Шановні відвідувачі "Очаківщини", хто небайдужий до історії та новин району, сайт безкоштовно опублікує любі Ваші матеріали, зі збереженням авторського права.
Запрошую до співпраці всіх, як професіоналів, так і аматорів.



Юрій Зіньковський. Далеке і близьке

Замети тепла

Це не пізні оси
Понесли меди –
Просто капа осінь
Листям золотим.

Ніби вже і досить,
Але - ще і ще...
Ллється щедра осінь
Золотим дощем.

У лелечий лемент
Небо потекло.
Тихим листя клена
Обліта тепло.

Перший і останній
Листя переліт
В синьому смерканні,
Як пунктирний слід.

І приходять раптом
Про своє думки:
Це іще не крапка –
Лиш крапки, крапки...

Просто так і треба
За кордоном літ,
Що птахи - до неба,
Листя - до землі.

Не рої за медом –
Їх пора пройшла.
Клени у заметах
Пізнього тепла.

***

Сонце - ані з місця,
Час таки не йде...
Вічності за вмістом
Рівний день.

Так чому ж у сумі
Серце защемить?
Вічності у сумі –
Тільки мить.

***

А зелені - неначе літо :
Зеленіє, зеленіє...
Небеса блакитним цвітом
Хоч і рідко та завіє.

Тільки воду не обманеш,
Лиш вона не йме вже віри.
Сіро в дзеркалі лиману,
І від сині – тільки сіро.

Моїй ручці

Подруга думы праздной,
Чернильница моя!..

О.С.Пушкін

Ти не слів чужих збирачка –
Час таке збува –
Ти – моя перекладачка –
З думки на слова.

Твій переклад – хоч не часто –
Тішив на віку.
Хай в тобі кінчиться паста
На пустім рядку.

В кінці осені

Яблуком пахне і досі повітря,
Слідом тепла, що вмира.
Тихо ступа на природи подвір'я
Осені пізня пора.

З ранку до вечора лився і лився
Тугою шлях журавля.
І під ключем на траву і на листя
Нижчою стала земля.

Вибрали синь гори сірої вати,
В сіре забрали й лиман.
І, ніби дим від погаслої ватри,
Тягнеться сірий туман.

Цілими днями одне тільки бачиш:
Мокрі полотна - дахи.
Та на дротах, позабуті неначе,
Защіпки літа, - птахи.

Як не густі вони, сірі прикмети,
Видно за ними вже й те,
Що піднялися, як перші замети,
Білі кущі хризантем.

Десь і зима вже, мабуть, заспішила
З білим своїм і собі...
Але ще й досі не гасить шипшина
В лампочках жовтня рубін.

Перетворення

Пішак до Каїсси звернувся:
– Чом доля така нам далась,
На кого б схотів обернувся,
Та на короля уже - зась!

І на перетворення полі,
Здолавши дорогу важку,
Ніколи, ніколи, ніколи
Не стать королем пішаку!

– Це марно тебе переймає, -
Знайшлася богиня сказать,
Пішак королем не буває,
Король пішаком може й стать.

Каїсса - богиня шахів

Вечірнє

З того місця, де сонце згоріло
І де жевріє жар лиш один,
Над селом, що уже звечоріло,
Сірі хмари пливуть, наче дим.

Їх все більше, вони все темніші,
І просвітку вгорі вже ніде...
Ніби ніч із бездонної ніші
Саме хмар'ям сюди і бреде.

І чомусь пригадалась несміло
Давня мить, що в ній був молодим, -
Наче місце, де сонце згоріло,
Залишивши лиш попіл один.

Пам'ять

Квіти війни

Ми кажем: квіти... Істина свята! –
Так зветься рід наш в золоті літа...

...О вітре болю! З пам'яті війни
Близьке далеке поверни по дню...
Трагічні квіти давньої війни,
Блакитні іскри Вічного вогню...

...Це все було. Немає тут прикрас.
Хай їхні муки не повторить час!
...Найважче першим в серце ти бери:
Як їх ковтали смерті табори...

Як потім димом на чужі поля
І ще раз падав руський і поляк.
Як в грізні ночі між смертей і ран
Вони росли в землянках партизан.

Лягали в трави, скошені свинцем,
Дуби схилялись над малим тільцем.
В буянні травня, в торжестві весни
Свої голівки зашморгам несли.

Приймали муки за майбутній світ
В свої дванадцять чи п'ятнадцять літ...
...Це все було. Немає тут прикрас.
Вони дорослих рятували. Нас!

Полегшав біль. Поважчав обеліск.
Загусли сльози мамині, як віск...
Гукаю в гущу кленів і беріз:
Не дайте квітам рятувати ліс!

Не дайте дітям росту не пізнать!
...Оце я буду цілий вік гукать,
Це я скажу в останньому кінці...
Нема боргів зіркіших за оці!

...Це все було. Немає тут прикрас.
Це вищим подвиг бачиться крізь час.

1986р.

***

...Голодомор, голодомор...
І, як підсудні, - чорні дати.
Є і суддя, і прокурор.
Нема й не буде - адвоката.

Страшна, немислима пора,
Про неї згадки й досі палять...
Горить, горить і не згора
Невгасна свічка - наша пам'ять.

9-те Травня

Воно завжди - здобуток і утрата,
Печаль і радість обнялися в нім...
Воно прийшло - скорботне наше свято,
9-те Травня - наші "дев'ять днів"

І "сорок днів", і рік, і півстоліття...
Життя і смерті з'ясувавши суть,
Стоїть цей день. Над вічністю стоїть він,
Як наш останній прижиттєвий суд.

Куди б життя не повело дороги,
В які б усюди не закинув час, -
Було і буде свято Перемоги,
Було і буде - аж допоки нас.

Воно прийшло - державне й особисте –
До всіх сердець із грізної пори.
І будуть чисті, вічно будуть чисті
Його святі високі прапори.

...Зелені крони піняться, мов чари,
Святкове сонце сяє угорі...
А пам'ять знов хвилиною мовчання
Заглушить залпів переможний грім.

Переможці

По землі ішли палаючій,
Що була життя й любов,
Відступаючи і знаючи:
Шляхом тим ще вернуть знов.

До межі аж Сталінградської
Плив гіркот густий потік...
І могилами їх братськими
Смерть позначила путі.

Під ключами йшли лелечими
І, як скреслі води лід,
Гнали німця у Німеччину,
Гнали з нашої землі.

Йшли війни шляхами битими
За кордонів уже шви,
Йшли Європи визволителі,
Переможцями ішли!

І чи є славніш за військо те,
Що його звитяжний стяг
Над руїнами берлінськими
На собі проніс рейхстаг?

А скількох не дочекалися?
В цю хвилину й помовчи...
А живі до нас верталися,
Як запізнені ключі.

Шанувать їх удостоєна –
Поіменно і усім –
Вічна слава нашим воїнам!
Вічна пам'ять – також їм...

Солдатські могили

Далекі дні.,. Далекі дати...
Та вікопомна їхня суть!
З усіх могил встають солдати,
В граніті, в бронзі - а встають.

Встають крізь осені і зими,
Ростуть крізь болі і жалі.
І ми стаємо перед ними,
Як перед совістю Землі.

Стають держави і народи,
Стихає Всесвіт говіркий.
І, як останні нагороди,
Над їх могилами - зірки.

А згадки гріють нас і палять,
Це крізь років товсту броню
До всіх сердець припала пам'ять
Устами Вічного вогню.

1990р.

Чорний конверт

Колись, ще малим, я вклав усі батькові трикутники - листи з фронтів -у цупкий чорний конверт з-під фотопаперу. Вони в ньому і зараз.

І сам з головою вже в осінь
Давно я забратися встиг,
А в чорнім конверті ще й досі
Його, молодого, листи.

Між ними й зробилася сива
Матуся тоді водночас:
Війна-листоноша носила
Листи ці від батька до нас.

Відкрию - і знову побачу:
Продовженням батькових слів –
Сліди моїх пальців дитячих,
Сліди на них маминих сліз.

На кожнім вмістилися долі
Між тими "від кого" й "куди"...
І досі ще гострі до болю
Трикутників стерті кути.

Це батька всі довгі дороги,
Що стислись в короткі рядки,
Це всі його дальні тривоги
За наші без нього роки.

І крізь півстоліття - ще раптом
Влучає у мене, як в ціль,
Угорське містечко, мов крапка,
Мов крапка в життя на кінці.

Відплинуло часу багацько,
Щоб зміг прочитать я їх сам:
Ніколи не бачений батько
Мені їх "на виріст" писав.

Писав їх, не вірячи смерті,
Дружині своїй молодій...
Як в урні, у чорнім конверті
Лиш попіл від їхніх надій.

Визволення

По всій війні - могили братські,
На всіх серцях - її печать...
Трикутні, мов листи солдатські,
Із чужини ключі летять.

Далекий рік сорок четвертий.
Далекий березень його...
Та забуття вітрам не стерти
Високий пам'яті вогонь.

Всі три зими уже позаду,
Всі три зими, як сон страшний.
Яка весна! Які солдати!
Вони вернулися, прийшли!

І ран, і втрат гірка дорога
Ще у війну веде й веде.
А рідний край мов Перемогу,
Стрічає Визволення день.

І місяць березень у зелень
Бруньками тягнеться всіма,
І мир политу кров'ю землю
Зерном надії засіва.

Камса сорок сьомого

Сорок сьомий.. .Сорок сьомий...
Й досі пам'ять вартова
На місцях, де нас камсою
Наш Очаків рятував.

Неврожай біди накоїв,
Щезла ниви доброта.
І була для нас живою
Та очаківська вода.

Коли зовсім пропадали
На засухи злій золі,
До води ми припадали,
Як раніше до землі.

До води вже припадали,
І срібляста рибка та
Більше нам тоді давала,
Ніж казкова, золота.

Щось і я собі надибав,
П'ятилітнє ще дитя...
Запах смаженої риби
Містом плив, як дух життя.

Бо життя непевний човен
Вже й тримався лиш тому,
Що очаківський анчоус
Потонуть не дав йому.

Згадки в пам'яті скресанні,
Як ті рибки, попливли...
На "Червоних партизанів"
Ще в селі немов, жили.

Колгосп в с. Куцуруб, звідки ми переїхали до Очакова, називався майже так, як і вулиця, - "Червоний партизан".

Дрохви

Самому дивним видалося трохи,
Коли згадав через десятки літ
Уже й забуте слово саме - дрохви,
Як у далеке ледь помітний слід.

Вони й раніше не на кожнім кроці
Стрічались нам на степових путях.
А вже тепер - на тому вони боці,
Звідкіль сюди нема і вороття.

Їм у траві завжди бувало мілко,
Отож їх трави і не вберегли.
І наче небувалі перепілки,
Вони за обрій маревом спливли.

Мене тоді птахи лиш дивували,
Тепер і щемом подиву гостріть:
До себе й близько нас не підпускали –
І все ж на тих місцях їх не зустріть.

А ті місця були моїм дитинством,
І пам'ятаю, як під ночі дах
З-під ніг моїх із форканням і свистом
Злетів над полем велетенський птах.

Злетів уже в пітьми перевисання,
Летів уже у небуття добу...
Його так близько вперше і востаннє
Побачив я у нашому степу.

...Чи то такий прогресу уже вигин,
Чи то в життя змінився навіть зміст,
Та те внесли давно в "Червону книгу",
Що я до книги пам'яті заніс.

Мамині руки

Малим ще був, а пам'ять нанизала,
А час того і досі не стира:
"А я лінуюсь...", - тітонька казала.
Як і на мене - зовсім не стара.

І подив мамин був таким глибинним,
Що аж спинив розмову ту на мить.
Ну як могла сказать таке людина,
Не лиш сказать - а так, мабуть, і жить?

І мов комусь усе ще докоряла,
Хоча уже і з сміхом пополам
"А я лінуюсь",- мама повторяла,
І вірячи й не вірячи словам.

Таким великим був отой твій подив,
Таким же щирим був отой твій сміх!
Адже і день, прожитий без роботи,
Для тебе був, як непростимий гріх.

О мамо, мамо! Трудівнице- мамо!
Чи вже мені того було не знать:
Життя так мало, так же гірко мало
Твоїм рукам давало спочивать.

Промінням праці пальці їх світили,
Від кого я чуття свої таїв?
Я б цілував їх зараз, як святині,
Давно спочилі рученьки твої.

...Запізній біль допоки, мов змія та,
Не встиг у світлу згадку заповзти,
Я пригадаю знов, як ти сміялась,
Над "я лінуюсь" як сміялась ти.

Зареєструватися, щоб мати можливість залишати коментарі.

Вгору