Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Далеке і близьке

Про довжину

Коли мені хороші люди
Тепер бажають "довгих літ",
Я знаю вже, що їх не буде,
Бо і в життя є свій ліміт.

На довгий лік немає часу,
Той довгий лік тепер не мій.
І допиваючи вже чашу,
Я б довжині радів одній:

Щоб ті роки, які лишились –
Уже лишилися коли –
Не знову митями зробились,
А справді довгими були.

Вічний двигун

В дереві сік забродить,
Вихлюпне піну цвіт.
Вічний двигун - природа,
Кожен момент, як звіт.

Ось уже цвіт і сходить,
Ось і плодами став...
Вічний двигун - природа,
Рух - її вічний стан.

Крони прощальна врода,
Вщертність останніх чаш...
Вічний двигун - природа,
Паливо - вічний час.

Січня погожа днина,
Сніг, наче світ летить.
Ні, не могла людина
Вічний двигун створить.

Очі

Як це було? І гадати не хочу,
І не шукаю туди переправ...
Просто тоді я зустрів твої очі
Дивного кольору трав.

Не пам'ятає ні місця, ні дати
Те, яке вічно моє...
Все, що словами б хотів передати, -
Тільки словами і є.

Та не слова – ті розхристані ночі,
Де в колисанні заграв
Вперше повірив, що є такі очі
Дивного кольору трав.

І не шукав я ні тиші, ні броду
В їх глибині молодій...
Чорними крилами кликали брови,
Крилами юних надій.

Як це було? І гадати не хочу,
І не буває туди переправ...
Там я шукав і знайшов твої очі
Вічного кольору трав.

Світловий рік

Мене завжди жахає одиниця,
Якою космос міряли не раз:
Немов прозорий натяк на різницю
Між вічністю й відведеним для нас.

Ми даль не часом обміряти звикли,
І непомірний з нашого здаля
Рік світловий - як звичці нашій виклик –
Та так вже небо міряє Земля.

Не порівняти ні з живим, ні з мертвим,
Тут порівняння й не допомага,
Бо ж триста тисяч звичних кілометрів
Вже за секунду світло пробіга.

О недосяжні далі світлорічні!
На них і справді вічності печать...
Але не тільки лиш одне космічне
Властиво людям світлом відмірять.

Усе як є і з нами й перед нами
Лише під знаком світла і тече.
І ми його обчислюємо днями,
Хоча у нім не менше і ночей.

Мабуть, тому, що всі ми родом звідти.
Де світло й світ - як мати і дитя,
Ми все земне вимірюємо світлом:
І час, і відстань, і саме життя.

Жорна

Мабуть, вам доводилось бачити
Коли-небудь жорна млина,
Які й розкрутились добряче вже,
Але ще немає зерна.

Аж іскри між ними виблискують,
Тертя демонструючи шал.
Так близько, до крайності близько так
Один біля одного вал!

Здається, зітруть одне одного,
Одна тільки мить - і зітруть.
Та ні! Так і буде голодною
Ота показна їхня лють.

А тільки зерно там опиниться –
Відразу й зітреться воно,
Бо так і працює машина ця –
Щоб терлося тільки зерно.

Чи ми їх самі вибираємо,
Чи то вони вибрали нас,
Та що таке жорна, ми знаємо –
Були вже мукою не раз.

Провідники

Підключені до часу, мов до струму,
Ми всі як є - його провідники.
Чи ж не по нас, нап'ятих, наче струни,
Біжать його секунди і віки?

Немає в тому нашої заслуги,
Тому і вдячні струму за одне:
Коли в місцях найвищої напруги
Бува, світильник раптом спалахне.

Бокс

Є в цього слова дар –
В крові вчинити гонку!
Тверде, як поклик гонгу,
Коротке, як удар.

У очі подивись –
Вгадай смаки і звички.
Маскує рукавичка
Набряклу боєм кисть.

І ось уже вгорі
Зійшлись бійці, як хмари.
Між блискавиць ударів
Лунає гонгу грім.

Віддалився кінець,
Надія не вмирає...
Між раундів морями
Перерва – острівець.

І тут своє знайти,
Як і в житті, непросто:
Для когось - рингу простір,
Для когось - лиш кути.

І ставши вже між двох,
Як істини порука,
Чию підніме руку
Суддя, неначе Бог?

...Лиш бокс в єдиний рух
З'єднав щасливим даром
І кулаків удари,
І потиск дружніх рук.

Тиша

Лопнула брунька тихо,
Німо росте трава,
Обшир нечутно диха –
Значить, життя трива.

Сніг розтає - не чути,
Серця не чуть биття.
Тихим уміє бути
Навіть саме життя.

Час найтихіший пише
Днів гомінливу суть.
Із чорнозему тиші
Звуки усі ростуть.

І як листочок брунька,
І як блакить вода,
Так у колисці думки
Тиша слова гойда.

Певно, й мені з цим віршем
Теж поспішать не слід.
Може, думок побільша,
Може, поменша слів.

Похилий вік

Похилий вік… Літа багато важать,
Хоч хилять їх не тільки лиш роки.
На плечах їх – усе минуле наше,
І це й від нього вік у них такий.
Їх впізнають – це молодості вміння –
По сивині, по зморшках, по ході...
Шануймо їх! Вони – життя коріння,
Без них в життя ні цвіту, ні плодів.

Сходження

Підходили хвилі до кручі впритул,
Зелена вода заливала пісок.
Людина, долаюча гірку круту,
Була ще у віці, який – дитсадок.

Малюк щось тихенько собі лепетав
І вгору дивився — і саме тому
На гребені гірки руда лобода
Заледве не лісом здавалась йому.

Дзвеніла над ним осоружна мушва
І лізла хлоп'яті і в очі, і в ніс.
Хитав його спеки обідньої шал,
А клятий горбисько не нижчав, а ріс.

Він п'явся на гору й донизу сповзав,
Ця гірка закрила увесь йому світ.
І знову, і знову образи сльоза
По пітному личку проводила слід.

Вже втоми тягар його з ніжок валив,
Та він не хотів ні вернуть, ні звернуть,
Як думка, що п'ялась услід за малим:
Хіба ж не така вся людська наша путь?

В тому сквері

В тому сквері, де юність ходила
(Вже й не знаю, чи зараз він є),
Пам'ятаю і місце, й годину –
Там тобі я сказав про своє.

І буває: про все забуваю,
Пам'ятаючи мить ту одну,
Мов на відповідь й досі чекаю
Крізь безмовну років далину.

Та за часу густіючим димом
Вже й нечутним твій голос стає
В тому сквері, де юність ходила,
Де тобі я сказав про своє..

Сніг

Дивно, час і не розмив
Пам'яті цей знімок:
Ми з тобою йшли кудись,
Просто йшли під снігом.

Цвів і простір, цвів і час
Буйним білим цвітом.
Все було навколо нас
Справді білим світом.

Сніг летів, лежав, світив,
Обіцяв і радив.
І квапливо всі сліди
Замітав позаду.

...Зими падали до ніг,
Осідали в віршах,
А між нами - тільки сніг,
І нічого більше.

Викликаю на себе вогонь

Доки день, як останній вагон,
Не пройшов небуття полустанок,
Викликаю на себе вогонь
Невблаганної правди устами.

Проклинаю незроблений крок
І отой, що і досі як біль ще...
Викликаю вогонь помилок,
Всіх провин - від малих до найбільших.

І за те, що я час обікрав.
Не стояв у безсоння на чатах,
Викликаю вогонь своїх справ,
Незавершених і непочатих.

Тільки смерті отримавши вість,
Зрозумів я, життя, твою цінність.
Хай же совість моя відповість
За вогню того щиру прицільність.

За тепло найрідніших долонь,
За слова, що не гріють, а палять...
Викликаю на себе вогонь –
Б'є прямою наводкою пам'ять.

Про щастя
(Майже всерйоз)

Говорять – і правди в тім сила,
Сама лише правда, вважай:
По-справжньому той лиш щасливий,
Хто більше, ніж є, не бажа.

При ньому завжди його щастя,
А іншого і не шука.
І я вже й задумуюсь часто:
Чом доля моя не така?

Мов зерня у скирті соломи,
Відшукуєш слово, бува,
Мов саме воно, оте слово,
Якраз і всьому голова.

Знаходяться схожі, подібні,
Та їм не радієш-бо ти.
Шукаючи слово потрібне,
Єдине волієш знайти.

І знову, і знову, і знову
Не те, що потрібне, хоч гинь!
Не зерна знаходиш - полову,
В якої немає ваги.

...Як стежку від серця, рядочок
Ведеш з небуття темноти.
Рядочок той ніби й не збочив –
І все-таки вийшов не тим.

І вже в нім нема ніби й сенсу,
І все в ньому сіре й бліде...
Що з того, що йшов він від серця,
Коли до сердець не дійде!

...На місце слова ніби стали,
І ті мов, що треба. Та ні!
Ну як за таких ось обставин
Щасливому бути мені?

Шахове

Якщо ви вважаєте, що хід правильний, – робіть його.

Х.Р.Капабланка

У шахах часто нерішучих б'ють,
Ця риса злу слугує, а не цноті.
Той, хто багато тратить на дебют,
Бува опісля в гострому цейтноті.

Якби-то грали люди лиш самі
(Ми всі підчас буваємо незрячі) –
Борюсь я з часом, а противник мій
Мені моїх помилок не пробачить.

І покара мене за той дебют
І чорний ендшпіль — стадію кінцеву,
Коли в цейтноті руки не дійдуть
Останній хід зробить "на прапорцеві".

Батьки і діти

Між нами спільного багато,
Та є й відмінності таки :
У них – дітей лишає мати,
У нас – частіше навпаки.

Там - справедливе і простиме,
А тут - слугує тільки злу,
Хоч у тварин воно - інстинкти,
А у людей - "здоровий глузд".

Мов заблукали у дорозі,
Яку вважали за пряму...
Лишає мати, бо – дорослі,
І матір – теж таки тому.

Безсмертний діалог

Гуде вже зранку великодній дзвін,
Веде розмову з віруючим він.
І все земне підносить до небес:
"Христос воскрес!" – "Воістину воскрес!"

Як вдих і видих вічного життя,
Як діалог сьогодні й майбуття.
Дві пари слів, з якими травень скрес –
"Христос воскрес!" - "Воістину воскрес!"

У них початок кожного і звіт,
Вони тримають весь наш білий світ.
Весь білий світ на них лише й стоїть
Уже впродовж аж двох тисячоліть.

Свята розмова Неба і Землі,
Пароль і відгук сходів і ріллі.
І цілий день воскреслий чує Бог
Двох вічних душ безсмертний діалог.

Гуде, говорить великодній дзвін,
Веде розмову з віруючим він.
Скажи в це день своє "Христос воскрес!"-
І, як луна, – "Воістину воскрес!"

Світло

Лише при світлі можна і творить!
Коли ж ішлося аж про цілий світ наш,
Щоб землю й небо гідно розділить.
Бог сотворив для цього саме - світло.

А вже людина потім і собі
Цю справу Божу власною збагнула:
По жилах дроту кров'ю струм побіг,
І лампочка, як серце, спалахнула.

За найкоротшу, незбагненну мить
Всій віковічній темряві на подив
Себе сліпуче встигла проявить
Затаєна енергія природи.

І відступила темрява, як зло,
Саме життя подовжилося ніби...
А там, де світло, - завжди і тепло,
Вони ідуть відразу після хліба.

Єднає світло глибину і вись,
Вони при ньому мабуть що й дотичні.
"Хай буде світло!" - Бог сказав колись,
Він на увазі мав - і електричне.

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору