Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Виднокіл

Березень 2011-го

Японію хита смертельна штовханина,
Цунамі й землетрус – як пекла дві руки.
І завмира на мить в другім кінці людина,
В другім кінці Землі – а завмира таки.

Відлунює ефір японську злу годину,
Заокеанська даль наблизилась немов.
Ми всі – одна сім’я і доля в нас єдина,
Бо на одній планеті всі ми живемо.

І від цунамі хвиль по всьому світу піна,
І мову горя нам властиво розуміть.
Що може, що змогла – шле ковдри Україна,
Щоб острівних людей своїм теплом зігріть.

Тим людям треба знов Ісусове терпіння,
Не зверху – знизу вже приймаючи удар.
Землі змістило вісь японське потрясіння,
І лихоманить світ його глибинний жар…

Усе якась біда чека за часу рогом,
І все частіше люд жахається: "Невже?!"
Лишається одне – надіятись на Бога
І вірити, що він свій витвір збереже.

Ніщо нам не чуже, і ми сьогодні з ними,
Найдальша відстань нас уже не розділя.
Немарно ж, мабуть, ми, як рідну нашу ниву,
Так і планету всю звемо одним – Земля.

Озимина

Іскриться лід в калюжах на дорозі,
А навкруги - одні сніги без меж.
Земля моя, ти вся в анабіозі,
Нечутно і невидимо живеш.

Мороз та сніг. Від них немов так тихо
В теплом забутій нашій стороні…
Не скоро ще проталини продиха
Жива земля у білому вікні.

Іще весну чекати-виглядати,
Ще за снігами й стужами вона.
І холодно, й теплішає від згадки,
Що під зимою десь – озимина.

І хай завія знов полями човга,
Весни ще більше замітає путь,
Але внизу, під білим і під чорним,
Життя зелені вогники живуть.

У двох років (у двох аж!) холодині
Вони живуть надією землі.
Чому не ставлять пам’ятник зернині,
Що так росте до хліба на столі?

День народження

І далина ясніє, і висота без дна –
Це ви в мій день осінній прийшли, немов весна.
Прийшли відлунням теми весняної пори
Троянди й хризантеми – веселки кольори.

Та усмішки дитячі – як наймиліший цвіт.
При світлі їх побачу й себе у десять літ.
І хай цю мить находить уже майбутній час:
Для себе і для фото стою я поміж вас.

Біль пам’яті

Зблисне сльоза, задзвенять ордени –
Пам’ять озветься в усіх іпостасях…
Шістдесят шість – як наш край без війни,
Сімдесят літ – як війна почалася.

Як затремтіла ще сонна земля,
Мирна земля – вже під небом воєнним.
Все, що примарно жахало здаля,
Впало страшною бідою на неї.

Гірко і болісно кожен узнав
Назву найбільшого спільного лиха:
Так почалась Вітчизняна війна,
Хто тоді знав, що настільки – Велика.

Біль не збува і ще й досі не збув,
І не змива його часу водою,
Хоч і той день, що неділею був,
Скільки з тих пір вже ставав середою.

Спиниться, стишиться з нами і час,
Спогади знову не гріють, а палять…
Вічна хвилина мовчання для нас,
Вічна, бо вічно жива наша пам’ять.

Скільки ж вас, люди, нелюдська війна
З’їла своїми фронтами й тилами…
Низько вклонімося тим, хто між нас,
І аж доземно – тим, хто вже не з нами.

Закид біосфері

Постійно з космічної далі,
З уявної хмарності площ
На землю піском і металом
Летить радіантовий дощ.

Та мало що вцілить у дім наш –
Усе ще в польоті спиня
Хоча й не тверда, та надійна
Землі атмосферна броня.

І в серпні горить безупинно
Весь ночі високий довкіл…
Чому ж біосфера людини
Не спалює біди людські?

Я не про удари тілесні –
Тілесного в тім і вина –
Душевні і навіть словесні
Не може відбити вона!

Мене від образи й печалі
Не в силі вона боронить –
Прямим попаданням влучають
В беззахисне серце вони.

Чи сила її й ні до чого –
То серця робота – боліть?...
…і знову у небі нічному
Горить метеор чи болід.

Ольвія

Скіфії степ і понтійська вода.
Він ще росте, і вона ще гойда.
А поміж них – таїна із таїн:
Світ, що затих німотою руїн.

Стежка збіга до міфічних століть.
Зевсів курган їхнім свідком стоїть.
Гальки рядок, наче елліна слід,
Наче місток у відкопаний світ.

Жовто цвіте поміж ер лобода…
Скіфії степ і понтійська вода.

***

Тихо клени шумлять і зеленим ще шумом
Щось шепочуть мені дуже схоже на вірш.
Я в цім світі один і про себе пишу я,
Адже тему я цю таки знаю найбільш.

Ми одне беремо. І одне віддаємо.
Лиш по-своєму всі і дають, і беруть.
Я пишу про своє, про своє потаємне,
А воно й для когось не чужим є, мабуть.

Той, хто поряд ще йде, після мене хто йтиме –
От коли б я відчув, що на світі не сам! –
Хай знайде і своє у моєму інтимі,
Хай подума, що я все про нього й писав.

Каштани

Свічки каштанів світять нам і вдень,
Хоч і без них навколо стільки світла.
Весна іде. Давно прийшла – та йде.
І буде йти до самого аж літа.

Весна ж бо – час. І нас тепер ізнов
Несуть щомить його зелені води.
І коли кажуть: "Саме час прийшов" –
То він тоді якраз уже відходить.

Та все ж, та все ж… Коли ще тільки цвіт,
Невже так скоро та пора настане,
Де тихо й лунко з вересневих віт
Як злитки літа, падають каштани.

Читаючи книжку…

Цілий день неквапливо й незмінно,
З тихим шумом, що ніби й людський,
Мов у книзі, у кроні низівка
Все горта вересневі листки.

Але хтось невідомо і звідки
Ще раніше у сад залетів:
Перелистує крону низівка –
І закладки летять золоті.

…А низівка листає, листає,
Теплим шумом довкіл залива.
І на мить на плодах завмирає,
Як дитя на малюнках, бува.

Мить весни

Ця весна не лиш квітами –
Всім, що в ній тільки є,
Серце так намагнітила –
Все добро пристає.

Під блакитною аркою
У зеленій імлі
Білі яблуні хмаркою
Попливли по землі.

Яблунь цвіт в мені плавиться
В тиху радість душі.
І під громову здравницю
П’є землиця дощі.

Кольорами веселими
Уже й хлюпа з небес –
Це веселки веселками
День у вечір гребе.

Так і звично, і просто це
Йде з буття далини,
Що мене аж захльостують
Зміст і форма весни.

Айви

Айви, айви… Ніби вже і зайві
Ці плоди в пустіючім саду,
Але вірно жовте їхнє сяйво
Йде по саду жовтому сліду.

Хоч теплом їх запах ледве й віє,
Та ще гріє листя і гілки.
І немов за літом ностальгія,
Їхній смак солодкий і терпкий.

Підхід

Підхід! Підхід! Як на пожежу люди –
Хоч і немає ніби ще біди –
Спішать чимдуж у серпні звідусюди –
Не до вогню однак, а – до води.

То так спішать назустріч рибі люди,
Бо чайки вкрили вже лиману шир.
В якому ж страху рибі треба бути,
Щоб із води у берег так спішить?

Та в глибині нема уже притулку,
Сірководневим пеклом – глибина.
Мов у людей шукаючи рятунку,
У берег б’ється втомлено вона.

І риби дух усе густіше ходить
І заглушає запах полину…
Хоч винувата в цім лише природа,
Я завжди з нею мов ділю вину.

А риба вже під берегом безмовно
Згустіла, збилась у тремтливу гать.
Ніяк не можу я й холоднокровннх
Холоднокровно смерть спостерігать.

І сперши погляд на байдужу воду,
Не раз і думав у підходу мить:
Невже таки безпомічній природі
Весь глузд людський не в змозі підсобить?

Зелена земля

Скільки зелені скрізь, скільки зелені!
Переповнилась нею земля.
І густе все зелене заселення
Білий цвіт лиш один розбавля.

Мабуть, саме цієї ось повені
Я й не бачив іще на віку.
І таким довголіттям наповнені
У зозуль їх коротке "Ку–ку".

І дерева у гулі медовому,
І пелюстки в пахучих вітрах…
Та виразно вже літньою втомою
Від весняних повіяло трав.

Церква

Між будинків будується церква,
І сільчани, бува, й гомонять:
- Місце храму, звичайно ж, не в центрі –
Край села він повинен стоять.

Щодо місця: ми здавна любили
Говорить, хто і що прикраша…
Хай лиш ближче до центру людина,
Який, звісно, у неї - душа.

Між будинками зводиться церква.
Вироста крізь безвір’я років.
Цілі дні від рожевої цегли,
Мов світлішає все, що довкіл.

І щоденно, буденно так зовсім
Вище й вище усе від землі
Будівничі до Бога підносять
Вічну справу людських мозолів.

Гени

Пусть этот мир вдаль летит сквозь столетия,
Но не всегда по дороге мне с ним…

Із пісні.

Мій батько був одноосібником,
За що в Сиблагу й мучився колись.
Його той нахил мов посібником
Через життя для сина вже зробивсь.

Одноосібництво ж те батькове
Усе як є було лише у тім,
Що він, хоч жив не при достаткові,
Ніяк в колгосп вступати не хотів.

І не бажаючи великого,
Що обіцяв йому колективізм,
Хоч як його туди не кликали,
Усе тягнув лише свій власний віз.

У мене все було й по-іншому,
Був час для мене зовсім не Дамокл,
Та як насправді мало втішного
В одноосібництві думок…

Мій світ, на сумнівах настояний,
Був лиш моїм. І я його таїв.
І все в житті було роздвоєне,
Було немов моїм і не моїм.

І у найближчім, і в глобальному
Я все вбачав якесь подвійне дно.
І відчувать своїм загальники
Мені ніколи не було дано.

…А доля меле і відважує,
І батько за своє тоді мірчук
Сплатив роками лиш гулажними,
А я усе життя своє плачу.

Дощі

Дощі… Дощі… Така нудота!
Промокли наскрізь дні.
А уночі думки на дотик
Холодні і сумні.

Та що поробиш, це – природа,
Все в неї недарма.
І, як за спеку нагороду,
Земля дощі прийма.

Яка густа й вагома зелень,
І скільки і ній життя!
Дощами путь погода стелить
У жнивне майбуття..

І те, що їх уже занадто, -
Здається тільки нам.
А міру лиш природі знати.
І міру вона зна.

Не завжди знаємо, що треба
І тілу, і душі.
Як вдячно тягнуться до неба
Дерева і кущі!

Гілки

Коли крапки частіші, а не коми
В рядках життя, що вже кінчають біг,
"Свідомо болю не завдав нікому", -
Сказати можу, мабуть, і собі.

Лиш коли тупать першому траплялось,
А на шляху й чагарники були,
Та гілка, що від себе відгиналась,
Можливо, й била заднього коли…

Дзвонить осінь

Виноградним соком стиглим знову гроно світить.
Зорепадами густими висипалось літо.
Все, як завше. Все, як треба. Все, як було й досі:
В дзвін серпневого ще неба уже дзвонить осінь.

Рій бджолиний пошук звузив, мед останній носить.
Хвиля б’є у дзвін медузи, дзвонить, дзвонить осінь.
Павутиння стелить невід на ранкові роси.
В дзвін блакитного ще неба жовто дзвонить осінь.

Серпень з вереснем вже зводить день дзвінкоголосий.
У шкільний веселий дзвоник дзвонить, дзвонить осінь.

Обличчя

Печаль туманом огорта:
Така ще мама молода!..
Мов розійшлися часу шви –
І навіть батько ще живий.

Як до єдиної мети,
До нас він буде йти та йти…
Що не дійшов – не дивина,
Тоді якраз була війна…

Яка світлина ця стара,
А час обличчя не стира…
В незнаній мною далині
Вони всміхаються мені.

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору