Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Далеке і близьке

Мамин день

З днем народження, матусе,
Це вітаю тебе я!
Це віта тебе Настуся,
Рідна донечка твоя.

Народилася ти в липні,
Й скільки б липнів не спливло,
Хай до тебе щастя липне,
Як до літечка тепло.

Всіх подяк для тебе мало,
За сьогодні й майбуття!
Ти ж мені подарувала
Цілий світ - усе життя.

А тобі оцей ось віршик
Подарую я тепер.
Найдорожча! Найрідніша!
З днем народження тебе!

Бім і реп'яхи

Той, хто бачив Біма, знає:
Він кошлатий - жах!
Тож його і не минає
Ні один реп'ях.

Набереться їх в городі,
Як їжак, сидить,
Вибирає - сміх та й годі! –
Сердиться, гарчить.

Ну, давай хоч допоможу!
Де там - не дає:
На чуже то ласий кожен,
На мені ж - моє !

А знайшов від ковдри вату –
Реп'яхи самі –
І давай їх вибирати,
Наче на собі.

Окуляри

В них чита вона і ходить,
В них працює на городі.
Цілий день бабуся Рая
Окуляри не знімає.
І разом усе це значить –
Що без них вона не бачить.
А коли лягає спати –
То завжди без них.
Як тоді, цікаво знати,
Бачить вона сни?

Знайомство з їжаком

Із будки визира:
І що воно за диво,
Якась мала мара
Через подвір'я диба.

Ну що мале на зріст –
Ще диво невелике,
Та де у нього хвіст
І де у нього пика?

І як без ніг у двір
Забралася ця кучка?
Який химерний звір,
Не звір - одна колючка.

Хіба ж не візьме злість:
Оце не було лиха!
Прийшов - то ж будь як гість,
А він сердито пирха.

І є ж такий дивак:
Згорнувся у клубочок,
Ніяк, ніяк, ніяк
Знайомитись не хоче.

І враз таке знялось,
Такий піднявся гамір:
Знайомство відбулось.
Та - носа з колючками.

Дік

Хоч як вони нам любі,
Собаки все ж не люди:
У них коротший вік,
Тепер у мене - Дік.

Якби був чоловіком,
Міг буть не тільки Діком
Він звався б ніби й двічі,
Бо Дік - це те, що й Ричард.

Таж він не чоловік
І зветься тільки - Дік.

Непроста справа

Який у нього зміст –
В того, що за порогом?
То ловить Дік свій хвіст,
А хвіст - втіка від нього.

Аж закрутився вже.
Аж спину уже ломить.
Якби ж воно чуже,
А так - себе він ловить.

Ця справа непроста,
Те саме знов і знову:
Дік тільки до хвоста –
А хвіст аж за спиною.

Не слухає тебе,
Сам по собі неначе.
Дік ніби аж тепер
Таким його побачив.

Це справа не проста –
Зловить свого хвоста.
Великий треба хист –
Зловить - себе - за хвіст.

Дік і півень

Був півень білий-білий,
І був, як Діка біль, він.
Такий той півень грізний:
У нього дзьоб залізний,
Залізні в нього шпори,
Не півень - справжнє горе !
Зненацька як наскочить –
Встигай ховати очі.
Бувало, так образить –
Дік з будки й не вилазить.
І головна причина –
Що Дік був ще хлопчина,
А півень віком й зростом
Вже дядьком був дорослим.
Років і небагато
Пробігло біля хати,
А часто на подвір'ї,
Як снігу, того пір'я.
А що лиш півень білий –
То все і зрозуміло.

Лелеки

Питає вчителька в малечі :
Чому від нас ключі лелечі,
Як тільки дні захолодять,
Усі до Африки летять?
Хто відповість на запитання?
-Це кожен знає, - каже Таня,
Питання зовсім це просте ж:
І негри хочуть діток теж!

Коні

Ось і знову набігають, -
Мов цс хтось велить їм.
Що собаки - Дік-то знає,
Та які ж великі!

А за ними щось женеться,
І такі ознаки,
Що вже Дік і присягнеться:
Ні, то не собака!

Хоч воно й чотириноге,
Та хвоста ж не видко,
Й голови нема. Убоге,
Аж дивитись бридко.

Хай би й гналось, Та той гамір
Дік стерпіть не в змозі –
Так воно тими ногами
Крутить по дорозі!

...Десь віддалено, заочно
Все ще чути гони,
Але Дік вже знає точно:
Так і не догонить.

Машинка

І маленька киця наша,
І ім'я коротке - Маша.

Білі лапки, біла шийка,
Краще буде хай - Машинка!

От як виросте велика –
Як її я буду кликать?

Хай росте одна лиш киця,
А ім'я так і лишиться!

Віддячилась

Цілу ніч шкреблась та миша
У стіні
Не дала влягтись ні тиші,
Ні мені.
Не дістать її Машинці
Ну ніяк!
І зробити це за кицю
Мусив я.
Аж під ранок мишоловка,
Чую: стук!
І зловила киця ловко
Мишку з рук.
Ось і день. Коли вже спати?
Раптом: няв!
Принесла Машинка в хату
Мишеня.
Біля нього сіла нишком.
Прилягла.
Не бере хазяїн мишку,
Бо - мала.

Пояснив

Гроза, онучку, близько вже,
Скажи мені, старій:
Чом спершу видно блискавку,
Аж потім чути грім?

-Тебе, бабусю, просто дивно слухать –
Попереду в нас очі ж, а не вуха!

Літери

Саме життя було привідцем,
Щоб народилися вони.
Отож, до літер придивіться.
Отож, прислухайтесь до них.

Про них ця розповідь ведеться
Не всі, хоч деякі назву.
"А" - перша літера в абетці,
Як немовляти перший звук.

І до яви ще й казку, може,
Колись добавили таки,
Бо "Д" на дім, напевне, й схоже.
На ніжках курячих який.

Не здивувать вона не може.
Невже й це літера? Невже?
'Гак на жука вже дуже схожа.
Що і назвали її "ж".

У кожній з чимось є тотожність,
У кожній є таке своє...
Ось "і", як літера найтонша,
Найтонший звук і видає.

Ось "О" - між подруг найстаріша,
Тисячоліть за нею час..
Мабуть, тому що найкругліша,
І докотилась аж до нас.

Це - "Ф" . стоїть, у боки взявшись,
Ще й звук ми чуємо такий,
Немов віддихується завше
Увесь свій вік, усі вік

А "Ч" нагадує нам чашу –
Хоч ніжка й збоку – та при ній.
І ми подякуємо часу,
Який цю чашу нам приніс.

До "Ч" спішило "Ш" - немовби
Ссбс спішило доточить.
І ось ця чаша вже і повна,
Не тільки бачиться - звучить.

Хоч кожна літера сказати
Сама про себе може: "Я",
Та цю інакше й не назвати,
У неї "Я" - і є ім'я.

Так уже її постава:
Голівка й ніжка - наперед.
Вона ж спішить, вона ж - остання,
Але своє ще набере.

...Таке життєве в собі містять,
Таке людське в собі несуть...
На всіх не вистачило місця,
Тай часу теж-таки, мабуть.

Чотири слова

З яких-бо звуків склалось: "вечір",
І таємничих, і м'яких...
Немов лягли тобі на плечі
Дві заспокійливі руки.

А слово "ніч" на звуки бідне,
Мов заперечення одне.
Але - чого? Мабуть що - світла,
І ще того, що - голосне.

Та з чорнозему ночі - ранок!
І всю лункого слова суть
З його виходячи вже рамок,
І світло й звуки в день несуть.

День! День! Воно - як той дзвіночок,
Саме в нім сонечко дзвенить,
Немов озвучить світлом хоче
Життя людського кожну мить.

Яка виразна наша мова!
Не подивуєшся хіба:
Вмістила все в короткім слові
Краплина вічності - доба.

Горобці

Знов лишилися з нами горобчики,
І ще раз подивуємось ми:
Треба ж бути якими хоробрими –
Не злякалися навіть зими!

На кущах, на деревах, на вулиці –
Скрізь її нахолоджений час...
І від стужі до нас вони туляться,
І від голоду - також до нас.

По снігу скачуть зранку, як м'ячики,
А мороз же який-бо стоїть!
Чим за вірність велику віддячимо
Ми сусідам найближчим своїм?

І голівки до мене всі звернені,
І "цвірінь", як прохання про щось.
Кину крихіток їм, кину зерняток,
Може, цим і врятую когось.

А можливо, що й цим бережені ви —
Факт учені відкрили такий:
Все на світі у світлі рожевому
Справді бачать сіренькі пташки.

На гіллі перемерзлім хитаються.
І, в зимові занурені сни,
Вже під сонцем ласкавим купаються
У блакитних калюжах весни.

Ніч

Не виходить з буднів рамок,
Бо ж така звичайна річ:
Берег - вечір, берег - ранок
І тече між ними ніч.

Потекла вона рікою,
Хоч невидимий це рух,
Та пітьмою, як водою,
Заливає все навкруг.

І така до цього ревна,
Що на всім її печать,
Лиш верхівками дерева
Над водою височать.

Спочивать вона велить нам,
Заспокоює, втіша...
А Ведмедиця Велика
Сипле зорі із ковша.

І до ранку вже безсонні,
Мов одні вони й живі,
Перегукуються сови,
Ніби ночі вартові.

Білі коні зими

Віхола, віхола, віхола
Крилами світ обійма...
Їхала, їхала, їхала
Білими кіньми зима.

Наче назвали й не люди їх,
Здавна, мов часом самим,
Груднями, січнями й лютими
Звалися коні зими.

Цугом запряжені коні ці,
І до кордону весни
Гоняться, гоняться, гоняться
Один за одним вони.

Мерзлими рвалися шлеями
Обіч дороги круті,
І від їзди від шаленої
Падали коні в путі.

З гірки зима вже спускається,
Гасячи бігу вогонь...
Ось і останній спіткається,
Водить дорога його.

Слід замела його віхола,
Впавши в знемозі й сама...
Шлях свій до краю доїхала
Білими кіньми зима.

День останнього дзвоника
Випускникам Куцурубської школи 2007 року

Від акацій ночі стали зрячими,
Білим світ зробився через край.
От і все. І, школо, - до побачення!
А звучить так само, як "прощай"...

Так і збігли чистою водицею,
Завершили в юність переліт
Вами ще не впізнані жар-птицями
Одинадцять найдорожчих літ.

Пізнання приходить тільки згодом лиш,
Та й за вами вже без воротя
Одинадцять перших ваших сходинок,
Одинадцять сходин в майбуття.

Хай здійсняться плани ваші й задуми,
Хай задружать з долею вони.
А на травня кінчику на самому
Вже дзвінок останній вам дзвенить.

Він ще довго-довго вам дзвенітиме
Крізь літа і далі цей дзвінок.
А весна і травами, і квітами
Допліта останній свій вінок.

А весна, і досі ще не випита,
Все пелюстки стелить по землі...
Хай білети вам щасливі випадуть
На життя широкому столі!

Моїй першій школі

О школо, школо! Пам'яті прибій
Далекі дні осяє і озвучить...
За що я лиш не дякую тобі,
Та більш за те, що я і досі - учень.

Що вогник твій у серці не погас,
Що розум досі тягнеться до книжки
І не зважає на осінній час,
На час осінній не бажає знижки.

По днях твоїх рівняю досі крок,
Світ відчуваю небайдужим нервом,
Допоки ще мовчить отой дзвінок,
Який покличе вже не на перерву.

Шкільні роки, дитинства світла мить,
О, як запізно вас буває шкода!
Та все життя, що випало прожить,
Твоїм ім'ям і називають- школа.

Не розміняй себе!

Ти лиш стаєш до бою –
Так, і життя - це бій!
Бути самим собою –
Як заголовок твій.

Силу здоров'я, вроду –
Все, що життя дало,
Плинне добро природи
Не розміняй на зло.

Світлого часу чари,
Вік свій, що повен див,
Не розміняй на чарку,
На сигаретний дим.

"Білої смерті" пута,
Її страшні сліди...
Ким же це треба бути,
Щоб за таким піти?!

В праці, в навчанні, в спорті,
В трепеті почуття,
І у самій природі –
Радощі всі життя.

В них - і твої устої,
В них - майбуття саме.
Будь же завжди собою,
Не розміняй себе!

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору