшов молодим,
А виходжу таким, як сьогодні.
Линуть хвилі із далі країв,
І для них залишивши мій запит,
Обезболює думи мої
Полину вже підсолений запах.
Серпень
Гримлять громи, і крешуть блискавиці,
І ще дощі, як від задухи ліки.
Але давно вже скошена пшениця,
І в літа серпень залишився тільки.
У березі медузи, наче накип,
І обважніли яблуками віти.
І кавуни, немов кордонні знаки,
Вже котить серпень за кордони літа.
Останній "дуб"
Лиман і море з ними розпрощались,
І час поставив хрест на їх добі…
Та ще стояв на вічному причалі
Останній із парутинських "дубів".
"Дуби", "дубки"… Чому їх так назвали ?
Дерева ці тут рідко і росли…
"Дуби" лиш хвилі довго колисали
І в небуття назавжди віднесли.
А цей стояв, стояв, мов часу виклик,
Прибитий ніби хвилями років.
Та навіть сторож, дід Петро Великий,
Уже не гнав від нього хлопчаків.
Навіщо дубу тому і сторожа,
Коли від нього тліном аж несе?...
Так безнадійно хворому ще, може,
У цім житті дозволено усе.
Смола і фарба з нього зовсім збігли,
І він, немов занурений у сон,
Стояв тепер такий же сіро-білий,
Як і увесь навколишній пісок.
І на зразок дірявого корита
Він все мов плив, хоч хтозна і куди,
У той пісок добряче вже заритий,
Фатально вже далекий від води.
І хвилі часу пам’ять розбиває,
І хоч на мить я знов такий, мабуть,
Як той "дубок", що в місто Миколаїв
Возив казкову рибу баламут.
Дванадцять… Дванадцять… Дванадцять!
Помінялися цифри місцями
У новому ще віку числі –
І новий уже рік перед нами,
Він іде вже по нашій Землі.
Час ним ставить нову свою віху,
І життя ним продовжує рід…
Рік новий двадцять першого віку,
Найновіший – дванадцятий рік!
При казковому світлі Селени
Мов ялинка, з нічної пітьми
Виростає він вічнозеленим
Над всіма холодами зими.
І нове починається наше
Знов о тій таємничій порі,
О дванадцятій рівно, як завше,
Коли стрілки зійдуться вгорі.
На своєму усе ніби місці,
Час веде свій усталений лік…
Забирає дванадцятий місяць
І дарує дванадцятий рік.
Знов сусідами втіхи і жалі –
Та не так же, як холод з теплом!
Хай завжди нас мале залишає
Лиш за тим, щоб велике прийшло!
І година, і місяць – за рогом,
Та ж числа уже вища пора –
З Новим роком, з дванадцятим роком,
З Новим роком нового добра!
Без парадоксів
Великий справами своїми –
І зріст, і сила їм "под стать" –
Міг цар Петро – це й не таїли –
В низьких кімнатах тільки спать.
Наполеон в своїх походах
Чого лише не переніс –
Долав і стужі, і негоди
З простим солдатом нарівні.
А в мирний час для нього й літом
Топили піч або камін.
Зробивши протяги у світі,
Кімнатних так боявся він!
І не такий далекий Сталін –
На що вже голосу пітьма –
А вдома (спогади Світлани )
Дзвінким і чистим його мав.
Про зовсім різне йшлося досі,
Між ним і спільне тільки це:
Нема в природі парадоксів,
Все збалансовано Творцем.
…Життя тримаючи за казку,
А час – як рибку золоту,
Колись ми всі свої закази
Вели в бажання простоту:
Лиш одного – скоріше жити –
Просили в часу, як добра.
А з нами ж було не корито,
А найпрекрасніша пора!
І час робив, як ми просили,
Бо це його було – спішить.
І сам летів, і нам щосили
Допомагав скоріше жить.
Прийшла пора – і зрозуміли:
Спішити – більше не для нас…
І як же ми тоді хотіли,
Щоб не летів так швидко час!
Та він, уже як рибка зовсім,
Махнув хвостом лише на це…
В життя немає парадоксів,
Все збалансовано Творцем.
Ще раз про склероз
За хворобу вважати полиште ви
Те, що з віком приходить до всіх.
Наша пам’ять – це шафа з поличками,
Все життя нам заповнювать їх.
Через те, що ця шафа не гумова –
Є у неї і верх свій, і низ –
Всім прожитим, прочитаним, думами
Вона й сповниться врешті колись.
Ще глибинне у шафі тримається,
А що скраю, – уже й випада.
То ж найкраще нам даль пам’ятається,
Коли згадувать щось випада.
З нами все, що в житті нас оточує,
Що зустрілось на нашім віку.
Називайте склерозом, як хочете,
Переповнену пам’ять людську.
Одноразовість
Мов нашу суть відлунює це слово
І зайвий раз нагадує немов,
Що ми також усі одноразові,
Бо тільки раз на світі живемо.
Один лиш раз на землю цю приходиш,
Один лиш раз проходиш свою путь,
І хоч втрачаєш більше, ніж знаходиш, -
Назад уже ніколи не вернуть.
І як не важко з цим завжди миритись –
Така-бо доля кожного вже з нас…
Бо навіть те, що може повторитись,
По-справжньому буває тільки раз.
Осінній дим
Як згасле вогнище, лиман,
Як дим, по березі туман…
Осінній дим, один лиш дим,
Де я колись був молодим.
Сплива і тоне у вітрах
Ще теплий дух згорілих трав…
Осінній дим, примарний дим,
Як те, що був я молодим.
Сіріє попелом полин,
Мов дим, думок повільний плин…
Осінній дим, мов часу дим,
За ним – і я був молодим.
Тьмяніє вись і провиса,
Димлять осінні небеса…
Пливе й пливе осінній дим
Туди, де я був молодим.
Роздуми і розміри
Чим все далі я іду,–
Тим все менше втішного:
Від моїх великих дум
Голова побільшала.
Що поробиш – час такий,
В інший світ вже двері є.
Мабуть, це мої думки
Перейшли в матерію.
Якби ж це лише – так ні:
Через мої роздуми
І убори головні
Будуть інших розмірів.
Далі тягну свою нить,
Майбуття темнішає:
Це ж за більше і платить
Доведеться збільшено.
Мабуть, поруч був і шок,
Вже туди й хилилося,
Та узнав, що це в шапок
Розміри змінилися.
Чи вже так воно, чи ні,
(Все летить – лиш дунути),
Та полегшало мені:
Можна й далі думати.
Усе просто
Часу я давно володар,
Він мені годитиме,
Бо я вмію переводить
Стрілку на годиннику.
Скоро й бути листопаду,
Все раніш темнішає…
Та я стрілочку назад лиш –
Дня уже й побільшало.
І свою круту діяльність
Я в подальшім спробую:
Заряджу підодіяльник
Ватяною ковдрою.
Хай зима тепер приходить,
В холоди заковані
Хай тремтять і землі, й води,
Я – у всеозброєнні.
Все! Нічого більш не хочу!
По шляху знайомому
Хай несе мене крізь ночі
Друг чотириногий мій.
Зима. Сніги
Тріщить уночі від морозу пітьма.
Не вміщує день білизну в береги.
Куди не поглянеш – усюди зима,
Куди не поглянеш – усюди сніги.
В погоди у стужу прогін і прогин
Короткому лютому краю нема.
Сніги… Сніги… Зима… Зима…
Та з діб у сніги, мабуть, входить пітьма,
Бо їх усе менше щодень навкруги
Зима… Сніги.
Із життя овець
Попереду йшов круторогий баран,
Старий і великий – солідний.
І вівці вважали: то він вибира
Путі для отари безбідні.
По-своєму вівці й розумні були
І мислили, може, логічно:
Адже як попереду йде хтось коли,
То, мабуть, же знає – навіщо.
Був першим і справді вожак недарма,
Хоч там трохи в іншому справа:
Попереду йти – і пилюки нема,
І зовсім не збиті ще трави.
О розум, служи нам в дорозі хоч ти,
Не дай до отари попасти
Та йти по-овечому сліпо за тим,
Хто перший – щоб добре попастись.
Шипшина
Тут я все частіше зупинятись хочу,
Мов біля багаття затишно мені.
Їй не освітити довгі уже ночі,
Та при ній світліші хоч короткі дні.
Так буває: вчасно нам стає в пригоді
Те, що справді світить не лише собі.
Чим все менше й менше світла у природі,
Тим усе густіший цей живий рубін.
І дощами й листям небеса вже ллються,
Доливають морок у добу щомить.
І своє хоч світло ці наївні люстри,
Мабуть, колючками хочуть захистить.
Перелітна пора
І звуки, і запахи літа
Земля все збува і збува…
В природі пора перелітна
Не тільки у небі бува.
І барва зелена зникає,
І в неї відльоту пора.
До цього вже серце звикає:
Лише відліта – не вмира.
Природу на білому світі
Зворотністю виділив час:
Усе, як птахи перелітні,
Весною ще верне до нас.
Та винятку видимим слідом
Додому, немов до мети,
Із висі миттєвого світу
Все листя летить назавжди.
На терезах
Ще хвиль з пісками любощі,
Немов у молодих,
Та, як балетні юбочки,
Медузи край води.
Де балок мокрі пелени,
Де дня кордон пройшов,
Іще нічні метелики,
Летять, як сірий шовк.
Погода мов розколота
На жовтня терезах,
І шалька, та що з холодом,
Все нижче провиса.
Така довга осінь
Як тихо прийшла ця зима…
Ніхто й не почув – не побачив,
Що осені більше нема,
Що ворон по-іншому кряче.
Нечутно, як падає лист,
Прозоро, як точиться крапля,
Кінчилася осінь колись
Незримо, хоча і не раптом.
Таємно з якихось причин,
Мабуть, з темнотою у змові
Кінчилася осінь вночі
І стала уранці зимою.
А ранок того і не знав,
Для нього навколо і досі
Ніяка ще там не зима,
А справжня – справжнісінька осінь.
Вона і внизу, і вгорі,
Хоч місяць за паспортом – грудень.
Навіщо ті календарі
Колись і придумали люди?
Вибори
Урна – мов акваріум, бюлетені – рибою.
Виборці – рибалки навпаки.
Ох, уже ці вибори! Кого хочеш вибери –
Все одно він буде "не таким".
Кого хочеш – видали, кого хочеш – вибери.
Та що зловиш у пустій воді?
Ох, уже ці вибори! Від води – лиш випари,
Та ще в урнах попіл від надій.
Борщиха
Літами і працею скривлена,
І руки – самі мозолі…
Борщова Марина Кирилівна,
Борщиха – казали в селі.
У зморшках, як в долі розколинах,
Минуле усе залягло…
Пів-Ольвії, мабуть, розкопано
Її лиш руками було.
…У білім (любила!), як чаєчка,
В розкопі на часу золі…
Чи ж їй, як дорога кінчалася,
Звикать ще було до землі?
Завжди то з вузлами, то з відрами,
Завжди, де не стрінеш,- одна…
Жила за селом, як на відрубі,
В солдатській землянці вона.
Вояки не те, що заставою –
Постом на горбі тім жили.
Бабусі його і зоставили,
Наш край полишали коли.
По вінця у землю захована
Була та оселя гаразд,
То ж пастись на неї заходили
І кози й корови не раз.
З маленьким онученьком, Толею,
(Він так і лишився малим),
І з ним і з своєю недолею
Утрьох в тій хатині жили.
Кирилівно, мамина подруга,
Як мало зазнала ти втіх!..
Мабуть, від ольвійського пороху
Глухим і зробився твій сміх.
У бідами дні переплутані
Звів час корективи свої…
Той горбик при в’їзді в Парутине,
Неначе могилка її…
