Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Шануймося, браття, бо ми того варті!

Якщо ваше прізвище Капуста, Фалєєв, Бурдига, Щербина, то цей матеріал для вас. А також для тих, кого дійсно цікавить історія нашого краю, зокрема Кінбурнської коси.

Філософів завжди цікавили питання: чи існує життя після смерті і в чому сенс безсмертя? Відповідь проста: людина живе доти, доки її пам’ятають. А пам’ятати та оцінювати людину після її тілесної смерті будуть лише нащадки за її вчинки,  справи, які вона залишила у спадок.

Я хочу розповісти саме про таку людину, чиє ім’я майже 90 років прагнули не згадувати на Кінбурнській косі. Мова піде про Капусту Григорія Матвійовича – власника соляних промислів та багатьох тисяч десятин землі на Кінбурні, купця другої гільдії, а також про його братів Івана та Антона.

Давній козацький рід Капустів бере початок з Карпа Капусти, який служив у війську Богдана Хмельницького. Він брав участь у національно-визвольній війні 1648 – 1654 рр. У період руїни, після смерті великого гетьмана, Карпо Капуста вирушив на Січ. Згодом кошовим отаманом був відряджений на Кінбурнську косу на Прогнойську залогу для охорони козаків, які добували сіль і рибалили. Карпо був освічений, знав татарську мову, тому виконував обов’язки тлумача у перемовинах з татарською охороною. За право вільно брати в Прогноях сіль хан примушував запорожців платити за неї мито. В обов’язки козаків входило також забезпечувати охорону возів під час перевезення солі та риби з Кінбурну до Коша.

Син Карпа  Іван також служив у Прогноях (сучасне село Геройське Голопристанського району Херсонської області). Козаки, хоча і одружені, мусили нести військову службу і при необхідності, за першим покликом гінців, з’являтись до Кошу. Кожен дбав про особисте озброєння та необхідне устаткування на випадок війни. Козакам, які постійно служили у Прогноях, дозволялось торгувати сіллю. Кошовий отаман міг також наділити за певні кошти правом користуватись окремим соляним озером, проте охочих було дуже мало через нетривкий мир між запоржцями і кримським ханом. Проте Іван Капуста ризикнув і узяв собі невелике соляне озеро, з якого потім і виріс соляний промисел. Одружившись на дівчині Олені з Василькового (сучасне с. Василівка), яка добре зналась на рибальській справі, Іван назавжди оселився на півострові. Життя подружжя не було щасливим і безхмарним через постійне чекання смерті або полону від рук татар чи турків. Іван продовжував нести військову службу у паланці, одночасно займаючись торгівлею сіллю. З часом він придбав судно. Прогноївська паланка існувала за межами Запорізької Січі і була звідусіль оточена татарами і турками. Траплялося, що пост спалювали, але він щоразу відновлювався. І хоча це була адміністративна одиниця поза межами Січі, вона мала незначну кількість захисників. З ослабленням Запоріжжя вона втратила свою значимість. Алешківська Січ (1709 – 1728 рр.) була під патронатом кримського ханства, тому зарадити безпеці посту не могла. Молоді Капусти змогли вижити, народити двох синів – Ілька та Григорія, згодом подарувати їм частку в добуванні солі та одружити їх.

Скромний прогноївський промисел Капустів непомітно набував слави постійного постачальника солі. Ілля та Григорій успадкували від батька міцне господарство, два судна і головне – повагу до тих, хто з ними поруч. Найманців на видобутку солі утримувалось небагато, більша частина роботи виконувалася місцевими жителями, кількість яких постійно зростала.

Ілля мав двох доньок, яких на прохання священика, що був у Прогноях, повіз до монастиря до сестер-послушниць вчитись лікувальній справі, бо сестри мали до цього великий хист. І дійсно, повернулись дівчата з монастиря справжніми лікарями. У Григорія підростало двоє синів – Матвій та Клим.

Ілля та Григорій брали участь у Кінбурнській битві 1787 року, спорядивши на власні кошти судно. Разом з 15 козаками Прогноївської паланки вони поповнили Кош Сидора Білого і мужньо бились з турками під Кінбурном.

Соляний промисел від Григорія успадкував Матвій, який значно розширив його. Крім цього, Матвій Капуста, маючи 2 власних судна, зайнявся торгівлею, доставляючи різні товари у порти Чорного моря. Торгівля і соляний промисел давали великі прибутки. Сини Матвія – Іван, Григорій та Антон пішли шляхом батька. І хоча вони мали рівні частки у соляному промислі, керівництво сімейним бізнесом вирішили залишити за Григорієм Матвійовичем.

У родині Капустів завжди цінували освіту. У 1896 році на власні кошти у Василівці Григорій Матвійович відкрив двокласну церковно-приходську школу, якою опікувалась його донька Ганна Григорівна. Ця школа існувала до 1930 року. Навчались у ній лише хлопці з жовтня до квітня, завдяки чому більшість чоловічого населення села було освіченим. В 1904 році за власні кошти Григорій Капуста побудував нову школу, в якій першою вчителькою стала також його донька Ганна Григорівна. Вона вчила дітей не лише читати та писати, а й знайомила з основами математики, географії та ботаніки.

Григорій Матвійович, придбавши у Садовських землю, за 3 кілометри від с. Василівка збудував економію, розводив коней, мав велику кількість овець. Пам’ять про господарську діяльність на косі зберігають топоніми біля Василівки: Панська Сага, Панська межа, від якої до нашого часу залишилось невелике заглиблення, назви озер: Велике Капустяне, Капустяний сарай, Капустяне, Млинове.

Озеро Млинове – штучного походження, його Капуста дамбою відгородив від лиману, збудувавши млин, до якого несли  збіжжя жителі Василівки.

В економії Капусти був чудовий сад, про який і досі живе згадка. Особливо запам’ятались людям старшого покоління, які на початку 20 ст. були дітьми, яблука – червоні і дуже великі. Розказували старожили, як у 1918 році бігли й старі, й молоді громити економію пана, як тягли з маєтку все, що залишилось, бо прийшла революція. Зривали штори, хапали хто тарілки, хто виделки, хто реманент. Але що цікаво – нікому це щастя не додало. Як розказували свідки, майже ніхто не скористався тим, що забрав з маєтку. Забули відразу люди про добрі справи, що робив для них пан Капуста, а зробив він чимало для мешканців Василівки.

Григорій Капуста, за спогадами місцевих жителів, був людиною вимогливою, хазяйновитою, справедливою. Ненавидів ледарство, цінував дисципліну. Як розказувала Вакуленко Антоніна Петрівна, 1926 р. народження, її дід Литвинов був чабаном у Капусти. Допомагала йому дружина та діти. Родина чесно служила пану, який довіряв діду і ніколи не перераховував отару. Звертався пан до діда лише на ім’я та по батькові. У панській отарі випасався і дідів десяток овець. На кожне свято Капуста дозволяв чабанам зарізати молодого барана зі своєї отари.

Добрі спогади про пана у родині Агафонових. У кінці 90-х років 19 ст. Яків Агафонов, перший з роду на Кінбурнській косі, відслуживши службу на Тендрі, залишився жити у Василівці, пішов служити до Капусти об’їждчиком. Коли одружився, пан за хорошу службу дав ділянку землі, на якій Яків збудував у 1890 році будинок, який існує і дотепер. На колишній панській землі тепер будинки жителів вулиці Колективної, а 130 років тому цією землею Григорій Капуста наділяв своїх працівників.

Деякі спогади про Капусту живуть у вигляді легенд. Ось одна з них. Жила у Василівці Пелагея Кравченко, працювала у пана, пекла хліб. Силу жінка мала неміряну. Розказували люди, що її чоловік зробив невеликого плуга, запрягав у нього Пелагею і орав город. Почув про це Капуста і не повірив. Запропонував Пелагеї змагатись, хто кого поборе. І хоча пан був міцної статури, жінка легко скрутила його і кинула на землю. Вражений силою жінки, він дав їй 20 копійок і корову.

Справжнім пам’ятником Григорію Матвійовичу Капусті став збудований ним у Прогноях храм Казанської Божої матері. Ще перед тим, як розпочати його будівництво, він відправив до монастиря навчатися будівничій справі брата Антона та ще кількох жителів Прогноїв. Наука виявилася складною, оволодівали нею цілий рік. Харчування, проживання та утримування сімей тих, хто навчався, було за кошти Капусти.  Будували храм самотужки 11 років на кошти Григорія Матвійовича. Стіни завершили будувати у 1896 році, внутрішні роботи – у 1898 році. Освячення храму відбулось 17 жовтня 1900 року. Прихожанами храму були і жителі Василівки. В архівному документі «Ведомости о церкви Казанско-Богородичной состоящей Днепровского уезда Таврической епархии урочище Прогнои за 1912 год» визначено: « Церковъ построена в тысяча девятисотом году тщанием церкви и пожертвований. Зданием каменная с такою же в одной связи колокольнею во всем крепкая, холодная. Престолик один во имя Казанской Иконы Божией Матери 22 октября. Освящена 17 октября 1900 года. Іконостас одноярусный». У цьому ж документі є відомості і про Покровську церкву

(с. Покровка на Кінбурнській косі): «Ближайшая к сей церкви Покровская в селе Покровка в 15 верстах. Приписано к ней. Опись церковного имущества заведена с 1887 года, хранится в целости… Копии метрических книг хранятся в целости с 1855 года».

«Ведомости церкви села Покровка за 1912 год» повідомляють: «На основании резолюции Архипастыря от 25 сентября 1906 года Покровская церков приписана к Прогнойской до тех пор, пока общество вполне и законно не обеспечит существование свого будущого клира землей, домами с необходимыми пристройками хозяйственными и жалованием. Церков построена в 1906 году тщанием прихожан и пожертвуваний».

Григорій Капуста до кінця життя залишався церковним старостою Храму Казанської Божої матері, поважною людиною. Все змінилось у 1918 році, коли більшовики з’явились на Кінбурнській косі. Як пам’ятають старожили, Григорія Матвійовича Капусту заарештували, замкнули у храмі, били. Бачили люди, як його закривавленого тягли попід пахви до причалу, потім кинули у судно, яке гойдалось біля берега. Що стало з арештованим далі, ніхто не знає. Родичі Капустів почали тікати з півострова, сім’ї роз’їхались по Херсонській області. У Прогноях залишився лише молодший брат Григорія Іван Матвійович – старий, немічний. Соляний промисел влада націоналізувала, судна теж. Згадали про Івана у 1930 році. Звинувативши у співпраці з врангелівцями у 1920 році, його заарештували, засудили на 10 років, назад він не повернувся. Така ж доля спіткала і його сина, Григорія Івановича, який з Прогноїв виїхав у 1920 році і проживав у Херсонській області. Його засудили у 1945 році на 15 років покарання і відправили до тюрми на Печору довбати вічну мерзлоту. У 1954 році Григорій був переведений на поселення до Казахстану. Часи тоді були такі, що дітям під страхом смерті доводилось відмовлятися від батьків. Хто й залишився у живих у родині Капустів, прагнув ніколи не згадувати про свої родинні корені.

І до сьогодні в Геройському проживають онуки та правнуки Антона Матвійовича Капусти – це родина Фалєєвих. Родини Щербинів, Бурдигів у   с. Покровка також мають родинні зв’язки з родом Капусти.

Як не прагнули викреслити з пам’яті жителів Кінбурнської коси ім’я Григорія Матвійовича Капусти, але воно продовжувало жити у топонімах, у храмі, який був зачинений у 1963 році і переданий Геройському солепромислу під склад.  Сталося так, що у 80-х роках 20-го сторіччя одночасно згоріли і Покровська церква, в якій був клуб, і храм Казанської Ікони Божої Матері у Геройському.

Радісно і приємно писати, що Покровська церква стараннями отця Єліферія і прихожан була відновлена. Щоб відновити храм у Геройському, потрібні чималі кошти. Хочеться вірити, що прийде час – і знову оживе дзвіниця, і дзвін цей знову нагадає жителям Василівки та Геройського про благочинні справи Григорія Матвійовича Капусти.

Твердовська Л.П. Учитель історії
 Василівської  ЗОШ І-ІІІ ст.

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору